Архів категорії: Графоманія

У Варшаві читали вірші про кохання. І ще читатимуть

вірші 2Вірші – як труси. У всіх вони є, але, по-перше, не всі наважаться їх показати, а по-друге, тільки у справжніх поетів цей показ виходить красиво, естетично. Послухайте. Щирість підкупає. Мурашки по шкірі! Продовжувати читання

Вандали з Мишоловки. Реальна історія з недалекого минулого

вандалиДень почався з неприємностей – кляті «Жигулі» знову не завелися і Василеві довелося колупатися у нутрощах  старої розвалюхи, щоб вона таки поїхала. Можна було б звичайно цього не робити, адже до райвідділу де він ось уже третій рік тягнув лямку опера,  він без поспіху дійшов би за 15 хвилин, Та чомусь Василеві це здавалося несолідним. Продовжувати читання

Мрії збуваються… Монолог міліціонера уночі перед розгоном майдану.

Мрії збуваютьсяСьогодні…. Нарешті сьогодні  я це зроблю. Я їм обом покажу Європу… Покажу, це точно. Я знаю, де вони там товчуться. Стану справа, щоб бути якраз навпроти них. Її не чіпатиму. А йому роздавлю його окуляри у неї на очах.  Інтелігент довбаний… Продовжувати читання

Новий шеф. Історія вигадана.


співбесідаБудь які збіги з реальними подіями чи людьми  – це лише збіги. Образи збірні, події вигадані, місця хіба що реальні.  У разі, як комусь здасться, що це про нього  – треба йти до психіатра

Оленка лярвою не була, попри те, що саме так її коліжанки поміж собою називали.  Вона просто любила спілкуватися.  Продовжувати читання

Про пьонтек

СвітанокСьогодні четвер, а я розкажу про пьонтек. Так так, не про п’ятницю українську, а саме про польський пьонтек. Колись давно у 2002 році, коли я керував службою новин на чернівецькому радіо «Сіті» І при цьому бігав як ошпарений по подіях впродовж дня та включався в ефір, до нас на Буковину приїхала польська делегація з якогось прикордонного воєводства. Делегацію очолював заступник воєводи – солідний дядько у здоровецьких окулярах і при здоровецькому череві. Нині не пам’ятаю ні імені, ні прізвища, ні назви воєводства. Бо не вони головні. Головне, що цей поважний дядько був поляком і візит випав саме на пьонтек. У будинку з левами (це місцева ОДА) відсидів якусь нудну паркетну подію, потім записав солідного дядька через перекладача про українсько-польську прикордонну дружбу, про важливість цього візиту для розвитку економіки і всяке таке, що говорилося у таких випадках усіма головами таких делегацій. Чесно, у подробиці у даному випадку вдаватися було ніколи. Матеріал був про те, що вони приїхали, позасідали і що з того буде якийсь результат. Типова історія у стилі місцевої радіостанції. Я особливо пишався тим, що першим повідомив про цього перця в ефірі і що тільки у мене був ексклюзив, бо на інших у перця не вистачило часу – його чекали на бенкеті….
На цьому б історія і завершилася, якби студія нашої радіостанції і редакція не містилися у двох готельних номерах на 10 поверсі готелю «Черемош». Через номер від радіостудії був люкс, у якому і поселили поважного дядька з Польщі. Як я про це дізнався? А дуже просто. Був пьонтек, а пьонтек для поляка – це день особливий. І ніч особлива…
Зранку приходжу на роботу. Ліфтом піднімаюсь на десятий поверх, широкими кроками іду до номеру 1042 де у мене редакція. І тут чую нестандартні звуки від дивану, що стоїть біля ліфтів… Повертаюсь. Бачу поміж двох частин дивану чоловіка у костюмі і краватці, який хропе на підлозі, лежачи у напрямку свого номера. Враження, що він повз, але сили залишили його. Шкода, що тоді не було фейсбука, а у мене не було фотоапарата. Вийшов би цікавий матеріал. А так, я пішов униз до швейцарів і розповів їм про поважне чиновницьке тіло, яке у ніч з пьонтка на суботу не доповзло до свого люкса. Як розвивались події далі – мені невідомо. Натомість з того часу я знаю про те, що таке пьонтек для поляків. 

Поїхав зустрічати сестру з племінницею на вокзал. Дуже люблю вранці їздити Києвом і на авто, і на велосипеді.  Поїхав би велосипедом, але зустрічати гостей з вокзалу, все ж таки, краще на авто… Отож, їхав на авто, зустрічав світанок, розглядався по порожніх вулицях, спеціально повільно проїхався центром….

Гостей зустрів без пригод. Банди, що на вході кричить «квартіраквартіраквартіра» стараюся не помічати, щоб не псувати собі настрій, а от нелегальних таксистів важко не помітити і не звернути увагу, що ті ж машини, що стояли тут при минулій владі і керівництві поліції, стоять і нині. Отже, мафія знайшла підходи і до суперпуперкопів…  Міліціонера можна вийняти з міліції і перетворити у поліцейського, але міліцію з такої людини навряд чи вдасться витягти колись. Традиції невмирущі, –  думав я,  з  сумом обходячи буркотунів, що таємничо-гундосими голосами пропонували мені проїхатися за 400 гривень на лівий берег…

