Фраза “Неважливо якою мовою говорити” у 99 відсотках випадків звучить російською… Робіть висновки стосовно цієї маніпуляції

unnamed (7)Зверніть увагу, фразу: «Неважливо якою мовою говорити» громадяни Украіни у 99 відсотках випадків  говорять російською.  Чому людям неважливо користуватися мовою своєї країни чи іноземною? Поставте їм це питання. Поставте ввічливо, з повагою з проханням пояснити, яка мотивація для цього? Яка у цьому потреба? Причому, не йдеться про причини типу: «Я с дєтства так разгаваріваю і прівик». Це не пояснення для дорослої людини з мозком.  Уявляєте собі людину, яка доводить, що вона з дитинства звикла пісяти і какати в памперс і тому вона не буде шукати туалет, а носитиме памперси все життя, як в дитинстві? Правда ж, таке важко собі уявити? Але ж це ідентичні речі! У дитинстві людина не знала, що живе в окупації русского міра, точно так, як не знала, що треба пісяти і какати в туалеті. У дитинстві це можна пробачити, адже людина тільки формується і набуває нових знань. Але набула знань і ходить уже на горщик. За деякий час набуває знань і починає говорити. Її батьки можуть бути совками, нащадками окупантів, але ж  людина дорослішає, читає книжки і ставить питання: якщо я в Україні і ця країна має свою мову, то чому це ми з батьками говоримо іноземною? Ну, з батьками ще можна зрозуміти. Можливо, ми приїхали здалеку і хочемо зберегти традиції і мову свого краю. Це навіть похвально. Але чому мої батьки говорять іноземною мовою з місцевими?» – такі питання поставить собі людина, яка набуває нових знань. Яка прочитає у музеї жертв голодомору і політичних репресій прізвища мільйонів жертв російської окупації… Знання з шлунка з ніжками роблять людину. І ця людина неминуче перейде на мову своєї країни. Від неї навряд чи ви почуєте тезу з русского міра «мнєтакудобнєє», «нєважнонакакомязикєразгаварівать»  і так далі. Зрештою, коли наші співгромадяни – прихильники мови совка – говорять усі ці речі  – вони не підозрюють, що для того, щоб вселити їм ці думки в голову через телевізор працює ціла індустрія. Це постійна наполеглива робота як 300 років до того з ліквідації української культури а потім і бажання мати свою державу. Один з прийомів русского міра у мовній дискусії – повязати мову з національністю. Мовляв, як людина приїхала з росії і є росіянином, то чому вона мусить говорити українською? Мовляв, змушувати людину, яка 50 років тому приїхала в Україну, говорити російською – це знущання. Це сегрегація. Насправді це –  типова маніпуляція русского міра. Мова – це знання. Їх можна набути. А можна не набути, якщо нема куди знанням потрапляти. От українські працівники  у Польщі пару днів  попрацюють і вже говорять польською. Бо знанням є куди потрапити. Мозок у людей є. Як мозку немає – тоді інша справа. Знанням нікуди потрапити і тоді зявляється потреба знайти відмазку типу неважливо якою мовою говорити, або мнєпаруськикакосьльогше і так далі. Ну і стандартна маніпуляція русского міра – сплутати мову з національністю. Мене не цікавить Ваша національність, колір шкіри релігія чи форма черепа. Однак, я ввічливо питаю, яка потреба використання іноземної мови при спілкуванні з таким же громадянином України як Ви? Яка для цього мотивація? Спробуйте чесно відповісти на це питання. Не шукати причини, а пояснити мотивацію.  Їх проблема у тому, що чесно відповісти на це питання вони бояться навіть собі.  Тому замість аргументів вони починають у мовній дискусії вішати на вас ярлики. Ось яскравий приклад такого совка і фрагмент з його дописів у соціальній мережі. Так він відповідає на моє питання, навіщо він, громадянин України, використовує у спілкуванні з іншим громадянином України іноземну мову?

«Ты своей агрессией создаешь картинку для русского мира, что у нас, у украинцев, есть й@бнутые, как ты. Ещё раз тебе повторяю, если ты т#пой – я знаю три языка.

Зверну Вашу увагу на маніпулятивну фразу «… у нас, украинцев». Як вважаєте, писатиме громадянин України (неважливо якої національності, кольору шкіри чи релігії) іноземною мовою до іншого громадянина України? Навряд.  Так писатиме тільки той, у кого на компі навіть немає укр розкладки, бо в Ольгино це не практикується.  Ще один спосіб маніпуляції – мовляв, розмовляючи про важливість української мови ми таким чином провокуємо росіян на захист російськомовних. Нам пропонують боятися бути громадянами України, щоб когось не спровокувати… Естонія, Латвія і Литва не злякалися. А вони набагато менші від нас і загроза для них теж достатньо висока.  Однак у них люди, що не захотіли вивчити державних мов не мають громадянства, отже, не голосують і не можуть нашкодити своїми голосами розвитку країни. А у нас можуть.  Автор наведених совкових тез має паспорт і може голосувати, на жаль.

