Огляд тижня: Помер побитий черкаський журналіст, Портновим в університеті не “пахнутиме”, конституційний суд вчергове порушив таємницю нарадчої кімнати, бетонно-шоколадна банда знову йде у владу, лайно у презервативах для київпрайду.

Тиждень, що минає продовжив вервечку абсурду, яка тягнеться з моменту перемоги на виборах малоосвіченого, безкультурного, абсолютно не пов’язаного з Україною совка. Почнемо з найгидкішого:  Конституційний суд визнав таким, що відповідає Конституції, указ про розпуск парламенту.  Варто зазначити, що про згадане рішення стало відомо у момент, коли його ще  офіційно не оголосили. Це означає, що той, хто першим про це дізнався (а інформація вперше прозвучала від прес-секретаря президента) – отримав її від когось з членів конституційного суду. Тобто, від того, хто порушив таємницю нарадчої кімнати. Нікого це надто не схвилювало і зацікавило тільки небагатьох, хто читає закони і вважає, що раз є закон – він мусить виконуватись.  Зрештою, споглядаючи на те, як 10 кнопкодавів з легкістю забезпечують кворум у парламенті, де є 450 депутатів шляхом натискання кнопок на столах колег по фракції, рішення конституційного суду суспільство не надто схвилює. Таки не схвилювало майже нікого, окрім потенційних учасників виборів.

Побільшало політичної реклами та коментарів, побільшало подій за участю політиків: вони і  стрічки перерізають, і щось комусь дарують і програми свої виголошують та у фейсбуку фото посвідчень депутатських вивішують.  Причому, з реклами на бігбордах, з виступів в ефірах, з повідомлень у фейсбуку роблю висновок, що знову основна боротьба буде за шлунки з ніжками. Ніхто з кандидатів не пропонує чогось для людей,  на яких тримається економіка. Основний вал меседжів – це обіцянки дешевого, безкоштовного або нездійсненного. Обіцянки часами цинічні, часами примітивні і фантастичні. Враження, що політтехнологи змушують навіть розумних, освічених людей, виглядати в ефірах якомога тупішими, щоб сподобатись електорату. Певно, надихнув на таку стратегію результат президентських виборів. Особливе здивування викликає бажання бути обраними нардепами представників бетонно-шоколадної фракції Київради. Ось результат їхньої діяльності – забетонований, непридатний до нормального життя Київ, особливо його лівобережна частина.  Пізнаєте Мордор на Позняках? Це за каденції усіх цих гусовських, гончарових, старостенків цей жах зявився.

На що вони сподіваються?  – тільки на тупість і байдужість більшості, яка за кульок гречки продасть душу.

На тижні інший держслужбовець, за прикладом новообраного президента вирішив ігнорувати закони України і підписав рішення про надання проспекту Григоренка у Харкові знову імені російського окупанта, українофоба і м’ясника Георгія Жукова. Поки що ніхто його не зупинив, до суду ніхто не подав, гарант конституції промовчав. Інститут національної памяті пояснив малоосвіченому харківському міському голові його помилку, однак, схоже, російська бацила уже сильно покусала цього посадовця і йому здається, що так можна і нічого йому за це не буде.  Більше того, поповзли чутки про намір совка на посаді президента звільнити Володимира Вятровича з погсади голови УІНП.  Бажання реваншу у русского міра, схоже, починають втілюватися у життя.

На тижні помер журналіст Комаров, жорстоко побитий у Черкасах. Писав про корупцію у міській владі, про розкрадання бюджету… Дописався… Схоже, в Україні настали часи коли український журналіст – це або людина, яка емігрувала, або людина, яку убили.  Навряд чи можна називати журналістами  моїх колишніх колег, котрі нині працюють на окупаційних каналах  HEWSONE, Inter, Україна, 112, ZIK, 1+1. Друзі, ви – підставки для мікрофонів, ви – голови, що говорять. Ви – не журналісти. Частина з цих людей, до речі, це визнають. Але ковтають корвалол, валіум, курять траву і продовжують працювати. Дехто виправдовує свою діяльність тим, що йому треба годувати родину. Ваша справа. Просто колись ви зрозумієте, чим саме ви займалися. Але може бути пізно.  Коли Україна припинить дякуючи вам своє існування, навряд чи ви працюватимете на телебаченні, коли прийдуть росіяни. У них свої є. Яскравий приклад – ситуація у Криму. Де служать ті, хто зрадив Україну? Правильно, на Далекому Сході, у Сибіру. Бо зрадників ніхто не любить. Однак, навряд чи це звернення хтось з вас сприйме всерйоз. Нині вам здається, що якось воно буде. Я теж сподіваюсь, що якось буде. А саме: коли при      йде українська влада – ви не зможете працювати у медіа просто тому, що ви нині співпрацюєте з окупантами.  У суботу випадково увімкнув канал «Всі новини». Там відеоряд з дикторською начиткою за форматом Євроньюзу через кожні 15 хвилин подає новини. Так от, напередодні топ-новиною на цьому каналі було повідомлення про депутата Шевченка, мовляв, його незаслужено облили нечистотами у Івано-Франківську і мовляв, його відмовляють від балотування по Івано-Франківську кримінальні елементи, але він не здається. Сьогодні топ-новиною було повідомлення про міністра Омеляна. Мовляв, він  заявив, що не йде у політику. Далі коментарі: бо йому ніхто не запропонував, тому він мусить створити свою партію, яку назвати  «Свідки гіперлупу».

