Чи є загроза осучасненої форми кріпацтва для трудового ресурсу в Україні?

Автор Міла Грушник

СЛУХАТИ ПРЯМИЙ ЕФІР

    Кріпосне право. Работоргівля. Залізна завіса. Такими термінами в ЗМІ все частіше характеризують намагання української влади взяти під контроль потоки трудової міграції. Але ще частіше такі коментарі спричинені не стільки конкретними діями, скільки бездумними заявами українських чиновників, які забагато заявляють та замало пояснюють. Що ж відбувається насправді? Спробуємо розібратися в цьому без жодних інсайдів, а просто узагальнивши та проаналізувавши наявну у відкритому доступі інформацію.

      Наразі ситуація виглядає так, що влада виправдовується, мовляв, силою в країні нікого не триматиме. З останнього — президент Володимир Зеленський заявив, що Україна не блокуватиме виїзд заробітчан за кордон. Але лише за умови надання країною-замовником контракту на роботу щонайменше на три місяці. Такі пояснення гарант конституції надав  під час нещодавньої  робочої поїздки на Закарпаття, де, за неофіційними даними, чверть працездатного населення надає перевагу роботі за кордоном. Отже, Зеленський нагадав, що в країні карантин. Пояснив зацікавленим закарпатцям, що карантину таки треба дотримуватися, але люди, які хочуть виїхати на роботу навіть за умов, коли діють обмеження, можуть це зробити. Оскільки за умов карантину без сприяння влади зробити це неможливо, то влада просить тримісячний контракт як підтвердження, що такий робітник не попросить забрати його на батьківщину через два тижні, бо раптом виявиться, що роботи немає. І головне, — часті короткострокові поїздки містять більше епідемічних ризиків, аніж тривалі. 

  Це було чи не перше логічне пояснення від влади після низки резонансних заяв на цю тему. І то вже запізно. Адже на тому ж Закарпатті очільника уряду Дениса Шмигаля вже встигли наректи  “клієнтом” (“посередником”, який домовляється про роботу та бере відсотки за працевлаштування за кордоном). Причина — заяви Шмигаля про наміри  влади забезпечити українцям “легальне працевлаштування терміном від трьох місяців із дотриманням усіх соціальних гарантій і належних умов праці”. В українців до влади чимало вимог, які не виконуються, а от з таким проханням звернень до влади не було. Ця гіперопіка і налякала  українців, тому ті, хто мали плани виїжджати роботу за кордон після карантину, поспішили зробити це вже. Відтак, на думку соціологів, намагання уряду врегулювати ситуацію спровокувало ще більшу хвилю робочої еміграції.  

  До того ж ідеться не лише про заяви.  Є і факти, що насторожують: речників фінського уряду. Потім це підтвердив посол Естонії Каймо Кууск. Йшлося про те, що українська влада спочатку дозволила, а потім відкликала свою згоду на організацію чартерних рейсів для українських сезонних працівників. Та зрештою таки рейси були здійснені.

  У відповідь на ці закиди від влади — лише виправдання, мовляв, жодних незаконних обмежень для виїзду влада не встановлювала. Свої дії, які не узгоджуються із законодавством, влада пояснила  піклуванням про безпеку та здоров’я громадян під час пандемії коронавірусу. Тут варто нагадати, що право виїзду за кордон громадянами гарантує ст. 33 Конституції.  І все ж наразі більшість рухів у сфері трудової міграції нині парафує влада. Куди їдуть найбільше нині? Президент Зеленський говорить, що наразі надіслали найбільше замовлень на рейси для українських робітників Німеччина, Італія, Фінляндія, Польща.  Відомо й про рейси до Ізраїлю та Австрії. 

 Тож там де, українці досі успішно давали собі раду самотужки, працевлаштовуючись на роботу за кордоном, нині уряд взявся бути посередником. Як призначаються-скасовуються чартери, як і ким обирається авіакомпанія, що заробить грошей, здійснивши переліт? Це ще низка інших питань, які залишаються без відповіді наразі. Своє посередництво в цій справі уряд небезпідставно аргументує карантином. Віце-прем’єр-міністр України з європейської та євроатлантичної інтеграції Вадим Пристайко запевнив, що уряд  не обмежує нікого, а лише намагається надати цьому руху координацію, не перевіряє контрактів, не допомагає або не заважає ці контракти укладати, не запитує, чим збираються займатися люди, не з’ясовує скільки їм платять.                              

    А на звинувачення у спробі впровадити рабство прем’єр Денис Шмигаль відповів, що рабство — це коли українці жили в бараках чи підвалах без вентиляції, коли не отримували офіційної зарплати, коли їх викидали з роботи і не забезпечували елементарних умов соціального і медичного захисту. При цьому Шмигаль певен, що сьогодні чи не вперше є змога достойно представляти українців на ринку праці в Європі, забезпечити достойні, належні умови. Заява ця виглядає дуже смішно на фоні того, що уряд не доклався жодним чином, аби забезпечити зазначені умови в Україні, де тіньовий ринок праці значно масштабніший. 

