Сумно-святкова ода вчителю

Сніжана денисівнаЩоразу перед різними святами у школах пожвавлення – батьки збирають гроші. В принципі, у школі тільки те й роблять, що збирають гроші, але перед святами  –  особливо. Хтось, починаючи, приймає вітання і подарунки. Хтось ці подарунки купує, зібравши попередньо гроші з однокласників чи однокурсників. А мені, як працівнику мас-медіа випала невдячна роль поговорити про вчителя і освіту загалом з несвяткової точки зору.

Років 15 тому я, будучи бідним актором-початківцем чернівецького театру імені Ольги Кобилянської, влаштувався в одну з центральних чернівецьких шкіл викладачем факультативу риторики. Тоді я вперше зсередини зрозумів наскільки це важка, невдячна і залежна праця.

Мій урок, як правило, був першим (бо потім я мав йти на репетицію і мені йшли назустріч). Щоразу, заходячи в клас перед початком заняття я чув одну і ту ж фразу класної керівнички звернену до школярів: “Діти, хто приніс гроші?”

Вчителі в українських умовах змушені були на початку дев’яностих стати ще й бухгалтерами та касирами і це триває донині. У цьому класі центральної чернівецької школи весь час збирали гроші: на ремонт, якісь книжки, на подарунок директору, на Діда Мороза, на ще щось. А батьки несли і продовжують нести гроші у школу, де вчаться їхні діти.

Це все відбувається в країні, де освіта безкоштовна, тобто, батьки вже зі своїх податків раз цим вчителям заплатили. Саме тому вчителі  як і інші корупціонери типу податківців, держслужбовців, міліціонерів  – погоджуються на одну третю чи навіть одну п’яту ставки, тільки б при школі, щоб можна було збирати гроші…. До речі, коли мені потрібні були гроші для купівлі чи оренди  для театральної шкільної постановки, я йшов до директора школи і він мені давав готівку з сейфа, не вимагаючи ні розписки, ні звіту.

Так само директори інших шкіл, чи їхні завучі з виховної роботи виймали батьківські гроші з сейфів і давали мені за написання сценаріїв та фонограм до шкільних свят. У час, коли ніде не платили грошей – в освіті гроші були завжди. Завдяки цьому ми, актори театру, яким у 1995 році зарплатню видавали гречкою і то не кожен місяць,, мали можливість надідморозити по школах дві річних зарплати за два тижні новорічних свят.

Це було дуже важливо для працівника культури в області, де тодішній голова ОДА якось сказав на зустрічі з колективом філармонії: “На медицину і освіту ми ще грошей нашкребемо, а культура нехай на весіллях заробляє…”

Отож батьківські гроші, які незаконно збирали вчителі, рятували мене, працівника театру, від голоду і злиднів. При цьому кожен  вчитель знав, що його дії у будь-який момент хтось може задокументувати і повідомити про них правоохоронцям.

Таке подвійне життя накладає свій відбиток на сіячів доброго і вічного. З одного боку, ти вчиш дітей жити чесно і відкрито, не красти, не обманювати, не порушувати закон, з іншого – збираєш гроші з батьків дітей, яким Конституція гарантує якісну безкоштовну освіту. Це робить тебе залежним лицеміром, неспроможним на чесні самостійні вчинки, нездатним виступити проти директора-самодура чи іншого некомпетентного начальника.

Це дає змогу формувати з переляканих вчительок біомасу, яку можна використати чи для масовки на мітингу, чи для фальсифікацій на виборах. Ніколи не забуду голову дільничної виборчої комісії в Сумах, яка на президентських виборах 2010 року була викрита колегами-телевізійниками у підробці виборчих документів. Вона не мала виходу – їй скомандували, що за Тимошенко на цій дільниці мали віддати голоси стільки-то людей і не менше. Жінка вирішила, що це завдання директора важливіше, ніж  присяга.

Тим часом освіта в усьому світі – затребуваний продукт. Навіть українці вже це зрозуміли, Тому ті, хто має гроші на якісну освіту, віддають своїх дітей у школи в країнах, де вчитель не займається збиранням грошей, а вчить дітей предмету, який знає. А решта ведуть своїх дітей в українські школи, сподіваючись, що 500 чи 1500 гривень у місяць разом з букетом та цукерками до дня вчителя і тим же набором на 1 вересня і останній дзвоник таки забезпечать їхній дитині гарантоване конституцією право на освіту…

Попри все лицемірство і убогість української системи освіти, варто цінувати те, що у нас інколи зустрічається. Воно було колись і – я впевнений – .є нині. Просто є винятком з загального правила і не вітається колегами.

У мене у школі (1979-89 рр.) математику викладала директриса Таїсія Іванівна.

Ми її не любили, бо вона ніколи не запізнювалась, не хворіла. Жодного разу її директорські справи не відмінили ні алгебру, ні геометрію. Ці два предмети були якимсь невідворотним явищем. Ми усі знали, що вона за 30 секунд до дзвінка зайде в клас, і по дзвінку у нас почнеться тяжка робота.

Вона пояснювала нам новий матеріал і давала завдання, яке треба було виконати. Ми починали і це перетворювалось на змагання з сусідом – хотілося зробити швидше за нього. Одне зробив – вона тобі дає інше. Ти його робиш, готовий зробити ще. Радість того, що ти зрозумів, як це робиться переповнює і… дзвінок. Не помітив як пройшло 45 хвилин.

Саме її я тепер вважаю найкращою вчителькою у моєму житті, яка навчила мене працювати, подарувала радість пізнання, причому жодних букетів чи подарунків за це не вимагала. Вона просто робила свою роботу чесно і якісно. Правда, я у той момент цього не розумів і математику вважав уроком важким і нецікавим. Хоча і був відмінником. Хочеться вірити, що такі вчителі в Україні є і зараз.

Саме таких людей я особисто вважаю вчителями. Решту можна назвати як завгодно – бухгалтерами, підприємцями, збирачами податків – тільки не педагогами. Бо кожен має займатися своєю справою. А результат вчителя – не в кількості зібраних з батьків грошей, а в чомусь іншому, що не всі, хто в Україні називає себе вчителем, розуміють.

Коментарі Facebook