Нарис із книги «(Не)історичні миті» Володимира В’ятровича

Микола
— На цьому ваша війна закінчилася, — несподівано промовив до вояків капрал.
«Дивна війна, — подумав Микола, — навіть повоювати не встиг». Та й не хотів, якщо чесно.

Слова про «святий обов’язок», захист «укоханей ойчизни», які чув сотні разів за останні тижні, геть не чіпляли його. Бо не була ця держава його вітчизною. І не він зрікався її, а Польща відкинула його, українця, як людину другого сорту, не варту не те що любові, а навіть шани. Він зрозумів це давно — в школі, де заборонили говорити й учитися рідною мовою та висміювали минувшину його народу, в державних установах і навіть просто на вулиці. Чиновники, поліцаї і навіть такі ж бідні, як він, сусіди-поляки ставилися до українців неприховано зверхньо — як до відсталих тубільців у завойованій країні.
Українці таки були тубільцями, бо жили ж на своїй прадідівській землі, і їх таки справді завоювали. Але не були вони відсталими, були інші часи. Батько Миколи розповідав як 1918-го вони перемагали поляків. Хай недовго, але мали тут свою, українську державу. Він казав синові:
— Наша культура, церква, мова інші, а не гірші.
У хвилину небезпеки, коли почалася війна, мачуха-Польща згадала пасинків-українців, покликала їх на захист. І більшість із них таки відгукнулися на цей заклик — поруч із Миколою було багато земляків у мундурах «войска польскєго».
Та він і досі не знав, чи готовий був би вбивати заради цієї недобатьківщини, а тим більш покласти за неї голову. І добре, що вже й не знатиме — війна скінчилася, і він вертається домів. І для нього зараз геть не важливо, якій державі тепер належатиме край, що рідним домом буде йому завжди.

Гриць
Відступаючи в глибину лісу, він розумів, що вже не повернеться додому. Повстання провалилося, усі мости спалено. Насправді воно не могло не провалитися. Жодної підтримки Проводу, на яку так чекали тут, в Краю, вони на отримали. Не було не лише підтримки, але й вказівок, як діяти. Переданий спеціальним зв’язковим з-за кордону наказ «не гарячкувати», навіть при великому бажані, годі було вважати чіткою вказівкою.
А не робити нічого вони не могли — почалася війна, до якої так довго готувалися. Ще за кілька тижнів до 1 вересня вони вивели «до лісу» найбільш підготовлених хлопців з Організації, аби ті не потрапили під мобілізацію і не мусили проливати кров за чужу й ворожу їм Польщу. Хлопці хотіли воювати лише за Україну.
А Провід казав: «Не час, маємо домовитися з німцями». Як з ними домовишся, коли вони уклали союз із совітами? Новина про це приголомшила тоді всіх — Гітлер і Сталін тепер разом! А Провід мовчав. Що в біса з цим Проводом? Імена Андрія Мельника, Омеляна Сеника, Миколи Сціборського, Романа Сушка були для Гриця легендарними — соратники самого Коновальця ще з перших визвольних змагань. Але де ж вони тепер, коли знову настала пора воювати? Він певен, що Коновалець не став би чекати, а повів би їх до боротьби. Але полковника вбили більш як рік тому…
Вони виступили самостійно, не дочекавшись вказівок від Проводу. Свої дії скоординували з такими ж бойовими групами в сусідніх повітах. Сигналом для повстання став не наказ (його так і не було), а новина про початок війни. Німці вдарили, Польща захиталася, кращої нагоди для виступу годі й було чекати.
І спочатку все складалося успішно. Озброєні рушницями та пістолетами, які збирали кілька років перед тим, хлопці легко захопили поліційний постерунок у першому ж від лісу селі. Тут поповнили свій арсенал кількома одиницями зброї та головне амуніцією, якої дуже бракувало. Приголомшені поліцаї не чинили жодного спротиву. Їх не вбивали, навіть не били, хоч у багатьох хлопців свербіли руки провести «пацифікацію». Просто прогнали геть із села, в центрі якого на щоглі вже розвивався синьо-жовтий стяг. Це було помилкою. Через кілька днів поліцаї повернулися, але не самі — з добре спорядженим військом.
До того часу загін Гриця та хлопці з групи Сливки, що діяв поруч, проголосили відновлення української держави у восьми селах. Схоже діялося і в інших повітах, але точної інформації він не мав — бракувало зв’язку та координації. Головне — бракувало Проводу.
Залучення війська швидко перемінило ситуацію не на користь повстанців. Їм забракло зброї, набоїв і, щиро кажучи, навиків у веденні бою. Втримати контроль над селами не було жодної можливості. Гриць змушений був відвести хлопців назад у ліси. Тих, хто залишилися, — трохи більше третини. Решта або згинули, або потрапили в полон. Тобто теж загинули, але трохи згодом, бо поляки на панькалися із захопленими. Хлопців показово, на очах місцевих, розстрілювали в центрі села, біля щогли, на якій знову повис біло-червоний прапор.
Грицеві було шкода своїх хлопців, бо то були найкращі бойовики Організації. Але ще більше йому серце стискалося від того, що робили завойовники зі звичайними сільськими дядьками, навіть жінками та дітьми. Багатьох просто забивали до смерті з криками «Єще хцеш Украіни, кабанє?»[1]. Ці крики разом із плачем і стогонами переслідували його досі. Але він не міг зупинити розправи. Мусив рятувати вцілілих хлопців, щоб потім повернутися. І відомстити.

