Мрії збуваються… Монолог міліціонера уночі перед розгоном майдану.

Мрії збуваютьсяСьогодні…. Нарешті сьогодні  я це зроблю. Я їм обом покажу Європу… Покажу, це точно. Я знаю, де вони там товчуться. Стану справа, щоб бути якраз навпроти них. Її не чіпатиму. А йому роздавлю його окуляри у неї на очах.  Інтелігент довбаний… Зараз подивимося як допоможе тобі твоя інтелігентність.  Захищатимешся айпедиком від справжнього мужика?  Так, я справжній мужик, я качався, щоб їй сподобатись, я тягав залізо по три години на день.  А вона… Що вона у ньому знайшла, у цьому очкарику? Підар якийсь у порівнянні зі мною. А вона з ним… Ненавиджу.

Ми познайомились на змаганнях – вона приїхала знімати сюжет і брала у мене… якось воно так називається не по-нашому… Інтерв’ю! Я їй щось говорив, одразу як поклав на підлогу того  салагу і його швидка забрала, а мені медаль вручили… А потім я попросив у неї телефон… Ми якось пару разів вийшли у Маріїнський парк погуляти.  Звичайно, вона киянка, а я живу і мєнтовському гуртожитку. Куди ж нам ще, як не в парк? Вона мені все терла про якогось Гюга,  якого вона читала. Француз якийсь. Мабуть щось про моду пише…  Я їй розказував як ми з пацанами на районі убивали  нігерів з медінституту…  А потім вона на дзвінки перестала відповідати. І ось позавчора я її побачив на майдані з цим очкариком… Співали, щось кричали, сміялися. А я стояв збоку, обтікав…  Навіщо вони тут зібралися? Чого їм треба? І головне – чому вона з ним? Я ж його завалю однією лівою!  Довго дивився на них, наступного дня знову прийшов і дивився здалеку. Хотілося підійти і вирубити обох… Якби не ці уроди-журналюги зі своїми камерами і фотоапаратами… І от, сьогодні це станеться. Головне, щоб вони звідти не пішли. Головне, щоб діти і родичі мажорів-депутатів не проговорилися, бо їх же попередили. Он і колонки забирають потихеньку.  А вона там цілими днями кашу варить  – мабуть на роботі відпустку взяла. І він біля неї…

Сьогодні…. Не можу дочекатися. Урию його,  а її змушу на це дивитися.  Ми їм покажемо майдани, європи і всю їхню підарську фігню покажемо… Година залишилася.

Чомусь згадуються якісь гидкі моменти, про які нікому і ніколи не розказував. Як батько при однокласниках набив мені синяка, як матір випадково застав голою у нас вдома з якимось старим товстим і лисим мужиком з материної роботи…  Батькові не сказав. Уже і не скажу – помер він від п’янки.  Ще чомусь згадав, як набухався на випускний і валявся у блювотинні, поки мої однокласники зустрічали світанок. І мене таким бачила Оленка, з якою я зустрічався.  І ми з того часу перестали зустрічатися  З дитинства я, б’ючи грушу на тренуванні уявляв собі на місці груші то батька, то Оленку, то когось зі своїх однокласників-зубрил.

Врятувала мене від бухла школа міліції.  Раптом все змінилося. Поряд зі мною були такі ж як я. Ми одне одного розуміли і я йшов вперед. Виграв змагання, навіть інтерв’ю у мене брали. Вона брала. А тепер я мрію набити їй її красиву пику і угробити нафіг її очкарика.

Наш командир каже, що жорстокість – це збочення і треба себе стримувати. Бо ми ж правоохоронці. Все це фігня.  Він командир – йому положено таке говорити. А я собі своє знаю. Все. Кличуть. Мрії збуваються…

Коментарі Facebook