Секретна зброя проти поліції – ввічливість

Сьогодні розповім про свій досвід спілкування з правоохоронцями і про секретну зброю, проти якої жоден український міліціонер не має захисту і кожен, хто має при собі цю зброю у двобої з міліціонером переможе.
Перша моя зустріч з міліцією була десь приблизно у 80 році у моєму рідному містечку Олександрія, розташованому у області з дивною назвою Кіровоградська. Дивна назва тому, що і Кіров – особа сумнівна і стосунку до згаданої області він не має жодного. Так от, я разом з компанією таких як сам пацанів перебігав в черговий раз залізничну колію на вокзалі. І якщо мої старші товариші встигли перебігти, то мене вхопив за штани міліціонер і разом з велосипедом приволік у станційний відділок, де намагався крізь мою нюні почути моє ім’я та адресу проживання. Я ревів з переляку і просив мене відпустити. Міліціонер, коли мій плач йому набрид крикнув Ану замовкни, бо зараз отуди в яму посаджу. Ну, треба сказати, що страж порядку мети не досяг, оскільки я верещати почав ще сильніше. А голос у мене був добрячий у хорі шкільному співав і зв’язки мав хороші. Тоді, мене звичайно відпустили, спустивши навіщось колеса у велосипеда. За деякий час, моя мама отримала листа з міліції у якому повідомлялося, що її син відмінник – злісно порушував правила переходу залізниці. Мені було дуже соромно. Ото і всі наслідки.
Які були б наслідки якби це трапилося нині – не знаю. Судячи з повідомлень про діяльність міліції в Україні, різні бувають наслідки. Наступна зустріч з міліцією, яка запам’яталася, трапилася кілька років тому, коли я приволік у відділ міліції на станції метро Позняки п’яного хулігана, який ображав кондукторку у маршрутці і лякав водія, який якраз входив у поворот. На біду, той п’яниця виявився братом працівника міліції Дарницького району. І цей працівник моментально приїхав на місце розрулювати ситуацію. Ще трошки і я б зі свідка перетворився на підозрюваного. Тільки мій дзвінок телевізійникам і їхня обіцянка зараз приїхати на місце пригоди врятувала мене від корупційних дій правоохоронців з відмазування родича-хулігана. А ще, я думаю, врятувала ввічливість і впевненість у спілкуванні з правоохоронцями. Декому з наших співгромадян здається, що вони з арматурною в руках чи з балончиком сльозогінного газу можуть змагатися з тренованими бійцями спецпідрозділів міліції. Як на мене, це велика помилка. Уявіть собі середньостатистичного бійця міліціонера, який щодня тренується, мутузить грушу у залі, а тут його відряджають на якусь акцію протесту, де замість груші – живі люди. І ці люди без шоломів і бронежилетів, а він – при повному спорядженні. Звичайно, такий солдат зацікавлений у тому, щоб на нього напали. Тоді у нього буде можливість відпрацювати удари на живому м’ясі. Саме це і відбувається. Потім ці хлопці діляться між собою враженнями. Для них це просто тренування. Люди, які свого часу дубасили мирних громадян, що зібралися під Софійським собором для участі у похованні патріарха Володимира, нині згадують про ті події, як про цікаву пригоду. І, варто зазначити, що вони не зникли в нікуди, натомість знайшли собі високооплачувану роботу у охоронному бізнесі.
Тому, на мою думку, найпотужніша зброя проти такого міліціонера з залізними, готовими до бою кулаками – це ввічливість. Особливо ця зброя працює при спілкуванні з працівниками ДАІ. Перевірив нещодавно на собі. Спускаючись якось у неділю з парковки біля лялькового театру до стадіону Динамо, я ненароком порушив правила дорожнього руху. Автомобіль ДАІ, який виїжджав на паркову дорогу з боку європейської площі, замість проїхати зупинився і моргнув мені фарами – мовляв, проїжджай. Я сприйнявши такий знак, як необхідність негайно звільнити дорогу правоохоронцям, показав поворот наліво, хоча і не збирався туди повертати і виконав цей поворот. А це, за правилами робити не можна було у цьому місці. Тут же був зупинений працівником ДАІ.
Перше, що я зробив, визнав, що помилився. Витримав паузу і коли мова зайшла про складання протоколу, ввічливо повідомив правоохоронцю, що маю намір скористатися правовою допомогою при винесенні постанови про адмінправопорушення, про що напишу клопотання. На це отримав відповідь правоохоронця, що у нього немає бланків такого клопотання. Тоді я повідомив, що можу спільно з ним пошукати ці бланки там, де вони є. Далі працівник ДАІ зрозумів, що при такій чудовій ситуації – я порушив і у мене у авто сидять діти-пасажири, а отже я не можу довго чекати – він все одно від мене нічого не отримає, він вирішив спровокувати мене на якісь емоційні слова, що дало б йому право на якісь процесуальні дії у разі непокори. Однак, я на ці емоційні дії не піддався. Як результат, працівник ДАІ побажав мені щасливої дороги і ми роз’їхались – він поїхав шукати собі заробітку деінде, а я поїхав за своїм маршрутом. З цього випадку я зробив висновок, що ввічлива розмова українського міліціонера обеззброює. Адже переважно це люди з мінімальною освітою, у середовищі яких не прийнято читати книжок і словарний запас яких як правило, складається з нецензурної лексики. Тому довго вони підтримувати ввічливу розмову просто не зможуть, а отже, змушені будуть залишити вас у спокої і шукати клієнтів, які говорять їхньою мовою: кричать, матюкаються, погрожують. Тоді є привід дістати наручники, газовий балончик, кийка, пістолет. І в такому разі все стає на своє місце. Не вірите, що ввічливість може роззброїти міліціонера? А ви спробуйте. І про свої враження розкажіть
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Супутні публікації