Андрій
Мрія відомстити всім ворогам України, врешті зробити її вільною, схоже, залишиться нереалізованою й цього разу. Як і півроку тому на Карпатській Україні. Тоді Андрієві пощастило — він належав до небагатьох вояків Карпатської Січі, які уникли мадярського полону, а відтак і розстрілу на кривавому Красному полі під Хустом. Врешті вони опинилися у Словаччині, і тут через кілька місяців знову з’явилася перспектива взяти до рук зброю, продовжити боротьбу за Україну. Легендарний полковник Роман Сушко, соратник самого Коновальця, формував військову частину. Виглядало, що цього разу все буде інакше, як на Закарпатті, — допомогти з формуванням українського війська мали німці. А це значить, що головних проблем Карпатської Січі — браку зброї, амуніції та вишколу — вдасться уникнути. Андрієві трохи дивно було чути про німецьку допомогу після того, як Гітлер віддав мадярам Карпатську Україну, але полковник запевняв, що тепер все буде геть інакше. Він переконував, що лише з непереможним вермахтом ми відвоюємо Україну в поляків, і головне — у совітів. Бо так вже було 1918-го.
Але схоже тепер, 1939-го, німці таки були інші. Вже з перших днів хлопці відчули зневажливе ставлення до себе з боку «союзників». Очікуваного військового вишколу фактично не було (Андрій з досвіду знав, що самою муштрою на плацу, якої було більш ніж досить, бою не виграєш), зі зброї їм видали геть старі рушниці, ще з минулої війни, нічим не кращі за ті, які вони самі здобували в Карпатській Січі. І головне — схоже, німці їх взагалі не вважали військом! «Військові відділи націоналістів» ( скорочено ВВН) — так гордо називав їх частину з кількох сотень українців полковник Сушко. Але німці між собою зовсім інакше розшифровували це скорочення — «Berg Bauer Hilfe» — допомога гірським селянам.
Найгірше почалося напередодні війни — наприкінці серпня вони дізналися, що Німеччина стала союзником Москви, їхнього головного ворога! Як тепер буде можлива спільна боротьба з цим ворогом? Як тепер можливе звільнення України? Пояснювати цього їм ніхто не збирався. Сушко спочатку переконував, що все з’ясує (у нього добрі контакти й у Вермахті, і в Абвері), все пояснить. Він певен, що ми ось-ось підемо визволяти Україну, пліч-о-пліч із німецькими солдатами. Але, здається, і його впевненість підупала, бо невдовзі він перестав з’являтися перед хлопцями.
То ж коли війна таки почалася (проти Польщі, а не совітів), українські відділи не наступали разом із непереможним Вермахтом, а плелися далеко позаду. В жодних фронтових боях участі не брали. Врешті таки дійшли до рідної Самбірщини, але лише на кілька днів, щоб потім відступити й віддати совітам! Це вже було занадто для Андрія.
Останньою краплею стало те, що нині вранці їх розпорошили малими групами по терену та приставили охоронцями до різних об’єктів. Група Андрія мала пильнувати лісовий тартак. Їх, солдатів, зробили сторожовими псами!
Андрій більше не збирався чекати. Нині вночі він втече, щоб продовжити свою війну за Україну.

Петро
Він ніколи не думав, що колись знову воюватиме за Україну. Востаннє це було 1919-го — він, ще зовсім юнак, був тоді вояком петлюрівськоі армії. Зараз, у зрілому віці, він — солдат Робітничо-селянської Червоної армії. Донедавна в ній не особливо говорили про Україну чи про українців. За такі розмови можна було «загриміти» далеко. Але в останні тижні перед походом політруки взялися ретельно промивати їм мізки про «возз’єднання українських земель», про те, що йдуть «звільняти братів-українців з-під гніту панської Польщі».
І тут таки справді була Україна, хоча й дивна. Геть не така, як його рідна Сумщина. І не тільки інші пейзажі (не звик він до такої горбистої місцевості) та кумедна тутешня мова, що відрізнялася від тієї української, яку він чув із дитинства. Тут все було інше. В око впадав барвистий одяг на людях, якого він, звиклий уже до сіро-коричневого, дуже давно не бачив у себе на батьківщині. Різнилися села й міста. Він, «визволитель», бачив, що тут, «під гнітом», українці жили заможніше. Та головна різниця була не зовні — в очах. Він не бачив у них давно вже звичного для кожної радянської людини страху. 
Багато хто з місцевих справді чекали їх як визволителів. При в’їзді до сіл їх часто зустрічали хлібом-сіллю. Так само було й у цьому, до якого наближалася їхня військова колона. От тільки святкову браму при в’їзді прикрасили синьо-жовтими прапорами. Петро не бачив таких з далекого 1919-го. А молодші за нього солдати, певно, не бачили взагалі. Дехто навіть не розумів, що то за прапори. Зате добре розумів лейтенант Анісімов. Прожогом вискочив із танка, зірвав із брами прапор, кинув під ноги й засичав:
— Петлюровщіна, бл…! Нічєво, разбєрьомся, раздавім ґадіну!
Ошелешені люди не розуміли не лише тієї лайки, але й причини несподівана агресія.
«Нічого, — з гіркотою думав Петро, — скоро всіх навчать усе розуміти. Навіть без слів. Додолу полетять не лише прапори, а й голови. І в очах людей теж поселиться страх».
Війна тільки починається.