Таксі на Бєлгород, або враження українки від українського Харкова

віз центрАвторка тексту – жителька Донбасу, що змушена була залишити свій дім через окупацію.  Імені свого просить не називати. 

«Таксі на Бєлгарад! Таксі! Таксі на Бєлгарад!» Цією фразою вимовленою устами гундосого підтоптаного дядька, зустрів мене Харків. Потім я ще не раз чула цю фразу, поки добралась до виходу.  Нащо їм здався той «Бєлгарад»? Питання залишилося без відповіді.

 

Поїздка в пункт прийому візових анкет багато часу не зайняла. Так вийшло, що на місце я приїхала раніше на 2 години (згідно з графіком поїзда). Талончик мені видали відразу ж: ці 2 години чекати в черзі не довелося. Я підійшла поставити пару питань консультанту, видали талон на прийом, я зайшла в зал. До речі, в іншому залі очікування було досить багато людей, які чекали саме свого часу. Висновок: можна брати талончик відразу, не чекаючи свого часу. Робота організована добре.  Прийом документів займає не більше 3-4 хвилин.

У залі всього два охоронці: на вході (з металошукачем) і один охоронець «курсує» по напівпорожньому залу. Повторюся: напівпорожній він тому, що ідеально організована робота з прийому документів. Навіть коли робила фото, охоронці увагу на це не звертали. Підтримка відчувається на кожному кроці. Відповіді на питання – оперативні та по суті. Спокійно дочекавшись, поки на табло загориться мій номерок (до якого віконця підходити), я здала документи. Єдиний нюанс – мене попросили переробити фото. Вартість послуг фотокабіни – 50 гривень. Моє фото не підійшло, тому що обличчя повинне займати 80% від загального обсягу фото 3.5 на 4.5. Щодо процентного відношення на сайті polandvisa-ukraine.com не було нічого сказано, вказані тільки розміри фото. Так що будьте уважні на цей рахунок. Доставку паспорта замовила кур’єрською службою – вартість послуги 100 гривень.

 

На південному вокзалі Харкова пару разів до мене підходили «біженці» з проханням допомогти купити квиток до Алчевська, мовляв, не вистачає 20 гривень. Але золота, вдягненого на них, за моєю оцінкою, вистачило б на переліт до Нью-Йорка. Жінка з явним російським «аканням» намагалася розповісти, як хоче додому на Донбас, де зроду так не акали. Як було б здорово, якби вони усі зі своїм аканням поїхали додому… А ми б повернулися до себе… Коли це буде? А поки що – дорога на Польщу. Там нас чекають, там ми потрібні. Там – наші надії на нове, краще життя.  Їдемо, щоб повернутися. Колись….

 

Коментарі Facebook