Російська мова у польському кіно – мова негативних героїв.

Текст написаний у 2015 році. Актуальний на жаль і нині

…Хороший приклад для українського кіновиробництва, коли воно з’явиться

У Варшаві завершилися зйомки серіалу “Бодо”, де у 13 серіях розповідається про життя актора-зірки другої Речі Посполитої Євгеніуша Бодо.

Не напружуватиму читача деталями біографії героя чи подробицями піврічної роботи над фільмом, бо це вже зроблено: кому цікаво, просто перейдіть за лінком.  

Натомість розповім про свою участь у зйомках цього польського національного продукту, прем’єра якого планується на весну 2016 року.   Для початку, нагадаю: я за фахом актор. Шість років відпрацював у театрі імені Ольги Кобилянської у Чернівцях і пішов звідти у 2001 році із записом у трудовій книжці: “За невихід на роботу”. Просто довелося обирати: чи ходити на репетиції масових сцен, чи керувати службою новин на комерційній чернівецькій радіостанції і грати у виставі театру “Голос”?   Режисери, які у театрі імені Ольги Кобилянської ставили вистави… ну, скажімо так – “Оскарів” їм ще не давали.   Головна задача тих режисерів, як на мене, полягала у тому, щоб, приїхавши у черговий провінційний театр, отримати службову квартиру, приватизувати її, продати – і їхати “творити” у інший такий же убогий провінційний театр. По дорозі дружина та діти режисера гратимуть усі головні ролі в усіх виставах… А люди, які щось більш-менш уміють, втікатимуть звідти або в інші театри, або ж в інші професії.   Назву навіть прізвища цих героїв, заслужених діячів мистецтв і видатних культурних діячів сучасності, дуже схожих на героїв “Свята воскресаючого духа” з роману Андруховича “Рекреації”: Мосійчук, Валько, Грицак, Стригун… Деякі донині керують театрами – і молодій людині там є перспектива, тільки якщо вона не скаче вище провінційної “зірки”.

Отже, зрозумівши, що у мене там немає перспектив, я подався у журналістику, почав записувати аудіокниги, заробляв репетиторством, дідами морозами, сценаріями і керував службою новин, яку створив з нуля.   Але мрія колись повернутися до професії ніколи не залишала.   Ні тоді, коли працював ведучим на “Радіо-Ера” у Києві, ні тоді, коли пішов з “Радіо-Ера” у начальники прес-служби КМДА, ні тоді, коли звідти пішов, ні зараз, коли заробляю гроші взагалі як посередник у працевлаштуванні та менеджер фірми з продажу обладнання для складів.

Тому побував у Варшаві щонайменше на 10 кастингах, зареєструвався у кількох акторських агенціях – зокрема й у тій, яка запропонувала мені через півроку після реєстрації знятися у кількох епізодах серіалу “Бодо”.   Я якраз був у Києві. Лист прийшов електронною поштою. Одразу ж погодився.   Далі була рутинна переписка з узгодження часу, висилання додаткових фотографій, підписання угоди з агенцією, висилання сценарію, висилання моїх параметрів для костюмерів. Усі ці справи було вирішено листуванням по електронній пошті.   У переддень зйомок мене покликав режисер, з яким ми обговорили деталі сцени, яку наступного дня мали знімати. Сцен виявилось не одна, а чотири: я так розумію, вони дописувались по ходу зйомок, бо у моєму варіанті сценарію їх не було.   У першому епізоді я у костюмі тюремника НКВС приймаю в’язня, там стається невеличкий конфлікт через те, що Бодо не хоче віддати плащ, у якому важливий для нього документ.   Наступна сцена: до камери заходжу я і ще один НКВСівець, і я повідомляю, що полякам оголошена амністія. Виходять усі, окрім Бодо – його у списку немає.   Третя сцена: Ми заносимо їжу у камеру, Бодо не бере їжу до рук, я питаю, що сталося, він кидається до ніг, просить його випустити та непритомніє. Ну й, в останній сцені я просто заходжу, буджу його і ми з ним виходимо з камери.   Ось ці чотири коротенькі сцени знімали десь з-півдня, не менше. За знімальний майданчик стало приміщення на території Головного слідчого бюро Польщі, де колись розташовувалося управління НКВС.

Територію навколо такої серйозної контори оточили кіноавтобуси: бар на колесах, автобус-гримерка, автобус-костюмерна, навіть спеціальний причеп з трьома пристойними туалетами. Не оті смердючі сині будки, які у нас ставлять на час масових заходів чи на якісь мітинги – а повноцінні туалети, де людина почувається людиною.   Я часто пишу про туалети у різних місцях, бо вважаю, що санітарний стан туалету відображає рівень, думки, спроможність, порядність власника фірми, директора компанії, керівника проекту, режисера, країни і всього іншого. Досліджую “зв’язок туалетів з головою” уже тривалий час і можу навести купу прикладів, які підтверджують такий висновок.   Костюми герої епізодів цього знімального дня міряли на Хелмській, 21-А, де розташована величезна кінофабрика з масою студій, акторських агенцій, кастингів, павільйонів і всього іншого, що потрібно для виробництва кіно.   Підкреслю це слово – “виробництво”.   Тут люди виробляють продукт, який потрібен телебаченню і глядачам. Вони не маскують свою бездарність і нездалість за красивими назвами “поетичне кіно”, авторське кіно, “мистецтво для еліти”, чи ще під якісь пафосні вивіски. Це точно така ж тяжка, серйозна, детальна робота, як будь-яка інша робота, котра потребує професіоналів.

