Краса поряд з нами. Звіт про веломандрівку берегами Дніпра біля Києва

Олександр івахнюк 

У нас забагато велоактивістів і замало велосипедистів.  Не спортсменів, а саме людей, які регулярно користуються велосипедом як транспортомдля поїздок містом, для мандрів (не гламурних з перельотами і прокатними велосипедами, а справжніх, коли людина на своєму велосипеді їде до пункту призначення).

Тим часом, українські дороги будувалися і за рахунок велосипедистів-платників податків. Тому ми мусимо ними користуватися нарівні з автомобілістами. І я, як автомобіліст, автомандрівник у даному випадку можу погодитися з собою –  велосипедистом і веломандрівником.

Розмови про те, що у нас немає велоінфраструктури, низька культура водіння і все інше годяться хіба що для написання проектів на гранти міжнародних організацій, для розкрадання бюджетних коштів під приводом турботи про велосипедистів і просто як відмазка, щоб нікуди на двох колесах не їхати. Я так думаю і спробую зараз свою думку підкріпити розповіддю про чудову веломандрівку, якій позаздрять  навіть мої європейські колеги.  Сьогодні розповідь про веломаршрут мальовничими берегами  Дніпра біля Києва.

Ні-ні, не подумайте ненароком, що там є якісь позначки для велосипедистів, велопарковки, місця розміщення, розраховані на велосипедистів чи ще щось з благ європейської цивілізації. Поки що там є лише подарована нам виняткова природа, яка надихає на подорожі, дає чудовий відпочинок і вселяє впевненість у завтрашній день.  Люди у селах вздовж дороги, схоже, живуть так, як їхні далекі пращури. Маю на увазі душевний стан: неспішна робота на землі, вселенський спокій, риболовля для задоволення…

І ти, вириваючись з шумного Києва, потрапляючи у цей патріархальний спокій, починаєш розуміти щось важливе. Наприклад, розумієш звідки родом українська душа, український характер, українська незнищенність. Все це звідси – з  придніпровських українських сіл на Черкащині.  І все це людина на велосипеді має шанс розгледіти за два дні подорожі вихідного дня, проїхавши за маршрутом Київ-Ржищів-Канів-Переяслав-Бориспіль-Київ. 

Все що треба мати – справний велосипед, шолом, здорове серце  і бажання.

Страх новачків перед автомобілями, які проносяться поруч зникає за час, що ви виїдете з Києва. Крім того, якщо у вас є блималка ззаду і на вас – світло відбивний жилет – проблема страху знімається ще більше. Хоча, треба сказати, я понад двадцять років їжджу, але ніколи не впевнений, що  все завершиться щасливо. Але це від мене не залежить. Причому, це не залежить від мене хоч би я сидів у машині, в танку чи в бронепоїзді. Життя – штука непередбачувана.. Але якщо таким чином підходити до питання безпеки, то краще взагалі з дому не виходити. Та й з дивану вставати небезпечно – можна послизнутися. Але, у здорової людини бажання жити мусить перемогти страх. Саме таким людям я обов’язково раджу проїхатися згаданим маршрутом.  Далі розповім про свій досвід, а ви вже робіть висновки:  потрібне вам таке задоволення чи не потрібне.

Виїхав о 17.30 з Позняків у напрямку Конча-Заспи. Скористаюся можливістю зайвий раз нагадати про серйозну проблему проїзду велосипедистами мостів через Дніпро. Там вкрай потрібна виділена велосмуга. Навіть мені, який їздить тими мостами давно і регулярно, лячно інколи стає. Проїзд по Столичному шосе і старообухівській трасі – це суцільне задоволення.  Рівненька, без жодних несподіванок дорога, збудована для скромних жителів урядових резиденцій мусить радувати велосипедистів. Коли їде група велосипедистів, навіть кортежі круте ликів скидають швидкість зі 180 до сотні хоча б. Тому, збирайтеся у групи і їздіть чудовою дорогою. Можливо, наша велоактивність з часом змусить владу перетворити цю дорогу у велодоріжку, а жителів Конча-Заспи змусять добиратися до своїх володінь або новооухівською трасою, або гелікоптерами, або катерами. У них же все це є, а вело доріжок в Україні не так багато. Настільки небагато, що можна було б отаким радикальним чином підійти до вирішення проблеми:))

