Україно – вперед. Не нарікаємо. Мріємо і втілюємо мрії. Заради себе і батьківшини.

Україна – успішна і впливова. Так буде,  попри те, що чимало людей з українськими паспортами у це не вірять, критикують все і вся, окрім себе, обурюються тому, що українці хочуть говорити українською.  Совки називають це націоналізомом, не розуміючи, що, власне, заради цього і постала Україна, щоб можна було говорити українською і за це не потрапити у вязницю як Стус чи не бути повішеним посеред лісу, як Івасюк… (Цьому підігрують навіть свої, називаючи себе націоналістами лише через те, що говорять українською і поважають Україну. Ні, це не націоналізм. Це нормально – говорити мовою своєї країни і поважати її культуру та історію. Жодних ізмів у цьому немає і той, хто себе за таких обставин називає націоналістом – працює на ворога) Україна буде успішною, попри нарікання самих українців на те, як вони бідно живуть, як їм важко, яка корумпована влада і так далі.  Чому я так вважаю? Тому що якщо вважати інакше – то немає сенсу жити на цій землі. Ти мусиш уявляти собі своє майбутнє таким, яким ти хочеш щоб воно було, візуалізувати свої мрії і йти до них, попри скепсис навколишніх, попри нарікання, попри корупцію, попри несприятливі обставини.  Чому це не лише сліпа віра без забезпечення, а реальні плани на майбутнє? Я дивлюся по своїх клієнтах – українцях, що прибули у Польщу у 2016-17 роках. Усі вони ростуть фінансово і соціально.  Кожна родина росте окремо. У когось уже куплена у чужій країні квартира, у когось відкрита фірма, у когось народилися діти. І фактично усі пішли на підвищення по службі. Якщо три роки тому ці люди працювали на простій фізичній роботі за мінімальні гроші, то нині вони або бригадири, або власники бізнесу, або ж знайшли себе у сфері, у якій були фахівцями в Україні. А пройшло всього три роки… Вони приїхали на порожнє місце і уже обросли жирком, відчувши цей чудовий смак добробуту як відповідь на сумлінну щоденну якісну працю. Причому, вони досягли цього самостійно, родинно. Чоловік, дружина, діти спілно рухаються до мети, не сподіваючись на якусь допомогу, якусь громаду. Громади, до речі, немає. Кожен сам за себе. Громада постає, коли є спільні інтереси. Наприклад, у когось постає потреба зробити якісь документи, тоді такі люди читають інформацію у мене на сайті, таким чином збільшуючи аудиторію мого сайту, тобто уже працюють на громаду. Інколи такі люди платять мені за роботу, ще більше докладаючись до розвитку мого ресурсу. І це уже громада, суспільна дія. Додам до цього, що люди, яким здавалося, що їм допоможе громада (обєднання Українців Польщі, Український дім чи посольство України у Поьлщі) отримали порцію розчарування. Бо не треба чекати допомоги від тих, хто і не планував допомагати.  Так, усі ці установи і організації називають себе українцями і декларують якусь там допомогу, але за 5 років перебування у Польщі я переконався, що усе це  – бізнеси-міжсобойчики. Люди, що декларують благодійність – це найцинічніші покидьки, котрим не соромно заробляти на людському горі.  Тільки спільний інтерес, взаємно оплачений має сенс. Тільки коли ти цінуєш роботу іншого платячи йому, а він цінує твою роботу, платячи тобі. Тоді виходить громада. Ми уже разом щось робимо. Інколи я замовляю якісь послуги у співвітчизників, плачу їм гроші. Міг би заплатити поляку, але обираю українця. Це теж дія на користь громади. Тобто, матеріальний інтерес у поєднанні з громадським дає певний результат.   Ти щось робиш корисне для інших і отримуєш віддачу.  Цей досвід, цей умовний рефлекс неоціненний. Смак успіху, смак бути оціненим, радість від руху вперед.  За якийсь час ця позитивна енергія акумулюється і почне повертатися в Україну у вигляді бізнесів, інвестицій, досвіду, нерухомості. Згодом люди і самі повернуться, маючи уже документи жителів ЄС. Не обовязково громадян – тільки жителів, резидентів.  Жити у ЄС – заробляти в Україні. Наразі це можуть собі дозволити якісь Порошенки чи Коломойські. За деякий час це дозволять собі щонайменше тих два мільйони людей, що нині постійно перебувають у Польщі, тих тисяч 500, що нині перебувають у Італії, Франції чи Німеччині. Все це повернеться Україні у тому чи іншому вигляді. Успішний українець проти совка – нарікальника. Звичайно, українець у цьому ментальному двобої переможе. Навіть воювати не доведеться. Алкоголь і цироз печінки зроблять своє з прихильниками русского міра і Україна нарешті почне ставати такою, про яку ми мріємо. Чому я це пишу саме зараз, у суботу вранці? Прочитав чергову антиукраїнську маячню на головній сторінці колись українського видання «Українська правда». Людина з прізвищем Дубинянський продовжує лити жовч на все українське. Йому дають таку можливість.  Хоч не відкривай Українську правду у суботу вранці, щоб цієї маячні не читати і не знати про її існування. Так, нині, особливо в інтелектуальній сфері, все непросто. Люди, що люто ненавидять Україну, мають можливість безкарно поливати її брудом, насміхатися з того, що для українця є цінністю. Так, на жаль, читачів у таких Шаріїв-Дубинянських теж вистачає в Україні. Але, дивіться текст вище. Ми переможемо совок. Русскій мір відступить у свої болота, українці повернуться на батьківщину рано чи пізно (я теж, до речі. Тільки спочатку у Варшаві облаштуюся, щоб уже цербери на кордоні не були для мене перешкодою) Все буде Україна. І цього тримаймося. Не зважаймо на українофобів. Нам своє робить. Нас щоразу буде більше. Правда – за нами.

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Супутні публікації