Варшавська розлука

містМи сиділи у “Старбаксі” і разом пили дивну каву з малиновим сиропом, коли до мене раптом прийшло усвідомлення,  що вона зараз поїде. А я залишусь тут. Без неї. Так, ми будемо щодня по кілька разів на телефоні,  будемо бачити одне одного на екранах наших смартфонів, будемо розповідати різні дрібниці, стогнати про проблеми на роботах, але все це буде на відстані… А ще півгодини тому я сердився на те, як довго вона обирає собі сукню та джинси. Мене плющили і ковбасило від того, що ми тричі оббігли величезний торговий центр у пошуках туфлів,  фасон яких їй сподобався, а місце, де вона їх бачила – вона не пам’ятає. Мене кумарило, що вона хотіла купити бірюзові туфлі, а зрештою купила джинси, спідницю і сумку… Як можна бути такою непослідовною? Навіщо купувати речі, схожі на які у тебе уже є? Це питання виникало у мене щоразу, коли вона кликала мене щоб я подивився і висловив свою думку з приводу того, у чому не розбираюся… Я мріяв про момент, коли цей броунівський рух закінчиться. Але, тепер, коли ми стоїмо на пероні і потяг от-от забере її від мене на тисячу кілометрів – я хочу повторення всього цього ще десяток разів тільки б вона була поряд. Хай бродить по магазинах, приміряє і хитро посміхається, вийшовши з чергового магазину з новою, незапланованою покупкою, хай сварить мене за те, що у мене недопрасована сорочка, хай вичитує за не покладені на місце шкарпетки. Тільки б вона була поруч – усміхнена, кохана, єдина на світі…. Люблю тебе. У мене додаткова мотивація, щоб ми якомога швидше були знову разом. Тут, у цьому чудовому місті, де люди поважають себе, свою мову, свою країну, де ми будемо щасливі.

 

Коментарі Facebook