Це друга частина розповіді. Перша – тут
Отже, о 18 годині ми прибули у Брюгге і поки що не помічали краси цього міста тому що треба було робити роботу. Що це за робота? Як ви знаєте, я займаюся документами для іноземців, що хочуть приїхати на роботу у Польщі або ж продовжувати тут працювати, або ж почати працювати легально. Таким документом може бути дозвіл на працю типу А. Нині, щоб зробити такий документ, якщо у тебе є все приготоване, треба записатися на подачу документів. І якщо ти вже записався – у день запису у тебе буде готове воєводське. Наприклад, у суботу запис відбувається на вівторок. Дати зявляються о 18 годині. 18 година застала нас на вокзалі у Брюгге. Тому ми вискочили з потяга, повмикали свої гаджети і почали клацати. Проблема полягає у тому, що точно так як ми, клацає у цей час і на цьому сайті все мазовєцьке воєводство. Тобто ті люди, яким потрібні воєводські. Як наслідок – сайт зависає і запис двох трьох людей може розтягтися на дві три години. Якщо у перші хвилини не записав – потім морока з записом. Отож, ми сиділи, клацали, не памятаю вже чи когось записали чи ні. Зрештою, пішли у місто. Воно прекрасне. Його варто побачити. Описувати нема сенсу. Атмосфера у цьому місті незабутня. Весь світ приїздить походити цими вуличками,
поплавати каналами,
зїсти бельгійського шоколаду.
До речі, великої різниці з українським чи польським немає. Але тут стільки дрібних шоколадних фабричок… Не один Рошен чи Ведель а тисячі таких рошенів і веделів. Кожен продукує щось своє. Різне за формою і змістом але усе дуже смачне, цікаве і красиве.
Готель виправдав наші очікування.
Мали панорамне вікно з видом на старовинну вуличку, смачні сніданки і жили поряд з ратушею, де славнозвісна вежа,
на яку намагалися вибратися американці з зайвою вагою у фільмі «Залягти на дно у Брюгге»
(саме з такою назвою фільм демонструвався на території постсовка з російським перекладом. Українці не перекладали цього фільму, на жаль)
Наступного дня, у неділю, у Брюгге проводився веломарафон за спонсорської підтримки якогось великого магазину.
Усім у центрі роздавали яскраві полотняні рюкзачки, гриміла музика і велосипедисти носилися бруківкою старого міста. Цікаво, що для цього не робили вигородки на вулиці. Просто стояли патрульні і свистками попереджали про наближення учасників змагань, тоді люди тікали з дороги. Як проїздили – знову спокійно переходили дорогу, милувалися містом і стежили за змаганнями, їли бельгійські смаколики. Цією свободою, попри серйозні заходи безпеки з огляду на велику кількість неадекватів у туристичному місті, і відрізняється Бельгія. Ми почувалися усі три дні перебування у Брюгге і Брюселі та Шарлеруа так, ніби ми нікуди не виїздили і спілкуємося з нашими сусідами у Києві чи Варшаві. Настільки невимушена, привітна атмосфера і мовний барєр абсолютно відсутній завдяки тому, що хоча б трохи говориш англійською. Чи то ми вже призвичаїлися до поїздок Європою, чи то тут просто все так влаштовано, що ти почуваєшся тут бажаним, тобі тут раді, Не дивно, адже ти витрачаєш гроші і покращуєш добробут місцевих жителів. Традиційно у країні з новою мовою, я пішов у книгарню купити пригоди бравого вояка Швейка. Фламандську я ще не збираюся вчити, а от французькою ця книжка мені б знадобилася. Знашов, але… у скороченому варіанті. Роман Гашека стисли до брошурки на 300 сторінок. Ще не брався читати, але буде дуже цікаво, що ж саме скоротили? Під вечір ми сіли на потяг і поїхали до прибережного містечка Бланкенберге. Ну як же – бути поряд з Північним морем і не подивитися на нього? Погода була не пляжною, але підходящою для віндсерфінгу і кайтсерфінгу.
Тому у прибережних водах гасали серфінгісти, роблячи своїми яскравими вітрилами сірий пейзаж не таким сірим. Містечко курортне. Пляжі поки що порожні, але забудова прибережної лінії вражає. Висотки по 10 поверхів стіною стоять над морем. Панорамні вікна, балкончики. Мабуть, недешева нерухомість. На першій лінії – торгівля китайським одягом та іншими товарами. Організована більш-менш цивілізовано. По дорозі назад нас знову застала 18 година і ми почали записувати на середу. Було мабуть кумедно дивитися на двох людей, що тицяють у компютери і телефони посеред вулиці, у потязі. Збоку це виглядає як ніби люди захоплені компютерною грою так, що нічого навколо не помічають.
Наступного дня – виселення з готелю, похід на потяг, прибуття у Брюсель і ще одна прогулянка цим невеличким, але таким важливим європейським містом. Цим неймовірно затишним зручним осередком європейської культури. Коли вам хтось розказуватиме про засилля мігрантів, про те, що Брюсель чи інше місто західної Європи уже мають африканський чи азійський вигляд – не вірте тим брехням. Просто тут розмаїття культур, звичаїв і толерантне ставлення до інакшості. Це просто ознака культури, коли людина іншого кольору шкіри чи іншої віри тебе не змушує напружуватись, не здається тобі ворогом.
Нас у ресторанчику обслуговувала громадянка Італії, у якої батько – швед, а мати француженка. Живуть вони у Мілані, а вона знайшла собі хлопця у Брюселі. І він з Тунісу. Все це я дізнався, запитавши у людини звідки вона? Спілкувалися ми англійською, яку обидвоє знали не дуже добре. І в цьому весь Брюсель та вся Бельгія. Тут багато різних культур співіснують. Але усі поважають країну перебування.
Я собі так думаю. Бо з поваги до країни перебування народжується така атмосфера. Навряд чи хтось верещатиме, що він француз і паетаму нє панімаєт па фламандскі. Мабуть, на такого будуть дивитися, як на хворого. І у нас колись буде саме так.
До Шарлеруа ми їхали від станції Брюсель-Міді. Звідти ходять так звані шатли.
Квиток на шатл може коштувати 5 євро. Але нам коштував по 17, бо ми не замовили цей квиток через інтернет. Не робіть нашої помилки. За 5 євро у такому автобусі хоча б не так буде противно їхати. На підлозі ні на сидіннях сміття, водії чекають наповнення автобуса перш ніж поїхати. Під вечір автобусів менше ніж бажаючих виїхати, бо більше літаків в той час відлітає з шарлеруа, де обслуговують лоукостерів. Автобус великий, комфортний, але брудний. За 17 євро у такому автобусі їхати не хочеться. Але що зробиш, як іншого варіанту немає…
Переліт не залишив жодних вражень, окрім неймовірних краєвидів сонця, що заходить, за ілюмінатором.
До побачення, Бельгіє. Ми ще сюди приїдемо.