Отже до Українки дорога більше менш пристойна. В Українці я був години через дві, але це вже залежить від  бажання групи – можна їхати і спокійніше.  В Українці заворожує краєвид, що відкривається з мосту: будинки на воді, катерочки вартістю у кілька сотень тисяч доларів пропливають під містком… Красиво, одним словом.

В Українці дуже симпатична набережна.  Ви скажете, що у Києві теж є набережна? Так, але у Києві поряд з набережною галаслива траса, а там де немає траси  – купа якихось неоковирних кіосків і відповідний контингент. А в Українці набережна тиха, спокійна, чистенька. Ресторану нормального на набережній немає, але може це і добре, коли хочеш тиші, спокою і краси дніпровської…

Після  Українки, у Трипіллі починаються сюрпризи для велосипедистів. Спуски і підйоми – чудове місце для підготовки до гірських вело подорожей.  Відпочити перед цими спусками і підйомами можна біля археологічного музею.  Сам музей –  таке собі. Персонал – провінція у найгіршому значенні цього слова. Я був у тому музеї кілька разів і щоразу стикався з чимось, що мене шокувало. Про погане не будемо.  Там дуже красивий вид на Дніпро. Видно далеко, там порожньо. Стоїш собі, релаксуєш. До речі, на саму гору можна заїхати автомобілем. Головне у правильний поворот потрапити.

Далі – три чи чотири складні спуски і підйоми. Для початку новачкам тут можна і пішки піти, щоб не перенапружуватись. Але з цього приводу не варто непокоїтись. Я он теж один підйом йшов пішки: 42 роки –  це вам не 18.

Після серії тяжких спусків і підйомів дорога до самого Ржищева прийнятна. Ями просто вчасно об’їжджаєш і все. У Ржищеві я вирішив переночувати. Готелю тут не було, принаймні троє місцевих жителів про це мені сказали. Але я спитав ще й четвертого. І цей четвертий показав мені готель. До нього було метрів двісті і його вогні було видно здалеку, але без поради я б його не знайшов.

Власник готелю –  російськомовний дядечко років 55 побудував свій будинок просто під горою. Перший поверх ще в долині а другий уже не горбі.  Іван Степанович, так звуть власника, з гордістю показував ігровий зал у себе у готелі. При цьому туалет і душ – один на поверх з 5 кімнат. Сантехніка у занедбаному, але не у безнадійному стані.  Кімнат на одну людину немає, тому мене поселили у кімнаті, де стояло три ліжка.  Все це коштує 200 гривень. Ну, таке…  У Ржищеві, на одну ніч для одного велосипедиста (причому, я був єдиним постояльцем на поверсі) – може бути.  Але, коли згадуєш, що у такому ж маленькому містечку у Польщі може бути чотиризірковий готель – стає сумно. Чому так? Я для себе вирішив – тому, що немає попиту на якість. Мало ще велосипедистів проїздять через Ржищів… Попри певну совковість інтер’єру і сервісу, все ж, господар робив, що міг. Приніс на кухню чаю і сухариків – пригостив, практично.  Було смачно і безкоштовно. Тут варто згадати, що якось за склянку холодної питної води у Керчі я заплатив власнику готелю 10 гривень…

А що за звуки з вікна… Жаби кумкають, Дніпро плюскоче –  краса…

А зранку, зробивши чаю і вийшовши на веранду та сівши у чудове соломяне крісло я півгодини споглядав на Дніпро, схід сонця, спостерігав як неспішно прокидається придніпровське містечко Ржищів. Тут є річковий порт, де йде якась бурхлива діяльність… За кількістю автомобілів з київськими номерами я зробив висновок, що кияни масово тікають сюди на вихідні від шуму столиці.