Скоріш за все, людина, яка все це пише, вчилася на журналістському факультеті. Точно так, як людина, яка це читає. Робимо висновки про якість журналістської освіти в Україні і освіти загалом.  Дуже показовою у цьому плані на тижні була історія з протестом проти призначення професором університету Андрія Портнова,  скандального чиновника часів Януковича. Особливо цікавою була позиція студентів юридичного факультету. Вони видали на гора якусь заяву, через яку решті студентів університету Шевченка було соромно  за те, що вони вчаться в одному ВИШі з цими пристосуванцями. Один з колишніх випускників юрфаку ще з тих часів, коли там вчилися, розповів, що юрфак завжди був найпереляканішим, найлояльнішим, бо за вступ на навчання на тому факультеті платии хабарі навіть ті, хто міг і без хабаря вступити,  бо мажори ніколи не були реальними студентами, а лише дітьми своїх батьків, впевненими у тому, що за гроші їм все влаштують, а знання у цій сфері не надто потрібні.  Портновим, зрештою, в університеті не смердітиме. Поки що. Бо є ж ще суди. А  традиція українських судів останнім часом – узаконювати найгидкіші антиукраїнські рішення, ініціативи та призначення.

На кінець тижня припадає 22 червня. Цього дня усі антиукраїнські вурдалаки збуджуються і починають постити повідомлення про Вєлкую Атєчествєнную вайну… Коли їм нагадуєш, що війна насправді почалася 1 вересня 1939 року а не 22 червня 1941  вони ставлять традиційне для русского міра запитання «какая разніца, как називать?»  Хочу звернутися до таких людей. Шановні, ви  хочете відповіді на своє запитання чи Вас влаштовує відповідь, яку Ви отримали у совковій школі і іншої Вам не треба? Якщо ви вважаєте війну Вєлікай Атєчєствєннай – Ви визнаєте себе частиною русского міра. Русскій мір вважає, що російські окупанти чимось відрізняються від німецьких окупантів. Так, справді, 22 червня німецькі окупанти перейшли кордон окупованої російськими окупантами України і почали тіснити російських окупантів на схід. Потім російські окупанти оговтались і почали тіснити німецьких окупантів на захід. Україна все одно залишилася окупованою. І звільнилася Україна від окупації 24 серпня 1991 року. Саме цього дня для України закінчився тривалий період російської окупації. У 1945 році російські окупанти просто перемогли німецьких окупантів. Українська армія воювала з російськими окупантами до 1952 року. Для того, щоб у 1991 році зявилася Україна, маса українців згнила у російських концтаборах. Називаючи війну вєлікай атєчєственнай, ви оскверняєте память про жертв російської окупації.

Ну і вже на самий фінал згадаємо про геїв і лесбійок, які 23 червня вирішили нагадати про своє існування так званим «Парадом рівності». Чомусь з року в рік ця подія частину суспільства збуджує настільки, що вони готові заявити їм про свою ненависть і готуються мутузити «прайд» з усією  серйозністю. Я так розумію, не без задоволення.  Як повідомив керівник київської поліції,  потяг до лгбт спільноти у їхніх опонентів був настільки сильним, що вони  розібрали два біотуалети, щоб наповнити презервативи лайном з наміром кидатися цими снарядами у учасників параду.  Автобус з лайном по дорозі до центру зупинила поліція. Для мене особисто дивне і бажання лгбт спільноти щось комусь довести (навряд чи це можливо і потрібно), і бажання збуджених  «прихильників сімейних цінностей» запобігти мирному проходженню карнавалу Києвом. В “Українській правді” опублікували дуже корисну з цього приводу статтю, у якій з посиланням на різні медичні та соціологічні дослідження показано: ні геї і лесбійки не в змозі бути іншими, ні загітувати своїм прайдом вони нікого не зможуть, бо є природа і вона генетично «агітує» за або проти.  У цьому тексті навіть коронний аргумент про дітей знівельовано! Як стверджується у статті, свого часу було проведене дослідження серед дітей з гетеросексуальних родин і серед дітей, адаптованих геями чи лесбійками. Зясувалося, що і у одній, і у іншій групі однакова кількість гомосексуальних та гетеросексуальних осіб. Природа, генетика. Це процеси, якими людство ще не навчилося оперувати. І нічого з цим зробити неможливо.  Тому, пропозиція до обох таборів – не тратьте куме сили і бюджетних грошей. Ну живете ви з цією генетичною відмінністю – живіть собі. У мене он теж зайва вага. Уявляєте похід по Києву людей з зайвою вагою з вимогою любити нас як тих, у кого красивий прес і накачані мязи? Правда ж, це абсурд? Яка різниця, у кого яка фізіологія!  З  іншого боку, ну є такі люди і вони хочуть раз у рік пройтися містом, щоб нагадати про те, що вони є, вони без цього не можуть. Крім того, на це виділяються гранти, люди завдяки цьому мають роботу, стежать, організовують, звітують – ну хай собі! Чого за ними бігати з лайном у презервативі?  Хіба що, від любові до ненависті – невелика дорога. І ті, хто протестують проти походу ЛГБТ, насправді, самі мають сумніви у своїй сексуальній орієнтації і під час цих акцій мабуть самі собі хочуть щось довести. Але навіщо витрачати на це бюджетні гроші і залучати поліцію? Противники прайду тільки популяризують його. Виглядають смішно, викликають співчуття.  Насправді, будь-який мітинг – це жест відчаю. Тому, цих людей треба не ганяти, а поспівчувати їм і дати їм жити спокійно. Якщо для цього їм потрібно пройти по центру –  то це не мусить бути проблемою для нормальних, адекватних людей

Звичайно, цей огляд  – неповний. Якщо хочете його доповнити – пишіть у коментарях. Я додам до основного тексту. А на наступний тиждень можу включати у свій текст вислані вами підсумки тижня. Можете взяти одну новину, можете більше. Давайте робити це разом. Надсилайте на Ivakhniuk.o@gmail.com

Коментарі Facebook