«РБЦ» відновлює практику оглядів тижня. Мета – пояснити своїм читачам, слухачам, глядачам, що відбувається, почути думку аудиторії з цього приводу. Кінцева мета – поінформувати якомога більшу кількість громадян України про те, що тільки у разі, як вона буде українською – вона має шанс на існування. 

Отже, тиждень, що минає ознаменувався чудовою спортивною новиною:  молодіжна збірна України  з футболу здобула титул чемпіона світу, перегравши у польському Лодзі команду Південної Кореї. З одного боку, позитивна новина. З іншого – подивіться на відео після матчу, якою мовою відповідають “українські” футболісти українським журналістам.

Це трагедія України, що її спортсмени донині користуються мовою окупанта і не розуміють усієї гидоти того, що вони роблять.  Українську збірну підтримувала на стадіоні доволі велика група українських вболівальників. Серед них був і посол України у Польщі Андрій Дещиця.   З одного боку, це прекрасно, що Андрій Богданович показався на цьому матчі. З іншого боку, цього ж дня моя кума перетинала українсько-польський кордон і була свідком хамського ставлення польських прикордонників до громадян України, її дорога від Хмельницького до Варшави зайняла 24 години саме з причини системного порушення прав людини на кордоні. Якби Андрій Богданович справді був би послом України у Польщі а не випадково призначеною на цю посаду сторонньою людиною – він би був не на матчі, де футболісти і без нього впорались, а на кордоні, де б цілодобово вирішував проблему трактування кожного українця, що перетинає кордон, як злочинця.  Зрештою, присусідитись до чужого успіху – це традиція українських чиновників. Точно так, як Андрій Богданович покращував свій імідж за рахунок позитивного іміджу юних футболістів, Володимир Зеленський (нагадаю, це людина, яку малоосвічена біомаса обрала президентом України) вирішив покращити свій імідж, сфотографувавшись на фоні автомобілів швидкої допомоги, закупівля яких відбулась ще при попереднику.  Це означає, що людина, яка хотіла зламати систему, поступово стає її частиною. На тижні раптом якийсь з клерків, що оточують Зеленського, повідомив електорату про те, що розмови про зниження тарифів  – то були такі жарти. Насправді ж, ніхто нічого знижувати не буде, адже це неможливо.

Послуга  не може коштувати нижче собівартості. Хочеться вірити, що  до наївних буратін, які голосували за Зеленського, як за знижувача тарифів, дійде ця інформація і вони добре подумають, чи варто на парламентських виборах голосувати за  партію Зеленського Коломойського. Партійні зїзди, що відбулись минулого і цього тижня, показали, що нових облич в українській політиці очікувати не варто, натомість варто очікувати старих, під новими брендами. Колишні регіонали розповзлися по інших репрезентантах русского міра. Тітка, яка у 2010 році носилася з портретом Януковича і йшла від партії регіонів по мажоритарці, нині робитиме те саме уже від партії Зеленського Коломойського. Прізвище має невелике значення. Натомість інша така ж тітка, що теж носилася з портретом Януковича і з хлібом-сіллю зустрічала банду Гіркіна у Словянську, піде у депутати разом з Медведчуком.  На питання, чому ні вона, ні Медведчук досі не сидять у вязниці, схоже, після приходу Зеленського Коломойського, відповідати в Україні нікому.  Нові обличчя можуть бути заявлені у щойно створених партіях та партійках, але їхній потенціал з проходження 5-відсоткового барєру викликає сумнів. Отже, вони і надалі залишаться на маргінезі. Як ось, наприклад “Сила людей”  Подібна реклама показує, що успіх шоумена Зеленського не дає спокою значній частині людей, котрі хотіли б потрапити у політику. За моїми спостереженнями, “Сила людей” обєднує різноманітних грантоїдів, яким набридло писати проекти грантів і вони вже хочуть сісти на бюджетні потоки. Досвід показує, що з грантоїда ніколи не вийде порядного держслужбовця. Грантоїд  знає, що головне у його роботі – красива картинка, щоб дали грошей і красива картинка зі  аргументованим звітом про використання грошей. Результат проекту нікого з грантоїдів ніколи не цікавив, бо результат  – це смерть проекту. Це завершення фінансування.  Тому, грантоїд на держслужбі чи виборній посаді – гірше злодія.

