Сумна історія “бандерівців” з Донбасу

Фото з самого першого мітингу, який був организован під прикриттям місцевої міліції. Чоловік ще не був участником АТО, але ми самі, лише мі зі всього міста, намагалися це припинити. Дзвонили в СБУ та депутату Анатолію Гриценко (чому йому - тільки його номер як депутата був у мене в телефоні ще з Майдану). Мітинг не відбувся - Гриценко допоміг, не знаю як, але він. Після цьго о нас пішла мова містом, щр ми "бандерівці". 

Фото з самого першого мітингу, який був организован під прикриттям місцевої міліції. Чоловік ще не був участником АТО, але ми самі, лише мі зі всього міста, намагалися це припинити. Дзвонили в СБУ та депутату Анатолію Гриценко (чому йому – тільки його номер як депутата був у мене в телефоні ще з Майдану). Мітинг не відбувся – Гриценко допоміг, не знаю як, але він. Після цьго о нас пішла мова містом, щр ми “бандерівці”.

Автор просить не оприлюднювати своє прізвище і місце проживання – боїться за свою безпеку.

Все почалося ще в Донбасі. Там ми стали «чужими серед своїх», коли чоловік пішов добровольцем в АТО. У маленькому шахтарському містечку всі про всіх все знають, і таку «пристрасну любов» до України зовсім не вітали. З чоловіком розмовляли, з ним віталися, його побоювалися – а як не боятися людини, яка щоранку виходить зі зброєю з квартири. Потім, в гаражах за пляшкою горілки, його обговорювали і вважали зрадником шахтарського краю. Посміхалися в очі – ненавиділи в душі. Один раз, після таких «посиденьок в гаражі», а гаражі  розташовувалися навпроти нашого дитячого садка, до мене в авто вліз любитель русского мира. Чоловік в цей час забирав дитину, а я з молодшою ​​донькою сиділа в машині. Побачивши всю цю картину в вікно, чоловік вибіг і досить грубо відтягнув п’яного. Все було на очах у директора садка і на прохання викликати міліцію, вона просто відвернулася … Допомагати «бандерівцям» – себе не поважати … Іншим ранком ми виявили у себе на крилі гарну таку вм’ятину. Ніхто нічого не бачив, звісно ж. У місцевому магазині іноді відмовлялися приймати гроші – ніби як не було здачі (регулярно). Загалом, тиха ненависть відчувалася у всьому. До слова, з містечка Р.  Донецької області (звідки ми) всього 3 людини пішли добровольцями. Але це «суха статистика». Розуміючи, що служба колись закінчиться, зброю буде складено, а жити нам доведеться тут і далі, ми прийняли рішення їхати в більш проукраїнський регіон. Це не означає, що ми не любимо свій Донбас. Я часто плачу, коли згадую вулиці Єнакієвого, де я виросла, і якими зараз ходять напівбомжі-напівбуряти. Плюють на квіти, які я садила біля школи, і тримають в страху моїх батьків, які не можуть виїхати, тому що доглядають за паралізованим родичем. Так, я росіян і Росію щиро, дуже щиро ненавиджу. Хоча в нашій країні і без них вистачає проблем. Але це лірика. Вибравши за нове місце проживання центральну Україну, ми придбали тут житло. Потихеньку облаштовуємо побут, завели господарство. Але, дивлячись навколо, розуміємо, що русскій мір не має географічної прив’язки до Донбасу. Він живе в серцях, в головах  різних людей і тут: в голові директора нашої сільської школи (розграбувати шкільне майно може тільки ідейний «совок»: все моє – все колгоспне), в головах вихователів дитячого садка (про проблеми з дитиною говорити не будемо, навіщо роздувати скандал), в головах місцевих алкашів (я думала, п’ють запоєм тільки шахтарі), в головах фермерів, які платять людям копійки за паї, а самі очолюють рейтинг мільйонерів сільгоспгалузі України.  Так, нас тут не люблять. По-перше, тому що з Донбасу. По-друге, тому що «учасники АТО – за що ви воювали, всі ви мародери, отримали пільги і сидите. Таку промову я почула від вчителя, поведінка якого мене обурила,  і я вирішила це не залишати без уваги.. А поведінка була проста: у шкільного вчителя років 50-55 на колінах сиділа п’ятикласниця. Вона мало що розуміє, але вчитель розуміє багато. Тим більше, що він регулярно вивозить дітей відпочити «в наметах» разом з горілкою, пивом, сигаретами і т.д. У селі всі знають, що він продає алкоголь школярам, ​​але це не найстрашніше. Були випадки його зв’язку зі школярками, але він так і залишився працювати. Звісно, знаючи це все, я зробила зауваження щодо поведінки вчителя на загальношкільних зборах. Вся школа чула, як він кричав російськими матами під відкритими вікнами: хто я така і куди мені їхати чи йти разом з чоловіком-атошніком. І що він думає про все те АТО, але подробиці розписувати не буду – багато бруду. Як ви думаєте, кого підтримали батьки? Вчителя. Це мами, у яких теж ростуть дочки. Вони нарівні з ним кричали матами на мене і чоловіка, якого поряд зі мною не було. Але всі, як один, перейшли на тему атошників. Зараз, за ​​те, що я заступилася за чужу дитину, на нас дивляться більш, ніж просто косо.  Центральна і Східна Україна дуже ментально схожі, чого не скажеш про Західну. Чому не вибрала відразу Західну Україну як місце проживання – побоялася, що не приймуть «з Донбасу». Начиталася багато історій, в тому числі і таких, коли соромно за людей з Донецької і Луганської області. Не хотіла, щоб на мене дивилися як на таку ж. Побоялася, що будемо там чужі. Хоча люди мені здалися на Заході на порядок культурніші в загальній масі і доброзичливіші, ніж в решті частини України. А в підсумку, чужі ми опинилися саме тут зі своєю повагою до чужої власності, з бажанням щось поліпшити навколо себе, з абсолютною відвертістю до людей. Що далі? Час покаже. Але дім ми вже втратили, і ще не знайшли.

 

Коментарі Facebook