У Варшаві читали вірші про кохання. І ще читатимуть

вірші 2Вірші – як труси. У всіх вони є, але, по-перше, не всі наважаться їх показати, а по-друге, тільки у справжніх поетів цей показ виходить красиво, естетично. Послухайте. Щирість підкупає. Мурашки по шкірі!

 

Позаминулого тижня у Варшаві читали вірші у кав’ярні під церквою на Мьодовій 16. Симпатичні дівчата читали вірші переважно про нещасливе кохання. Відео, де вони читають вірші, до вашої уваги.  Запрошую авторів опублікувати свої вірші на  цьому сайті. Перший відгукнувся. Публікую

Автор: Денис Владишевський

***

Хто ти?
Навіщо з’явилась у тому барі?
Навпроти,
Відчуваю себе у туманній марі.
Далі,
Я сам стою у порожній залі
Кимось
Залишений на закинутому вокзалі.

Зі сталі,
Були мої нерви привинчені
До історій,
Що кимось були не скінчені
Роками,
На вулицях мороку й відчаю
Я шукав,
Ведений старою притчею.

У бар,
Із забутим богом поглядом
Ти ввійшла,
Осіннім болючим спогадом.
На мені,
Залишила зап’ястя втомлене
У диму,
Стала світлим сонячним променем.

Що тепер?
Тільки очі й бажання сховане
В глибині,
Наших душ океані втоплене
Навесні,
Я для себе відкрив незломлену.
Незбагненно,
У цьому шумі поховану.

На віки,
Залишиться смак винограду
На вустах.
І останню прощальну пораду
Не забуду,
Як себе я зловив на слові
І твоєї
Кілька крапель на фільтрі крові.

Я знайшов,
Мої нерви були зі сталі.
А тепер,
Моя пам’ять на закинутому вокзалі
І відповідь,
І питання “Хто ти?”
Залишаться у барі навпроти.

 

***

І очі щирі,
І погляд пристрасний,
І трохи ти
Була тоді комічною.
І я не знаю,
І я не ввічливий.
Та прошу,
Стань для мене
Вічною.

Повняться мороком
Дівочі вибрики.
Вуаль наївності
Дитячих вигадок.
Це все суцільний
Нещасний випадок.
І в межах вірності
Шукаю прихисток.

Поринь у сни
Хто твій провидець?
А почуття –
Відлунок митниць.
Почуй мій шум
І моє серце.
Твій голос
Лункіт кращих терцій.

Цим рвуться голосом
Останні постріли.
Твоїх слів.
Моєї совісті,
Остання фраза
Цієї повісті:
«Я не удома. Крапка.
Досить вже»,

Прокинулись –
Печальний вирок.
Це біль усіх
Моїх сторінок.
Я так бажав
Тебе у старість.
Моя. Єдина.
Міцна радість.

І бачу я
У чуждих вигинах
Усю тебе,
Що на зорі покинула.
І вічність ту,
Що знами плинула.
Моєю будь,
Любов ще
Не загинула!

***

Час тікає, а ти ідеш спати.
Засинаєш нарешті в кінець.
Життя ще має тебе покарати.
Мотузка є. Лишився стілець.

Чого від себе ти хочеш, скажи!
Неначе просто весь час тікати?
Ні, це не ти! Я прошу зверни!
Смерть починає уже ревнувати.

Полюція світу! Ти викид німий.
Вбиваєш усе, що тобі даровано.
Не чекай. Так мало лишилось весни.
Усе, що тут є. Усе – стеровано.

Під небом зачиниш свої повіки.
Земля стане раєм твоїм до зими.
Хмари уже починають гриміти
Час утікає. Я прошу, не спи!

Декілька кроків і це вже кінець.
Декілька снів – ти почнеш помирати.
Мотузка є. Лишився стілець.
Смерть починає тебе забирати.

 

***

Ця ніч не минула даром.
Я багато чого зрозумів.
Я піддався хвилинним чарам,
Посивів, а потім зомлів.

Не була ти мені у серці.
Не була у моєму вікні.
Скриплячі, залізні дверці
Зачиняю на два ключі.

Там холодні завіють вітри.
Там квітучі зав’януть поля.
Там підійметься з моря пліснява
І поглине борт корабля.

Нас розділять всього дві терції.
Далі буде все наче вві сні.
Я скриплячі, залізні дверці
Замкну лиш на два ключі.

***

Той вечір. Від спеки зривало дах.
Повітря жахіттям вбивало мене.
Знімаю завісу із підписом “страх”.
Він пам’яттю риби в очах промине.

Пом’ятого ліжка, у складках душі
Зі стінами з ніжності, в тоні пастелі.
У них на віки повстрягали ножі.
Кімната забута пісками пустелі.

Забута кімната – забуте життя.
Цвях ледь забитий у стріху без сенсу.
Без сенсу розірвані горем серця.
У них залишився лиш запах абсенту.

Прокурені ночі, недоспані дні.
Я їх залишаю на згадку в конверті.
У мене в кімнаті, у тебе в вікні
Ми свідки кохання до самої смерті.

Кінець – це початок. Початок – фінал.
І квітень крізь зиму до нас повернеться.
У мене мерло, а у тебе – бокал.
Та інших кохати тепер доведеться.

Коментарі Facebook