Одеса…

ОдесаАвтор: Антон Санченко

З першого дня в Одесі, я знав, що я тут тимчасово. Мене підступно продали з херсонським пароплавом, поки я був у відпустці в Києві. Я на тому пароплаві відсидів ремонт і відпрацював рік, робив як для себе, натягнув у радіорубку всякої дефіцитної всячини типу армійського ДКМ (датчика коду Морзе) – така друкарська машинка на радіолампах, яка одразу пищить в ефір точками й тире, на цивільному флоті таких не було, виміняв у мічманській школі за сулію шила. Ну і багато всяких інших радистських штучок-дрючок назбирав. А тут приїхав з відпустки в Херсон, а на судні вже одеський екіпаж. Правда, кажуть, новий судновласник просив начальника залишитись, хоча б на перехід до Одеси. Ну й пішов. Думав, злямзю по биріку ДКМ – і додому автобусом.

І якось застряг в Іллічівському порту, заблукав між причалами винбази і рятувально-технічного флоту. Яка там Одеса? Іллічівськ, Бурлача Балка, Чорноморка. Хіба що трамвай з порту аж до залізничного вокзалу ходить, і двічі на день “востоковський” трамвай везе змінну вахту з плавбази “Восток” прямо в центр без пересадки. На тій плавбазі був екіпаж 600 чоловік, власний відділ кадрів і трамвай. А ми по ночах зливали з неї дизпаливо, що залишилося після рейсу в танках, на свої сейнери, які продовжували ходити в море і ловити шпрота під Зміїним. Кілька років зливали, а пальне все не закінчувалося. Мене механіки теж навчили паливні насоси запускати, щоб не дарма свій пай отримував: в порту в ефір не виходять.

Але я знав, що я тут тимчасово, мені б тільки ДКМ поцупити. І п’ять років, три… ні чотири пароплави, шпрот, мандарини і цукор-пісок. Шанхай хибар зі шпал і рубероїду, які будували в зоні відчуження портової залізниці за ніч, і знести бульдозерами їх вже не могли, бо за радянськими законами мали б дати квартиру і прописати в місті. І усілякі неппрописані докери й рибалки потім десятиліттями жили в цих “тимчасових” халупах з вантажними ешелонами по підвіконню. Продавали нам на причал карбідне вино і самогон на кізяках. Потім я відчув, що починаю спиватися, і втік. ДКМ так і не злямзив, не до того вже було. Озирнувся, позагинав пальці – 5 років. Шоб ти жила і процвітала, Мамо, да.

Коментарі Facebook