Виїхав десь о 7.30 і неспішно посунув у бік Канева. Почався цей етап одразу з дикого підйому, частину якого довелося пройти пішки – зранку перенапружуватися не хотілося.  За кілька кілометрів побачив знак, який показував поворот до меморіалу на Букринському плацдармі. Це знову спускатися до Дніпра. Але я не міг собі дозволити туди не поїхати. Занадто багато я на цю тему прочитав та подивився. Спустився, потім піднявся нагору серпантинчиком.  У суботу вранці я був єдиним відвідувачем цього меморіального комплексу.

Як на мене, сюди треба перевозити усіх школярів і, можливо, окремо усіх, хто донині шкодує за Радянським Союзом. Адже це місце нагадує про надзвичайний нелюдський злочин радянських полководців, які втопили у Дніпрі і знищили, пославши під німецькі кулі і снаряди сотні тисяч українців. «Чем больше хахлов утопім в Днепре – тем меньше придется в Сибирь вивозіть»,  – цю фразу приписують маршалу Жукову, про видатні заслуги якого так любить розповідати російська пропаганда… Святе місце. Вічна пам’ять жертвам кровожерливого радянського режиму. Заїдьте на Букрин, вклоніться пам’яті безвинно знищених українців у бездарній людиноненависницькій операції з форсування Дніпра.

Окремо варто розповісти про розмову з рибалкою.Чоловік у камуфляжі їхав на велосипеді без передач спокійно, так наче то був сучасний байк. Я у нього запитав, як риболовля.  Риболовля сьогодні не вдалася, бо висока дуже хвиля. Запитав у чоловіка, що за дорога у бік Канева.  На що він мені сказав, що ніколи у той бік не їздив.  Сам він з Вишгорода, у Ржищеві живе шість років. За цей час нікуди не виїздив зовсім. Отака мобільність населення…

За Букрином теж підйом. Та я вже розім’явся і крутив педалі, повільно але стабільно. Нагнав двох велосипедистів. Хлопці виїхали з Видубичів о третій ночі і оце до 9  добралися  до Букрина.  Схоже, що на якомусь етапі обидвоє зрозуміли, що молодості і гарного велосипеда для мандрівок замало. Обидвоє обв’язали сидіння футболками і кофтами, намагаючись зм’якшити долю «западного полушарія».  Та це навряд чи допоможе. Помилкова думка, що мяке сидіння врятує ваші сідниці від натирання вело сідлом. Просто не траба всю вагу переміщати саме на сідниці. Є педалі, є кермо. Їхати треба так, щоб центр ваги був десь посередині. Крім того, вибачте за інтимні, але важливі подробиці  доречно заздалегідь змастити чимось поживним і антисептичним  ті частини тіла, які згодом можуть постраждати від тривалого сидіння. Я для цього використовую оливкову олію. Давній ефективний засіб.   І тоді нічого мостити під сідниці не доведеться. Ну, і ще дуже важливий момент, починати свої мандрівки з систематичних виїздів на короткі відстані. Спочатку 30 кілометрів, потім 50, а далі можна і на двісті п’ятдесят спробувати.

Так от, хлопці живуть у Каневі. Я висловив здивування, що вони російськомовні. Спитав про причину такої роздвоєності, коли всі навколо говорять українською, а вони, попри те, що українці, говорять російською. Пояснення мені сподобалось: «Било такоє явлєніє как Советскій Союз…» А хлопцям по 18 років. Хороша відмазка для невігластва – Совєтскій Союз.

Підйом був затяжний і хлопці безнадійно відстали а я поїхав далі, насолоджуючись краєвидами.  Коли їдеш машиною – ти весь у дорозі і помітити мальовничий ярок чи озерце  вдалині непросто. Та й якщо помітиш, що ж ти ставатимеш заради цього? А на велосипеді не стати неможливо!!! Воно таке все красиве, зелене, мальовниче.  Ярочок, лісочок, он пастух корівки пасе… Такі собі Карпати в мініатюрі. І все це у нас поряд, на Черкащні під Каневом. І побачити все це можна, коли їхати велосипедом.