    І зовсім вже не варто тут згадувати беззмістовні заяви влади про намір залишити українських закордонних працівників в Україні, створивши робочі місця на кілька тисяч гривень заробітку та надавши дешеві кредити для бізнесу. Пробачимо цю наївність урядовцям, яким, очевидно, бракує досвіду, аби усвідомити, що для створення таких умов влада має розбудовувати державу, правове поле, виробництва, а не “тупо” красти. І так щонайменше років з 10-ть. Тоді можна запрошувати до роботи тих, хто звик працювати в умовах, які українським урядовцям видаються рабськими. Поки ж про це говорити зарано.

   Наразі ж бачимо ще більшу зацікавленість країн Євросоюзу у залученні українських робітників. Якщо на початку пандемії тамтешні уряди й мали сподівання, що криза змусить працювати власних громадян там, де працювали зазвичай іноземці, то нині вже тут жодних ілюзій.  Польські та італійські фермери прямо заявляють про небезпеку загибелі більшої частини урожаю без рук сезонних закордонних працівників. Тому з дня на день в Італії чекають виходу документа, що дозволить працівникам-іноземцям, задіяним в аграрній галузі Італії та домашнім працівникам отримати тимчасову посвідку на проживання. Йдеться про готовність італійського уряду видати такий документ півмільйону працівників-нелегалів без застосування штрафних санкцій.  Нескладно здогадатися, що більшістю цих легалізованих виявляться українці.

   А в сусідній Польщі нині офіційно перебуває близько мільйона громадян України. В тих натовпах, що їх створила штучно на кордонах українська влада, оголосивши про необхідність повертатися з-за кордону та закривши частину прикордонних пунктів пропуску, повернулися в Україну лиш 180 тисяч. Ці цифри — офіційна статистика озвучена Надзвичайним і Повноважним послом Республіки Польща в Україні Бартошем Ціхоцкім. За його ж словами, зараз багато українців також звертаються до консульств і посольства Польщі з питаннями, коли вони зможуть потрапити в цю країну. Тому Польща відкриває візові процедури. Що й не дивно, бо влада країни відкрито говорить про зацікавлення польських роботодавців  в українських працівниках. Польща є одним з найбільших в Європі виробником продуктів харчування.  Якщо працівники з України не приїдуть, це буде катастрофа, —  розповів в інтерв’ю Укрінформу  власник однієї з найбільших переробних компаній у Польщі Real SA, голова Асоціації переробників фруктів та овочів Анджей Гайовнічек. “Це все ілюзія. Очевидно, що поляки не замінять українських працівників”, — наголосив польський працедавець.

    До чого це все? А до того, що є попит — буде й пропозиція. Такий вже головний закон ринку. Якщо влада додумається не випускати громадян за кордон після карантину або штучно його затягуючи, щоб створити підстави для обмежень, українці точно знайдуть шляхи, як потрапити на високооплачувану роботу за кордон. Лиш робитимуть це наполегливіше і повертатимуться рідше, везучи в Україну зароблено, — бо мало що зайде в голову українським урядовцям. Та цей сценарій таки малоймовірний, адже нинішня ситуація  штучна і, очевидно тимчасова, а головне, — створена ажніяк не українським урядом. Влада України отримала карт-бланш трохи покерувати процесом через те, що зовнішні кордони Євросоюзу для відвідування без поважних причин тимчасово закриті у зв’язку з пандемією. І проблема, як справедливо зауважив у одному з інтерв’ю  міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, переважно логістична. Як тільки кордони будуть відкриті, міжнародне пасажирське транспортне сполучення відновиться рано чи пізно хай навіть з деякими обмеженнями, у посередництві української влади для потрапляння на роботу за кордон потреба відпаде. Звісно, якщо українська влада виконуватиме свою головну функцію і гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян.  Ясно, що і в цьому в українських реаліях бути упевненим непросто, та все ж підстав сподіватися на це достатньо.  

  А от у чому можна бути абсолютно впевненим, то це в тому, що  проблеми трудової міграції дорого коштуватимуть українській економіці. За даними Світового банку, у 2019-му році українські працівники перевели в Україну близько 16-ти мільярдів американських доларів — це  10 з половиною відсотків всього ВВП України.  Цьогорічний прогноз вже Національного банку — падіння рівня переказів щонайменше на 10 відсотків. Це за умови скасування більшості карантинних заходів до кінця ІІ кварталу поточного року. 

   Відтак, відповідаючи на питання-заголовок, чи справді українці невиїзні, можна з великою ймовірністю відповісти: невиїзні, доки не в’їзні.

    UPD Українські чиновники ще й невиправні оптимісти.  Падіння переказів від громадян, які працюють за кордоном сподіваються компенсувати зниженням витрат українців на подорожі. Адже карантин обмежив подорожі не менше, аніж можливості для роботи. За словами керівника уряду  Дениса Шмигаля, карантинні обмеження в Україні триватимуть, допоки не будуть винайдені ліки від нового коронавірусу. Тож на засіданні Уряду було презентовано чергову державну програму — програму зі створення 500 тисяч робочих місць.  

Коментарі Facebook