Єдиний держслужбовець, до якого у мене особисто немає претензій і роботою якого я особисто захоплений та вважаю її ефективною – Володимир Вятрович – піде у парламент. Він обрав для себе партію колишнього президента Порошенка. З одного боку, дуже важливо, щоб така людина стала депутатом парламенту. З іншого – своєю присутністю у складі шоколадно-бетонної партії він легітимізує злочинців, які теж у цей список потрапили.  Це цим людям потрібно подякувати за реванш русского міра, це вони 5 років займалися бізнесом замість займатися безпекою та обороною держави. У них були можливості, які вони використовували для власного збагачення замість роботи на країну.   Однак, схоже, саме список, у якому Володимир Вятрович, буде найменшим компромісом на виборах до парламенту. Бо решта – це або непрохідні лузери, або русскомірні вурдалаки, або люди, що висловлюють в принципі проукраїнські ідеї, однак, роблять це таким чином, щоб дискредитувати українську ідею. Я кажу про так званих «націоналістів». Чому вони називають себе націоналістами? Що націоналістичного у прагненні громадян України, щоб країна була українською, щоб повсюди використовувалася українська мова? Це нормальне бажання. Для мене, наприклад, не має значення, якої релігії, кольору шкіри чи національності громадянин України. Має значення, чи поважає він країну, яка видала йому паспорт? Якщо використовує українську мову – отже, поважає. Якщо вигадує якісь причини, щоб використовувати мову іншої країни у спілкуванні з громадянином України, отже не поважає. Все просто. Але чому людину, яка поважає свою країну, називати націоналістом? Націоналіст – це хтось, хто вважає, що національна приналежність якось його виділяє з-поміж інших. Але навряд чи так може думати нормальна людина. І більшість тих, хто за інерцією совка, називає себе націоналістами, так не вважають. Вони, як і я, поважають представників інших націй і народностей, людей іншого кольору шкіри чи релігії,  якщо ці люди  використовують українську мову і поважають країну перебування.  Слово «націоналізм» – може і має позитивний контекст для тих, хто його вживає на свій рахунок, але для більшості має контекст негативний.  Там де «націоналіст» там і «нацист». І більшість не бачить різниці. Тому, на місці проукраїнських сил, я б відмовився від  використання слова «націоналізм» взагалі. Можливо, колись можна буде до нього повернутися. Але не зараз. Зараз воно шкодить. На жаль, ті, кому ці слова адресовані, не чують цих закликів. Продовжують наступати на ті ж граблі, не розуміючи, що за таких обставин завжди будуть у своєму тривідсотковому гетто та не зможуть вибратися з того загону. Усі  ці праві сектори, свободи, національні дружини і таке інше – програмують себе на програш і дискредитують українську ідею, а отже, підривають безпеку держави. На тижні вони заявили про похід на вибори єдиним списком. Я, хоча і не голосуватиму за них, хочу помилитися стосовно їхнього результату. Моя думка, він традиційно буде невтішним. 

