Новий шеф. Історія вигадана.


співбесідаБудь які збіги з реальними подіями чи людьми  – це лише збіги. Образи збірні, події вигадані, місця хіба що реальні.  У разі, як комусь здасться, що це про нього  – треба йти до психіатра

Оленка лярвою не була, попри те, що саме так її коліжанки поміж собою називали.  Вона просто любила спілкуватися.  Її спілкування було таке бурхливе і емоційне, що чоловіки вряди-годи плутали бажання сексу з бажанням просто поспілкуватися і Оленка не була проти таких помилок… Але те, що її вважали лярвою вона чула і її це трохи засмучувало. Ну, зовсім трохи, бо була вона  симпатична, засмагла,  цицьката, тому уваги чоловіків їй вистачало. А ніщо так не підвищує жіночу самооцінку, як увага чоловіків.  Навіть її подружки, які усім своїм виглядом демонстрували, що можуть без чоловіка чудово обійтись, бо мають колекцію вібраторів, а дитина у них уже є – і ті їй заздрили, а вона це констатувала з задоволенням. Тому епітет «лярва» від коліжанок поза очі був для неї компліментом,  і  мав значення «успішна жінка». Бо чоловіки –  навіть ті, з ким вона «спілкувалась» для вирішення своїх питань – так про неї не говорили, навіть якщо  хтось  щось подібне і подумав.  «Спілкувалась» вона щиро, пристрасно і з задоволенням. Не без професійних прийомів, але з задоволенням. “А лярва задоволення не отримує”,  – так собі на цю тему думала Оленка, йдучи на зустріч зі своїм новим шефом –  молоденьким,  теж засмаглим і небідним власником престижного владного кабінету на Хрещатику.  Зустріч він призначив не у кабінеті, а у своєму улюбленому ресторані біля «Золотих воріт». Однак, зустріч суто ділова, тому питання: «Що вдягти?» Оленка вирішила дуже швидко. У неї на такі ділові розмови з молодими симпатичними і багатими був коронний дрес-код: біла блузка, з якої цицьки, здавалось, зараз вискочать, при цьому  декольте абсолютно ділове,  чорна спідниця трохи нижче колін з серйозним розрізом спереду. І цвяхом гардеробу, на думку Оленки, були  її улюблені босоніжки на височенному підборі, зроблені на замовлення, котрі вона берегла, як щось дуже дорогоцінне, окремо від решти взуття, у закритій частині шафи між книжками і посудом.  Оленці здавалося, що ці босоніжки у комплекті з білими блузками і уже згаданою спідницею приносять їй щастя. Саме так вона колись пішла на співбесіду до віце-прем’єра … Ну, правда його потім посадили, але ж згодом відпустили і він про неї не забув… “Хороший був мужик”,  –  згадувала Оленка, долаючи гидкий асфальт Ярославогого Валу. Але слово «був» її не влаштовувало, тому зараз і поспішала до людини, яка уже фактично взяла її на роботу референтом з питань преси.  Вона підготувала йому перелік медіа, де у неї знайомі  головні редактори (редакції, де голреди  – жінки у цей перелік не увійшли. Оленка не любила конкуренції). Вона уявляла собі, як буде класно працювати  з таким молодим  заступником самого…. Вона все йому розкаже і покаже, бо вона знає!  Адже працює на телебаченні!!!  А телебачення користується у цієї публіки повагою. Перше питання усіх її колишніх шефів перед прес-конференцією звучало стандартно: «Скільки камер?»

 Радіо, газети-інтернети – все це було для тих, з ким вона мала справу, не вартою уваги дрібнотою у порівнянні з телекамерами. Інколи вона тягла дві групи зі свого каналу на пресуху шефа. Для кількості, щоб шефу було спокійніше і комфортніше. Вона про комфорт знала багато, зокрема і цю важливу складову  – кількість камер на прес-конференції шефа…

  • Привіт, як ти класно виглядаєш!!! – пішла Оленка у наступ, побачивши свого нового шефа. ЇЇ трохи здивувало і розчарувало те, що він сів на відкритій терасі: думала, що нарешті потрапить у таємничий VIP-зал, про який до того тільки чула щось від тих своїх коліжанок, які там бували… “Отже, розмова таки справді суто ділова,” – зробила невтішний  висновок Оленка, витягла одразу записничок і заторохтіла про свої плани з покращення іміджу нового клієнта.

Він слухав її уважно, але думка про розмір бюсту співрозмовниці не давала можливості зосередитись.

“Третій, а може і четвертий”,  – думав 27 річний Борис Янович, киваючи на чергове риторичне запитання Оленки. Секс з нею його не цікавив, але тішило бажання Оленки сподобатись. Він кайфував від співбесід з прес-секретарками і зараз приготувався до обіднього перфомансу у виконанні нової кандидатки. Звичайно, йому більше подобалися співбесіди з блондинками, але зміни він любив ще більше, тому намагався брати на роботу по черзі: два тижні – брюнетка, два тижні – блондинка, потім –  знову брюнетка. Шатенок він не любив і трохи боявся. Сам не знав чому.  Тому його кадровичка – шатенка Марія Петрівна про всяк випадок перефарбувался у блондинку і кадри ретельно підбирала за згаданим принципом: щоб, не дай боже, двох блондинок підряд не було.

