Висвітлюючи тему українофобії у 78 школі Києва, яка позбавила мене роботи та інші українофобські прояви в Україні, я часто питаю себе, чи є у цьому сенс? Нерідко, навіть близькі мені люди пристають на думку про те, що  #поруськикакосьльогше, що можна не зважати на українофобські закиди, що можна нормально сприймати відповідь російською на твою українську…  Чимало добрих знайомих починають сторонитися тебе, думаючи, що ти на мовному грунті з’їхав з котушок.  Навіть інтелігентне ввічливе питання про причину російськомовності українця викликає агресію і звинувачення у шовінізмі чи інших ізмах. Інколи складається враження, що цю стіну неможливо зсунути з мертвої точки. У такі хвилини трапляється на очі текст, як оцей, Тараса Марусика, про двох школярів, що не здалися і звільнили школу від КДБістів від освіти ще у ті часи, коли україномовна людина була під підозрою окупаційної влади.

“Ми зі Степаном Шпортяком були сусідами, майже всі роки сиділи за однією партою і зберегли нашу дружбу до кінця. Не був запальним, багатослівним, не завжди можна було збагнути, що в нього на душі. Здається, найкраще вона розкривалася, коли він сідав у себе за хатою на ґанку і грав на сопілці. Це було проникливо. То був його захист від світу. Принаймні так я це відчував. А ще мене, випускника Яремчанської музичної школи, він навчив грати на гітарі. І, коли йшов в армію (він не вступив одразу після школи), передав мені гітару. А я почав компонувати і співати свої пісні в її супроводі.

До речі, у нас був дуже гарний дует: у мене – тенор, а в нього – колоритний баритон. Особливо гарно виходила в нас «Ластівка» («Пприлетіла ластівка», якщо хто пам’ятає). Ми були постійними учасниками концертів. У 8-10 класах художня самодіяльність Яремчанської СШ якоюсь мірою трималася на нас. До цього слід додати й однокласника Миколу, з яким ми сформували тріо і з ним виступали в Івано-Франківську на якихось шкільних співочих змаганнях області.

Мав почуття гумору і ніколи за словом у кишеню не ліз, присмачуючи свою мову різними приповідками. Я так не вмів. Якось, щоб мене в моєму юнацькому сердечному нещасті розрадити, сказав: «Лишисі того пустого ровера, зміни його на мотоцикль».

Пригадую подарунки, які він мені робив. Він знав, що мене може тішити. Коли працював на лісокомбінаті в Івано-Франківську, зробив портрет Тараса Шевченка на чималому шматку ДСП, залакував, відполірував і на звороті підписав.

А один подарунок я ціную чи не найбільше. Це – армійський пасок, з яким він повернувся, обшив його дратвою з шилом, додав металеві вставки з декоративними дірочками – і вийшов гуцульський орнамент. Я його дуже довго носив, а тоді старший син Микола просто перехопив у мене і теж носив – поки я його уклінно не просив кілька разів повернути пасок.

Ну, і не можу не розповісти про нашу боротьбу за мову, як би це парадоксально не звучало, в Яремчанській СШ. Це тривало кілька років. А все почалося на уроці фізкультури у 8-му класі. Вчитель – Зайчук – родом із Луганська. Уроки і позашкільні заняття проводив російською. Так повелося Але того осіннього дня 1969 року, коли ми робили перекличку, він зроби те, чого раніше доти не робив – фактично вимагав від мене і від Степана розраховуватися по-російськи. Треба пояснити, що я був в тоді другим за зростом, а Степан – п’ятим. Отже, починається перекличка: Авєрін – пєрвий, Марусик – другий, Х – трєтій, Y – чєтвйортий, Шпортюк – п’ятий. «Атставіть» – крикнув Зайчук. І це тривало цілий урок – розраховувалися по порядку та бігали по колу в спортзалі. Причому Степан почав вже замість «п’ятий» вживати діалектну форму «п’єтий».

Ну, а далі нам зі Степаном присвятили збори за участі завуча, класного керівника і нас зробили «націоналістами». А ще далі – впродовж трьох чвертей мене і Степана не атестовували, причому ми були достатньо спортивними, чемпіонами школи з футболу. Наприклад, я їздив на районні змагання з бігу, був чемпіоном школи з шахів, спортивного орієнтування. Вже й не пригадую всього. Крім того, практично «круглим» відмінником, який ішов на медаль (яку в кінцевому підсумку заблокували – але це тема окремої розповіді). Ви уявляєте, які були наші ввідчуття, ми не знали, чим це закінчиться.

Навесні 1970 року, після третьої чверті відбулися збори педколективу і, несподівано для нас, Зайчука звільнили.

Але восени 1970 року, у 9-му класі, з’явився новий предмет «Цивільна оборона», який читав друг Зайчука, біолог Філенко (родом десь із центральної України). До речі, його практично всі боялися – був строгий і нагадував трохи, як я тепер розумію, енкаведиста. До того свої уроки він проводив українською, я мав у нього «п’ятірки» з біології, хоча, правду кажучи, не дуже дотягував, бо назви рослин мені чомусь важко давалися.

А тут – російською. Починається урок. «Устройство ядєрной бомби» І далі пальцем веде вниз по журналу, робить невелику паузу: «Марусик». Встаю, починаю відповідати – звичайно, українською. Ще не встигаю закінчити речення, як він: «Садісь!». Далі знову веде пальцем по журналу вниз, знаходить зрозуміло кого: «Шпортюк». Починає Степан відповідати, те саме: «Садісь!». І так тривало три чверті і ми знову вдвох не були атестовані.

Пригадую свої переживання. Навіть потрапивши на Республіканську олімпіаду з географії у складі збірної Івано-франківської області у березні 1971 року, я взяв із собою свіжо виданий підручник у Києві українською мовою «Цивільна оборона», щоб (який абсурд!) на олімпіаді з географії знаходити вільну хвилину і готуватися до якогось екстерну з цієї осоружної цивільної оборони.

Але знову спрацював той самий сценарій. Відбулися збори вчителів, Філенка звільнили. Велику роль у цьому зіграли вчителі української мови і літератури Хома Микола Федорович і фізики – Артем’юк Микола Миколайович…

Я вдячний Степанові за ті десятиліття, які ми йшли разом – іноді поруч, іноді – віддалеки – у цьому житті. Щемно й тужно без нього”.