Точно так невтішним є результат з українськими медіа. Попри запроваджені квоти на український продукт, ухвалення закону про мову, наступ русского міра все одно помітно щодня і він лякає. На тижні стало відомо про купівлю проросійськими силами ще одного телеканалу. ZIKoм тепер володіє давній  партнер Медведчука Тарас Козак.  Зрештою, ZIK, на мою думку, перестав бути місцем, де міг би працювати журналіст, ще у 2016 році, коли на чолі служби новин поставили такого собі Фьодара Скріпніка, перед тим туди сватали  Владіслава Грузінскава. Обидва ці персонажі є  вихідцями з Харкова, представниками русского міра і нині, разом зі ще однією «тьотьою Мотею з Курська» (відомий персонаж з пєси Миколи Куліша «Мина Мазайло, якій належить фраза «Лучше бить изнасілованой чєм украінізірованой»)  Зурабом Аласанія, керують так званим Суспільним телебаченням і радіо. У 2016 році на ZIK потрапив такий собі Баріс Іванов, випусковий з «Інтера». Я ввічливо у фейсбуку запитав у пана Баріса, чи планує він працювати як журналіст, чи збирається робити те саме, що робив на «Інтері»? Того ж дня мене зняли зі зйомки, а наступного дня запропонували  звільнитися.  Потім я спостерігав, у новинах ZIKу старанно оминали теми української мови та безпорадності і профнепридатності поліції. Саме цими темами я займався у часи, поки був репортером служби новин на згаданому телеканалі.

Отже, русскій мір нині захопив усі інформаційні телемайданчики, окрім тих, що належать Порошенку.  Холдинги Ахметова і Пінчука завжди було російськоорієнтовані і журналістики там зроду не було,  медіа  Коломойського і  Порошенка теж працюють як додаток до прес-служб згаданих персонажів, ну і Newsone, 112, тепер ще й ZIK  тепер дудять у російську дудку Медведчука.  Пару людей, які звільнилися, назвуть міськими божевільними і наберуть нових які під гаслом: «ені треба родину годувати» вішатимуть лапшу на

вуха наївним буратінам на додаток до передвиборчих продуктових пакетів. Хоча, не гречкою єдиною. У Харкові зафіксували роздачу   ліків від імені Грановського

який там планує йти по мажоритарці. Думаю, традиційно уже представник бетонно-шоколадної партії Володимир Гончаров возитиме електорат на екскурсії у Почаївську лавру або кататиме за свої гроші на теплоході по Дніпру.

Різниця між сіячами електоральних подарунків і тими, кому вони адресовані у тому, що сіячі, отримавши з рук наївних буратін депутатський мандат, без проблем можуть полетіти кудись, де можна жити. А наївні буратіни, продавши свій голос за аспірин, кіло гречки чи екскурсію по Дніпру, залишаться жити  у забетонованому бетонно-шоколадними гречкосіями Києві… Який з цього вихід? Не видно виходу.

Слушну думку з цього приводу висловив один підприємець. На його думку, нині у депутати парламенту та у держслужбовці йдуть або ж профнепридатні менеджери, які не знайшли себе у приватному бізнесі, або свідомі цинічні покидьки, щоб безкарно красти з бюджету,  заробляти на лобізмі і робити інші антидержавні речі. Щоб прийшли професійні люди – вони мусять бути мотивовані. Мотивація у вигляді зарплатні 1.5 тисяч доларів – слабувата. Дешеві чиновники дорого обходяться державі. Пояснити пересічному громадянину з зарплатнею 3 тисячі гривень, чому чиновник мусить заробляти щонайменше 10 тисяч доларів, неможливо. А отже, шансів на прихід кваліфікованого менеджера  – нуль. Замкнуте коло, з якого невідомо як вибратися.

За вищеперелічених обставин, адекватний варіант для людини,  яка хоче працювати чесно, по-білому, платячи податки, вирішуючи все по закону – евакуація з країни. Що більше людей побуває за кордоном і отримає цей досвід – роботи по-білому, отримає кайф від того, що подає чесну декларацію про доходи, отримує повернення переплаченого податку – зрештою може зробити своє діло. Ці люди з отриманим досвідом повернуться в Україну і вже не захочуть ні голосувати за гречку чи ліки, ні погоджуватися на дешевих а через це продажних чиновників. Все у нас буде добре. Просто треба трохи попрацювати. Років так з 20.

Цей огляд можна доповнити своєю думкою та відомими вам фактами. Пишіть у коментарях. Я потім перенесу ваш коментар у тіло тексту.