Чи потрібно долати українське минуле? Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака “Подолати минуле: глобальна історія України”.

Volodymyr Viatrovych 

Написати нині оригінальну узагальнюючу історію України, яка б не нагадувала шкільний підручник, важко. Для цього потрібно обрати незвичний кут зору, застосувати нову оптику. Ярослав Грицак спробував зробити це.

Для розгляду минулого він обрав, як пише сам, «свій улюблений інструмент — телескоп”, і його книга стала цікавою спробою розглянути українську історію з перспективи світової. Підхід оригінальний, давно очікуваний і важливий як для українців, щоб розуміти своє минуле як частину минулого світу, так і для інших націй, для яких наша історія досі є білою плямою.
Очікувану для узагальнюючої історії структуру, в якій кожен розділ розповідає про окремі періоди минулого (Русь, козацтво, ХІХ ст, світові війни) доповнено нехронологічними міжрозділами. Саме ці тексти, які, по суті, є самодостатніми есе (наприклад, про історію української пісні чи українського хліба) — найцікавіші для мене частини книги.
Натомість головний наратив викликає чимало зауваг і запитань.
Почну відразу з головного: чи вдалося авторові реалізувати амбітне завдання написати «глобальну історію України»?
Місцями він справді вміло вписує українське минуле у світовий контекст (особливо, коли йдеться про події, знайомі автору як фахівцю з історії 19-20 століть), але часом «глобалізація» обертається в невдалі спроби «натягнути» історію України на світову. Від цього втрачається глибина аналізу, головний наратив історії України стає плитким і поверховим. Окремі тези (на кшталт впливу відкриття Америки на створення українського козацтва) звучать оригінально, але непереконливо.
Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого.
Часом, вмонтовані у загальний наратив, вони руйнують його цілісність і схожі радше на (само)цитати чи короткі дописи у соціальних мережах. Більшість з них видавець повторює, виділяючи великим шрифтом, чим ще більше підсилюється враження цитатника. Деякі з цих фраз відомі читачам публіцистичних статей та інтерв’ю Грицака.
Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: «історична пам’ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу». Висловивши (точніше вчергове повторивши її,) автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі далі.
Сам Грицак називає такі тези метафорами і твердить, що вони для історика «те саме, що формули для математика, фізика чи хіміка: дозволяють замінити довгі пояснення короткими формулюваннями». Дивний інструмент для дослідника реального минулого, якщо зважити, що метафора — це художній засіб, який полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища на інший на основі їхньої схожості.
Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни.
«У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села».
Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів). Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, “генеральний антипольський наступ”, який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.
Але це ще не вся «метафоричність» опису події.
Яскравий образ Клима Савура, який “спостерігає з високої могили за палаючими селами” — вигаданий.
По-перше тому, що немає жодних спогадів «одного з націоналістів», де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл. По-третє, не спалювали тоді польських сіл, які піддавалися атакам, щоб не привертати уваги німців чи совєтських партизан. Згадане автором в наступному реченні село Порицьк (і більшість інших) атакували зранку, і сам Грицак пише, що це сталося під час недільної церковної служби.
Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача.
Ще кілька прикладів.
«Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би «1914». Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття.
«Це не означає, що української нації не було, — намагається пом’якшити сказне Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами».
А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го?
А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж «народилася нація в 1914-му»? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період «до народження нації»?
«Погроми визначають характер української національної революції», — пише Ярослав Грицак про події 1917-1921. Звісно, погроми мали місце на українських теренах (які входили в так звану «межу осілості» єврейського населення), але говорити, що вони визначали характер української революції — це твердити, що вони були однією з цілей цієї революції.
А вже на наступній сторінці Грицак сам зазначає: «Насправді, Петлюра та інші лідери УНР не провокували погромів. Навпаки: вони створювали спеціальні комісії для виявлення та покарання погромників. Проблема полягала в тому, що командування УНР не мало реального впливу на селянських повстанців». Тоді чому визначальною рисою української революції (по суті єдиною, бо інших в тексті немає) названо саме погроми?
«Українське село ніколи не жило так добре, як в 1920-ті». Це про штучний голод 1921-1923, про придушення чекістами повстанських рухів на селі, яке тривало до середини 1920-тих, чи про початок колективізації з 1928 року?
«Молодими націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою». Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації.
Таємний український університет постав не через бажання українців таємно навчатися, в через заборону влади створювати український університет. Навіть творці ОУН в 1929 році розглядали можливість створення організації як легальної політичної партії, але репресії поховали цей план.
Тези, чи то пак метафори, які стосуються сучасності не менш контроверсійні.
«Боротьба між Заходом та Сходом нагадує боротьбу між шекспірівськими Монтеккі та Капулетті. Вона триватиме доти, поки україномовний Ромео не покохає російськомовну Джульєту». Красиво, романтично, але надто далеко від того, що відбувається в країні, де далеко не конфлікт між російськомовним Сходом (він справді виключно російськомовний?) і україномовним Заходом є визначальним. Загалом явно перебільшена теза про внутрішнє протистояння Сходу і Заходу, швидше нагадує публіцистику початку 2000, ніж спробу зваженого аналізу.
«Поки (і якщо) станеться українсько-російське примирення, українцям важливо досягти українсько-українського примирення». Українське суспільство сповнене гарячими дискусіями, суперечками довкола минулого і майбутнього. Не варто бачити в них розкол, натомість — демократичне та плюралістичне суспільство.
А слово “примирення” (навіть не порозуміння) стосується все ж подолання результатів конфліктів і воєн. Тож порівняння «українсько-українського примирення» з можливим (чи неможливим) російсько-українським примиренням, по суті, підносить внутрішні суперечки до рівня протистояння із зовнішньою агресією.
Українсько-українське примирення було б потрібне у разі громадянської війни, яка існує лише в уяві російської пропаганди.
На противагу двом «крайнім» Українам, Грицак шукає середину, яка має стати основою для формування країни: «Третя Україна «золотої середини», ані Заходу, ані Сходу, але Центру, як географічного, так і політичного».
І знаходить її втілення у … відверто проросійському публіцисті Михайлі Дубинянському. Не полінуйтеся ознайомтеся з його творчістю на сайті “Української правди”.
Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива.
«Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша».
Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки? Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: «Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають».
Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови?
Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви.
Зв’язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле.
Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) у минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед.
Теза про потребу «подолання минулого» схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на «успішний» досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там.
«Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце», — пише автор.
Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт.
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Супутні публікації

Карта побиту від поліцеальної школи

РАДІО БЕЗ ЦЕНЗУРИ

Щодня о 21 годині за Варшавою слухайте про можливість отримання карти побиту через поліцеальну школу. 

Клацайте сюди

Мої особисті обрані
Послуги