До дня матері

мамаАвтор Олександр Івахнюк

Це моя мама, разом зі своєю мамою, моєю бабцею. Мамі тут може років 17, а у 21 рік вона народить мене. Моя мама, як і моя бабця – незрячі. Бабця 23 року народження, пережила голод тричі. Село Синьки, Кіровоградської області хоч і не було на чорній дошці, але їстівне все росіяни позабирали і втекти з села можливості не було, бо завдання у асвабадітєлєй було таке, щоб усі повиздихали. Бабця та дві її сестри вижили. Їли лободу, а жменю зерна, яку прадід Іван колись приніс, вважали за неймовірне багатство. Ще рятувала родичка, що працювала у попа прислугою. Бабця розказувала, що її батько Іван босяком (бо взуття теж не було) зимою ходив з Синьок у Вільхове і родичка тишком-нишком віддавала йому недоїдки з попівського столу. Попа, до речі, голодомор не торкнувся. Можливо, був партійний…. У родині було щось з десятеро дітей. Завдяки старанням прадіда, вижило троє. Коли російські окупанти відступили, здаючи позиції німецьким окупантам, було важко, але хоча б їстівне не треба було ховати – останнє німці не відбирали. Проблеми почалися, коли повернулися росіяни. Знову був голод. Пережили якось. Бабця, сліпуючи, закінчила у селі три класи. Дізналися від когось про спеціалізовану школу для незрячих і мама таким чином приїхала вчитися у Київ. Ця школа десь на Вишгородській є і зараз. А ше мама екстерном вчилася у музичній школі – грала на баяні. Переїхали з села у місто десь у 60 роках. Продали хату у селі за три тисячі радянських рублів і ці гроші поклали на ощадну книжку на 30 років… (Забрали ми їх у 1992, коли бабця померла. Якраз вистачило на два вінки… Ні у кого нічого не вимагали, не стогнали. Просто працювали, щоб жити далі) Мама після київської школи для незрячих вступила до олександрійського училища культури і після навчання працювала керівником хору при підприємстві для незрячих та слюсарем збірником у цеху. У 60 років моя мама освоїла компютер а у 63 почала вчити англійську мову. З юності і донині грає у шахи, бере участь у змаганнях українського товариства сліпих, які проводяться регулярно. Щодня вона зі своїм чоловіком – теж незрячим ходить на роботу у Дніпропетровську по дорозі з відкритими люками. Пару разів вона у ті люки провалювалась, але місцевим начальникам і тим, хто забирає кришки люків у металобрухт це до лампочки Оце місяць тому був у Дніпрі, ночував у них. Запропонував підвезти вранці обох на машині до роботи. Відмовились навідріз. “Нашо нам такий шик”. Провів до трамвая… Інколи мама питає у мене, чи мені часом не треба чимось допомогти?. Тому, коли хтось у метро у 20 років бродить і жебракує, або десь поряд зі мною стогне про важке життя – я не можу йому повірити. Коли я чую про вєлікій русскій язик про народи-браття – згадую замучених голодом сімох моїх потенційних дідусів і бабусь,  коли чую, що комусь #поруськикакосьльогше + згадую про те, що носії цієї мови замучили мільйони людей  голодом, а нині знищують Донбас і Крим.   У мене є на це підстави.

Коментарі Facebook