У Каневі я був десь під 12 годину. У центрі міста єдине кафе було зайняте приготуваннями до якогось бенкету. Тому сів на вулиці під навісами, купив квасу і споглядав за навколишніми, поки ноги і серце відпочивали перед  наступною сотнею кілометрів.

Двоє кремезних дядьків бурхливо матюкаючись обговорювали ситуацію на сході. Їм все було ясно, як на долоні. Якщо забрати матюки сенс пропозицій з врегулювання ситуації полягав у тому, щоб застосувати авіацію проти техніки, яка прорвалася з Росії.

Поряд  стояв кіоск з морозивом, продавчиня розмовляла з родичами чи знайомими. Одна з учасниць розмови  запитала молодого чоловіка чи хоче він морозива? На що чоловік відповів, що бачив, з чого те морозиво його колега робить, тому не хоче…  Звичайно, все найцікавіше у Каневі – на Чернечій горі. Але у таку спеку долати ще один підйом не хотілося. Крім того, я там був багато разів… Тим же хто не був – обов’язково туди треба раптом ви будете у Каневі.  Головне, не потрапити туди 22 травня, у день перепоховання і 9 березня – у день народження Шевченка. Тоді там стовпотворіння, смітник і пафос, від якого хочеться втекти якнайдалі. А от у інші дні там порожньо, чисто і красиво. І вид на Дніпро унікальний, як у віршах Шевченка.

Дорога з Канева через дамбу жахлива. Особливо після ГЕС починається жах велосипедиста – бетонні плити з щілинами через кожні чотири метри. І так кілометрів 5 не менше. А от далі – гладесенький асфальт. У тому місці де починається асфальт – починається і національний природний парк зліва від дороги. І через цей ліс є дорога кілометрів з 20 аж до села Циблі. Але з моїми шосейними колесами по тій дорозі довелося б йти пішки. А жаль.

Ось нарешті і розвилка.

Тут мені наліво, і до Києва 121 кілометр. Але я повертаю направо і їду до невеличкого базарчика у селі Софіївка, що за пару кілометрів від повороту. Там продають смачнющу і завжди свіжу домашню ковбасу.  Це був мій бюджетний обід ( бо не бюджетний – то в Автогрилі на повороті. Смачно,  якісно, але недешево)

А от далі  почалося…. Зустрічний вітер такий, що здуває з дороги. Крутиш педалі так, що мала б швидкість бути не менше 50 кілометрів на годину, а на спідометрі ледве чотирнадцять. І так кілометрів з 20. Втомився і… подзвонив дружині, щоб їхала за мною на машині, бо вже я заморився.  Така опція, як евакуація на автомобілі з останнього шматка дороги – це, звичайно, вже ознака старості. Але, як старий, то чого придурюватись молодим? – подумав я, і покликав «евакуатор».

Дружина у цей час мала свої справи і змогла за мною виїхати тільки через дві години. Ну ще їхала хвилин 40. За ці майже три години я проїхав ще 60 кілометрів, пересвідчившись у тому, що  фізична форма залежить від психологічного настрою в першу чергу. Інакше, як пояснити, що людина вирішила – все, далі вже ніхто нікуди не їде, а потім взяла себе в руки і ще цілих три години крутила педалі і задоволення від того отримала?

Одним словом, профілонити мені вдалося лише 35 з 273 кілометрів маршруту.

Зробив висновок, що таку мандрівку під силу здійснити кожному велосипедисту. І я з задоволенням проїдусь там ще не раз.  Приєднуйтесь. А розмови про складність використання велосипеда в Україні давайте залишимо тим, хто на цьому робить бізнес.  Я, до речі, знову планую веломандрівку Європою і буду радий, якщо комусь ця тема здається цікавою з точки зору інформаційного приводу та фінансового сприяння проекту.  Подробиці – згодом.

Facebook Comments
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Супутні публікації