Ще одна теза русского міра з приводу використання в Україні мови окупантів у спілкуванні громадян України між собою

«Ета свабода»

Не користуватися мовою своєї країни – це свобода? Користуватися мовою окупанта – це свобода? Точно так можна було б вважати свободою використання українцями німецької мови у окупованому німцями Києві у 1941 році. Точно так свободою можна назвати обсцикання підїздів. Свободу обмежують норми моралі, знання. Совків, я так розумію, ці обмеження не стосуються.

Один з методів русского міра у мовній дискусії, коли немає аргументів –  перехід на особистості.  Мені, наприклад, часто закидають, що я, частіше живучи за кордоном ніж в Україні, не маю права висловлюватись на внутрішньоукраїнські теми. Попри те, що це маніпуляція і намагання відвести тему вбік – я відповім на це питання багатослівно, бо воно стандартне, а у мене є достатньо аргументів з цього приводу.

Перша теза – я проваджу інтернет портал. Це мій заробіток на даний момент. Я можу це робити у своїй київській квартирі або у варшавській. Або ж у готелі у Берліні чи Парижі. Я розумію пролетарський біль совка і ненависть до буржуїв, які можуть їздити світом, писати тексти і цим заробляти на життя. Це нормальна реакція людини фізичної праці на роботу інтелектуальну. Але погодьтесь, що це просто проблема нерозуміння специфіки роботи. Я збирався стати музикантом. У 17 років коли середня зарплатня в Україні була на рівні 150 радянських рублів, я уже мав 90 рублів у тиждень, бо грав на весіллях, навчаючись у музучилищі. Тобто, я уже міг, як музикант, заробляти на першому курсі музучилища. Але мені то набридло і я вступив до театрального училища. Закінчив його. Пішов працювати у театр і сім років там працював, паралельно заробляючи гроші акторською, викладацькою і режисерською працею. Але згодом мені це набридло і я знову змінив професію – пішов на радіо. Пройшов великий конкурс і став ведучим. Потім репортером. Потім пішов керувати службою новин на комерційну радіостанцію, організував там роботу… і воно мені набридло. Тоді я поїхав у Київ і став ведучим всеукраїнської радіостанції, паралельно працював на телебаченні, писав у друковані видання та інтернет. За якийсь час і це мені інабридло і воно не задовольняло моїх потреб. Тоді я пішов у держслужбовці і очолив управління інформаційного забезпечення, пережив виграшну виборчу кампанію і знову мені це набридло. Я зайнявся міжнародним проектом і веденням юридичної радіопрограми. Але через цензуру написав заяву про звільнення з радіо Ера і пішов у нікуди. Попрацював на телебаченні аж поки мене не покликали на роботу у Варшаву. Польська фірма хотіла, щоб я пояснив їм, як правильно брати на роботу громадян інших країн відповідно до польського законодавства.  Тут я освоїв професію юриста. Причому так освоїв, що мій телефон передають люди одне одному як телефон людини, якій можна платити – не обдурить. Тут знімаюсь інколи у кіно. Планую скоро йти у театр пробуватись. ПОКИ ВЧУ МОВУ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ!!! Я тут всього три роки. А говорити мовою місцевого населення почав через три дні по прибуттю.  Тому вчергове закликаю тих, кому поруськикакосьльогше відповісти самим собі на запитання:

«Чому я – громадянин України – використовую мову іншої країни, країни, яка донедавна була 300 років окупантом моєї країни, нині окупувала частину територіїї і мені так зручніше?” Наостанок – цитата з тексту написаного моїм сусідом про свою доцю: “Знакомьтесь кто не знает: Лиза, 4 года. Моя родственница. Родилась в революционном Киеве. Родители рускоязычные хохлы. Мама киевлянка, папаша вырос на Урале. Родились в СССР, взрослели при перестройке и разрухе. Окрепли и начали работать в Украине. Но говорят по русски. Так вот Элизабет уже не раз задает простой вопрос: “Папа, мы же в Украине живем? А почему говорим по русски?” Я плету что то про то, что мы раньше были одной страной и рос я в Сибири… Но по сути то она права»

Оця пісня у виконанні Едуарда Драча є чесною відповіддю на питання чому частині людей з укр паспортами в Україні поруськикакосьльогше

Коментарі Facebook