Отже, оскільки я вже мав досвід зйомок і знаю, що таке “розвозка”, коли після роботи автобус із втомленими людьми кружляє містом, розвозячи людей по десятку адрес, вирішив полегшити собі життя – і приїхав власним авто.   Вдягнули мене у форму НКВС, і я поїхав на місце зйомки у цьому костюмчику.   Фейсбучні френди порадили окропитися святою водою після того, як зніму костюм. Так і зробив: був у церкві.   Не міг зауважити реакцію сусідів по дорозі, бо треба було бути дуже уважним: ранковий туман, та ще й їду вперше на те місце. Але, думаю, хтось-таки примітив людину у формі російського окупанта за кермом авто на українських бляхах.   2.    Автор у костюмі тюремника НКВС біля головного слідчого управління Польщі, де знімалися в’язничні сцени серіалу “Бодо”   Почали зі зйомок моєї першої сцени у підвалі колишнього НКВС. Було щось з 5 репетицій без зйомки – переважно у цей час поправляли світло, виставляли камери, перевіряли реквізит. Традиційної на київських кіностудіях (спеціально не пишу “на українських” – бо вони хоч і київські, але навряд українські) хлопавки-синхронізатора не було. Певно, поляки вже вигадали якусь цивілізованішу форму синхронізації, або ж у сучасному телевиробництві воно не потрібне. Не знаю, тому про це не писатиму.   Скажу про інше. Коли на знімальному майданчику товчеться одночасно десь сотня людей і їхня робота залежить від акторів – почуваєш велику відповідальність. Точніше, так: коли дубль роблять через те, що ти щось забув сказати, або став не там чи голову повернув не туди, або на пару сантиметрів зсунув свої руки з документами, які знімають крупником – почуваєшся дебілом 80 рівня.   Якби я сидів у цей час за режисерським пультом – уже б пів-знімальної групи повбивав! І почав би з себе, як актора.   Натомість, обидва режисери жодного разу за 15 знімальних годин не підвищили голос на жодного учасника процесу!   Два режисери і головний герой працювали найбільше, бо вони ж зайняті у всіх сценах. Натомість, жодних ознак втоми не виявляли аж до останнього “Знято”. Найбільш втомленими почувалися статисти, які грали в’язнів-поляків. Цікаво, що ці люди переважно були українцями, росіянами і білорусами.   Кумедно вийшло, що коли знадобилися в’язні-росіяни для передостанньої сцени, з’ясувалося, що серед статистів, які залишилися, тільки один говорить російською. А у сцені вимагалося, щоб перед входом НКВС-ників, в’язні секунд десять говорили про щось російською. Я став у нагоді режисеру: він придумав діалог польською, я озвучив його двом полякам-статистам російською і трохи повчив їх говорити ці фрази, щоб було зрозуміло, що це – російська мова росіян, а не поляків.

Підготовка і “репетиція” тривала хвилин 5, поки міняли місця для камер і переставляли меблі.   На останній день зйомок залишили пару довгих сцен, де Бодо допитує слідчий НКВС. Його грає відомий український актор Олег Драч. Знімати ці сцени вже мали почати, тому Олег весь день провів у формі на знімальному майданчику – але до нього так і не дійшли. Це стало приводом для того, щоб четверо українців поговорили за чаєм про мистецтво, позгадували знайомих акторів, трохи понарікали на ситуацію з театром і кіно в Україні.

Олег Драч уже тривалий час успішно співпрацює з агенцією, яка цього разу дала роботу і мені. Тому польський глядач його уже знає. Точно так, як знає Захара Мушинського з Ужгорода, який нині працює у театрі в Катовіце та часом грає у польському кіно. Я та ще один українець з Керчі (на фото – у цивільному) були на польському знімальному майданчику новачками.      Сподіваюсь, це перша, але не остання моя робота у польському кіно.   Я не дуже добре ставлюся до всіх людей у військовій формі, але режисер сказав, що моя фізія до саме цієї форми російського окупанта дуже пасує, тому буде затребувана.     В принципі, негативний герой, який говорить російською – це нормально для колись окупованої країни. У Польщі російськомовні кіногерої на 99 відсотків – негативні герої. Думаю, це одна з причин, чому у них є держава зі своєю мовою, культурою, потужним кіновиробництвом – а у нас немає.   Але буде. Я у це вірю. І ібодо 22з задоволенням колись зіграю якогось підлого російськомовного прокурора, прикордонника, СБУшника чи депутата, якому “па-руські какось льогше”.   Тільки б у нас настало коли-небудь розуміння, що кіно – це виробництво для масового глядача.   І щоб воно працювало на Україну – воно мусить бути українським не тільки за місцем його зйомки.

Facebook Comments
Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Супутні публікації