       Чомусь вони довше двох тижнів його не витримували. Він поки не розумів, чому? Ну так, він жорстко спілкувався з усіма,  для прес-секретарок винятків не робив. Але ж он його секретарка у приймальні Галина Іванівна скільки уже всього пережила, а тримається ж, не біжить щоразу, як він їй каже:  «Шоб я тебе більше не бачив!» А він же каже їй це майже щодня. То чому ці журналісточки весь час зі сльозами тікають? Дивні якісь.

“Он друга секретарка Таня працює ж нормально!  Валіуму вип’є і працює.  А ці біжать.  Дурні…”, –  так собі думав Борис Янович, слухаючи чергову концепцію свого PR супроводу. Було  смішно, але правила гри у цьому місці сміху не передбачали. Кава, як завжди, була смачна, компанія йому подобалася, він слухав стрекіт нової референтки і кайфував від гарної погоди, гарного настрою і розуміння, що він керує цим містом.

  • Все це добре, що ти тут написала, – почав Борис Янович повільно і тихо, – але… як би тобі пояснити… Все це херня собача.  Ти мені розповідаєш про якісь ділові газети, канали. Хто їх дивиться? А хто  наші виборці? Це різні люди. І ти мусиш це зрозуміти. Нас виберуть ті, кому ми дамо по парі гривень перед виборами і консерву з кульком гречки. Витрачатися  на усю цю ділову пресу немає жодного сенсу. Ми за ці гроші купимо 300 тисяч пенсіонерів.  Ти ж працюєш у телевізорі, мусиш розуміти, що таке цільова аудиторія.

Борис Янович зрозумів, що трохи переборщив, взяв Оленку за руку і посміхнувся.

  • Ну і ще… – продовжив він уже лагідніше. – Треба щоб ти продумала… Треба когось красиво звільнити. Ось тобі список начальників управлінь. Подумай, кого ми звільнимо наступного тижня і розкажемо про це пресі. Почитай про них, поспілкуйся з ними.  Я чекаю твоїх порад, кого найкраще буде вигнати за невідповідність займаній посаді чи там за халатність, щось придумаємо.

  • Але ж Борю, я їх зовсім не знаю, тільки прийшла, це ж треба розбиратися у тому, що вони роблять, як працюють? А раптом ти звільниш потрібного когось через мене?

  • Слухай, що ти мені париш!  Я ставлю тобі задачу, просто вибери когось, кого не жаль, про кого можна буде сказати, що він запоров роботу, все що він робить ні к чорту не годиться.  Я дам потім завдання – фактаж тобі підготують. Це взагалі не проблема з кадровими чиновниками. Вони усі  – злодії і бариги.  Ти думаєш, чого вони тримаються за ту зарплату, що їм держава платить? Подумай і саме так до них усіх стався при спілкуванні.  Це перше тобі буде завдання.   Три дні тобі на це. Все,  я мушу їхати на нараду. Займайся. Ну, ще інтерв’ю моє напишеш про те, чого ми його звільняємо.  Отут потрібно постаратися. Це якраз те, у чому ти мусиш розбиратися і за що я тобі платитиму. Але спочатку знайди, кого саме вигнати і дай мені пропозиції.

Борис Янович вийшов, за ним двоє охоронців, авто підкотилося просто по тротуару до тераси. Мить – і кортеж рвонув  у бік оперного театру…

Оленка, яка сподівалася опинитися у «Мерседесі» поряд з Борискою, як вона його про себе називала, була ошелешена і тим, що не опинилася у «Мерседесі» і тим, що саме вона мусить зробити. Але довго у такому стані вона бути не могла, бо була людиною діяльною, енергійною і дисциплінованою, коли йшлося про бажання небідного чоловіка, який їй платитиме непогані гроші, тому впевнено набрала перший номер телефону начальника транспортного управління:

  • Федоре Івановичу?, Добридень вам – випромінюючи доброту, ніжність і щастя від знайомства заторохтіла Оленка, я прес-секретар Бориса Яновича, маю до вас кілька запитань. Чи могли б ми з вами зустрітися? Сьогодні навіть можете? Чудово!!! На Хрещатику зараз? Прекрасно!!! Уже біжу до вас. Буду через 15 хвилин, – збрехала Оленка, бо на своїх шпильках за 15 хвилин вона явно до Хрещатика не дочапає.  Ну, вже як буде. По голосу телефонного співрозмовника Оленка чула, що ця кандидатура їй підійде і інших шукати не доведеться…

Коментарі Facebook