Повіз гостей, звичайно ж, через центр. Як завжди, поїхав угору на  Грушевського, щоб потім повернути до Аскольдової могили, проїхати повз пам’ятник Бикову, звідки чудово видно Дніпро, мости, лівий берег і схід сонця… Не зупиняючись, їду вниз, щоб звернути на Паркову дорогу. Зліва на перехресті моргає нова поліція. Чого б я там у суботу стояв, кого там чекати? Червоне світло. Довго. Уже так довго, що починаються сумніви, чи світлофор в порядку? Їхати на червоне при поліції?  Не поїхав би навіть якби їх там не було.  Але вони є.  А червоне горить і горить… І тут до мене починає доходити, що сьогодні не субота і я стою на світлофорі, який горітиме червоним до 10 години, коли завершиться час одностороннього руху, як завше, у будні. Поїхати назад цією смугою я не можу. Їхати вперед не можна. Поки стою – нічого не порушую.  Тільки рушу – можна складати протокол… Я уже уявляю задоволені мармизи поліцаїв, які чекають  моїх дій.   А я не знаю, що його робити? Тут допомогли традиції мандрівника. Коли ти не знаєш  куди далі їхати  – запитай у когось. Якщо є можливість запитати у поліцая – запитай у поліцая.  Колись саме цей маневр допоміг мені встигнути на автобус з Берліна до Кракова. Якби я не запитав у поліцаїв, куди бігти до автобусів – вони б запитали у мене куди це я несусь з рюкзаком і велосипедом? Попросили б документи і поки б читали – мій автобус поїхав би без мене. А так я перший їх зупинив і виграв. Іншої можливості ніж запитати у поліцая у мене цього разу не було. Тому поставив на паркінг, увімкнув аварійку і пішов через дорогу питати.

  • Добридень,
  • Добрий, – відповідає мені з багатообіцяючою посмішкою поліцай.
  • Ви знаєте, оце, стоячи на світлофорі, зрозумів, що сьогодні не субота, а п’ятниця…
  • Так і є, – спокійно констатує водій моргаючого «Пріуса».
  • Я розумію, що куди б я зараз не поїхав – буду порушником. Порадьте мені, як фахівець, що мені зробити, щоб не порушити?
  • Чи міг би я отут розвернутися? Це не буде порушенням?
  • Не буде, – сумно відповів поліцай.
  • Дуже дякую за підказку, – сказав я і пішов розвертатися через подвійну суцільну на очах у поліції, дочекавшись, поки ніхто не їде.

Далі був поворот на Лаврську, там не гірші краєвиди і дорога у той бік вільна навіть у п’ятницю зранку. Чого було пертися на Паркову? – думав я собі, шукаючи варіанти, як би це надалі не плутати ці два такі різні дні?…

більше двох років пройшло з часу, як я звільнився з чергового генделика, що прикидався ЗМІ, а насправді виявився стандартною піар-конторою з церберами замість випускових. Тепер  знову працюю сам на себе. З одного боку, добре, коли ти сам собі начальник і головний редактор. Коли ти працюєш для читача і слухача без оглядки на власника, який у будь-який момент може зателефонувати і сказати: “А що це там у вас таке? Убєрітє”. Ніхто тобі не пояснюватиме, що ця тема нецікава, або вона цікава тільки не у цьому місці і не з цими людьми… Ну, той, хто працює в українських медіа – знає, про що я.  З іншого боку,  коли ти йдеш на перерву або на вихідний – розумієш, що твоя справа стоїть, ніхто її не робить, а у сфері медіа та ще й на початку проекту  – це реально морока.  З провалу вийти набагато важче, ніж туди зайти. Отож, і виходить, що вихідного у тебе немає. Мало того, твої друзі і родичі сприймають твоє сидіння за компом як розвагу і впевнені, що ти у будь-який момент можеш відволіктися на їх дуже важливі і нагальні справи, проблеми чи питання.   Ну, родичам ще можна це якось пояснити, а от клієнтам і пояснювати немає можливості. Вони можуть серед ночі тобі написати десь з кордону і вимагати негайної відповіді. І відповідаєш, бо як інакше. «Наш клієнт – наш пан», інакше уся ця самозайнятість не запрацює ніколи.  Ну і наслідком такого режиму роботи є те, що п’ятниця і субота стають дуже схожими… Зрештою і наймані працівники, приходячи на роботу у п’ятницю, мріють про суботу, тому я недалеко від них утік.  Це усе було передмовою до ранкової  історії, у якій якраз  і помінялися п’ятниця з суботою.

Українські відпочинкові традиції, або куди мусять піти ті, хто ностальгує за совком?

бялкаКілька історій, які об’єднує їх постсовкова природа. Дуже хочеться,  щоб ми якомога швидше позбулися того радянського шлейфу і таки цивілізувалися. Продовжувати читання

Я починаю платити гонорари за тексти, звуки, відео

Буду вдячний за перепост, якщо серед ваших знайомих є журналісти, або студенти журналістських і PR факультетів чи просто творчі люди. Продовжувати читання

“Вихуємо молоде покоління у дусі марксизму-ленінізму, або фатальна помилка радіодиктора”

парк позняки яЧому шепеляві і безголосі так хочуть працювати на радіо? Ви не знаєте часом? Бо я так і не з’ясував, а змушений був впродовж 17 років роботи час від часу мати з цим справу. Я сприймаю це як якусь помсту усім слухачам радіо невідомо за що. Ну чому, як ти десь по дорозі до повноліття загубив звук С, або у тебе незмикання зв’язок тобі обов’язково треба знайти знайомого чи родича – директора або власника радіостанції і влаштуватися там працювати?  Водночас, навіть професіонали з бездоганним голосом і дикцією інколи помиляються в ефірі. Але ефект від того може бути несподіваний. Саме про це  – наступна розповідь

Продовжувати читання

Іспанська теща. Реальна історія

барселонаПетро любив поспати. Це інколи створювало йому проблеми, але нічого з собою зробити не міг. Та й не збирався, в принципі, нічого робити, тому що солодкий, повноцінний сон Продовжувати читання