Ідеальна касирка у “Сільпо” на Здолбунівській

Ілюстрація Романа Шості

Ілюстрація Романа Шості, що, як на думку автора тексту, ідеально сюди підходить. Клікнувши на фото, перейдете на сторінку художника, який може зробити вам футболку з таким або іншим зображенням

Уявляю, як непросто було киянам, коли у 1941 році у Київ вчергове зайшли іноземні війська і місто наповнилося людьми які говорять чужою мовою, а як ти заговориш своєю – то вони тебе і застрелити можуть. Бо у них є зброя, сила, гроші… А у тебе?…  Ти вдома, тікати тобі нікуди, у твоєму домі нові господарі. Ти якось мусиш з ними співіснувати.  Вчити їхню мову, знайомитись з їхніми правилами… А як інакше? Поки немає купи людей з автоматами і у камуфляжі ти непокоїшся про якісь дрібниці: з ким сьогодні зустрітися, що зробити на обід смачненького, де відпочити у відпустці? І думаєш, що коли щось таке трапиться, де буде зброя, купа іноземців у камуфляжі і зі зброєю у твоєму домі, то і жити немає сенсу.  Але коли це стається –  раптом різко починає хотітися жити і вижити.. Дожити до моменту, коли усі ці люди у камуфляжі, що розмовляють чужою тобі мовою, підуть з твоєї землі і все знову буде, як колись. Знову будуть дрібні клопоти про обід, відпочинок, кіно, побачення і таке інше..

Важко уявити, як почувалися кияни, коли у місто зайшли східні «друзі» з Батиєм на чолі.  Чужа мова, люди зі зброєю, для яких ти з твоєю мовою – ворог, до того ж, ворог переможений. Навіть якщо ти не маєш зброї, або просто здобич.

Важко уявити як почувалися кияни, коли у місто увійшли муравйовці, знищивши студентів під Крутами… І я не маю на увазі тих, хто їх чекав і з задоволенням дивився, як  новоприбулі іноземці зі зброєю зривали українські прапори та ловили тих, для кого ці прапори щось означали. Я маю на увазі, власне, киян – тих, хто розуміє, де живе…

Усе це була передмова до абсолютно світлої в усіх сенсах історії мого походу у супермаркет.  Для мене це  завжди стрес, бо зараз до мене звернеться касирка з питанням: «Пакєцік вам нужен?» а я їй змушений буду ввічливо і з посмішкою повідомити, що я місцевий, не іноземець і зі мною вона може говорити нашою з нею рідною мовою. Вона одразу набурмоситься і, навіть якщо симпатична зовні, перестане бути такою через свою несимпатичність внутрішню. Це стрес, до якого я себе готую, щоб не виглядати агресивним придурком і якомога швидше усі ці процедури завершити. Бо не звертати увагу на те, що зі мною спілкуються так, ніби ми уже під російською окупацією, я не можу.  А звернути увагу – це когось розстроїти, затримати чергу, у якій теж знайдуться ті, кому поруськикакосьльогше. Вони, як правило, на посмішки не витрачаються і одразу починають верещати щось про фашистів, нациків, бандер, панаєхалі, про те, що “главнає чтоби панятна била”,  “в АТО наши рєбята ваюют і гаварят на русскам”, “я учілась в русскай школє” і  решту штампів з ФСБшного радіо і телевізора… Не люблю цього. Тому – стрес, якого не уникнути. Стою у черзі, готуюсь.  За касою акуратна, симпатична добре пофарбована блондинка років  35 , але виглядає молодше, ввічлива посмішка, спокійний голос, чітка вимова. І тут до мене доходить, що вона говорить УКРАЇНСЬКОЮ.

«Картка у вас є? Пакетик потрібен?», – говорить касирка попередньому покупцеві, а я стою  за ним і у мене на фізії сама з’являється задоволена либа. Я милувався цією гармонійною, спокійною, акуратною усміхненою жінкою і навіть телефон поклав у кишеню.  Усі подальші стандартні дії відбувалися в атмосфері свята і позитивних емоцій. Я себе стримував, щоб  пані за касою не подумала, що я до неї заграю.  Було враження, що за касу посадили професора-філолога, яка отримала другу освіту психолога.  Це було дуже коротко, ну може хвилини зо три, поки я розраховувався, але заряд позитиву отримав на весь день.

Супермаркет «Сільпо» на Здолбунівській, у вас на касі сидить ідеальна касирка.

Коментарі Facebook