Цей огляд писатиметься легко, бо нарешті з’явилося світло наприкінці тунелю з усіма цими карантинами. Напередодні увечері з’явилося повідомлення про початок роботи відділів справ іноземців з 11 травня у Польщі і візових центрів з 4 травня в Україні.

 У поляків теж невеличке свято – людей, що живуть у прикордонні з Німеччиною і працюють або вчаться у Німеччині звільнили від відсидки 14 днів карантину по поверненню з Німеччини. Мітинг, що на відео, відбувся минулої пятниці і якраз стосувався скасування карантину для людей, яким щодня треба їхати на роботу у сусідню країну.

Німеччина взагалі відкрила свої кордони для Польщі і поляків, що у Німеччині працюють, але Польща поки що кроку у відповідь не зробила. Може і правильно. Не можу судити. Загалом, звичайно, складається враження, що влади майже усіх країн з цим карантином трохи переборщили, але краще перебільшити ніж недоробити і потім шкодувати. Ніхто ж не знає, що воно таке і як з ним боротися. Тому, все це було виправдано, якщо стосується усіх без винятку, а не так, як в Україні. На тижні журналісти (такі ще є в Україні) виявили роботу ресторану, що належть депутату українофобу Тищенку (українського слова від нього не почуєш) з партії криворізьких гопників.

  Як наслідок, Київ почав масово ігнорувати карантинні заходи і, схоже, поліція уже на це не реагує. Або ж реагує частково і неадекватно, а народ цим масово користується  Наприклад, відомий шоумен Богдан Кутєпов на тижні спровокував поліціянта на те, щоб той поштурхав пана Кутєпова і зламав йому камеру.

Кутєпов обурювався, за нього заступалися, вважали його жертвою свавілля поліції, жаліли його, американське посольство за Кутєпова заступилося… Забули усі, що Кутєпов свого часу  співав дифірамби реформованій поліції попри сигнали про генетичне сміття, яке туди набрали.

Разом з українофобами і аваколюбами Грузінскім, Аласанією, Скріпнікам, Кутєпов розповідав пафосні історії про те, як нова поліція врятувала кішечку з дерева та когось там довезла додому після пянки, а тим часом реформовані поліціянти били службові тойоти десятками, вбивали людей, що вчинили лише адміністративне правопорушення, товкли затриманих, не зважаючи навіть на відеомоніторинг, бо садисту у погонах моніторинг до лампочки. Кутєпов всього цього не помічав, наближаючи момент, коли мутузитимуть уже його. Цей епізод ще раз показує, що бог все бачить і карма повертається до людини.

Сподіваюсь, колись карма повернеться до українофобів типу Бужанського, Дубинського та інших підгавкувачів “русского міра”. На тижні ворожий табір здійснив кілька атак на Україну. Вони, наразі, відбиті. Перша атака була здійснена у вигляді законодавчої ініціативи, яка б у разі перетворення у закон, заблокувала перехід школярів на українську мову навчання. На щастя, комітет не підтримав цієї гидоти.

Volodymyr Viatrovych Гуманітарний комітет не підтримав антиукраїнський законопроєкт Бужанського 2362, проголосувавши за його повернення автору “на доопрацювання”. Бужанський пропонував зірвати перехід з 1 вересня 2020 року на навчання українською мовою учнів 5-11 класів, які досі наваються російською. МОН та Мінфін виступили проти проєкту, бо він суперечить цілям освітньої реформи і потребує лише на цей рік 56 млн.гривень бюджетних коштів на повторну русифікацію. Сьогодні ж комітет проголосував проти іншої русифікаторської ініціативи Бужанського – змін до регламенту, які дозволяли б депутатам виступати в парламенті російською.

Друга атака стосувалася опаскудження форуму приуроченому до роковин Голодомору. Причому “русскій мір” знайшов зловиживання у організації фуршету для учасників форуму про Голодомор. Фуршет – Голодомор. Ворог хотів поставити поряд ці два слова, щоб нашкодити Україні. Ворог з депутатським мандатом ходить по трупах наших прадідів. Конкретно по трупах 7 членів родини мого прадіда, що померли від голоду у 33 році. Вижили лише троє з тої сім’ї, серед них – моя бабця, царство їй небесне. До самої смерті вона про це розповідала пошепки… Горіть у пеклі усі бужанські дубінські та коломойські, які це сміття фінансують…

Отримавши по мармизі у парламенті, українофоби взяли реванш, сидячи в урядових кріслах. Прем’єр Чмихало на тижні ляпнув, що йому в Україні знадобляться робочі руки людей, що повернулися з-за кордону, тому уряд ухвалить рішення про заборону виїзду за межі України з метою праці.

Ось вам розповідь людини, яка могла б бути учасником цього проекту прем’єра Чмихала: “Українці повертаються з-за кордону і вливаються у армію трударів на благо української економіки”. Але, пане Чмихало, реалії дещо відрізняються. Передайте йому хтось історію, що нижче. Чернівчанка, назвемо її Олена, пише:

Я не пишу, це не для того щоб мене хтось пожалів чи дав свою оцінку моїм діям. Лише описую те, що є для тих, кому цей мій досвід допоможе ухвалити правильне рішення. Я такого рішення не ухвалила і тепер шкодую. Я живу вже два роки в Щецині. Вдома в рідних Чернівцях буваю раз в рік – тільки з метою візиту до свого чудесного лікаря. Тому до комфорту, нормального ставлення і адекватних цін в магазині звикла… Виїжджаю зі Щецина в Чернівці 13 лютого. Білет був заброньований за ціною 120 злотих за три тижні до виїзду. На місці виявляється, що ціна “акційна”- 300 злотих, без попередження. Менеджер компанії пояснила, що взагалі це не її проблеми – розбирайтеся з водієм. Справа термінова – їду. От і чудові Чернівці, які за рік шокують просто космічними цінами на продукти і такою ж вартістю на комунальні послуги…А далі всім нам відома реальність-кордони закриті, сидимо на карантині. Після 2-тижневої обсервації, за браком почала шукати собі тимчасову роботу… Так як багато років пропрацювала в Чернівцях адміністратором та касиром в банку-дзвінок до колишніх босів. Відповідь майже ідентична:” Ну ти ж розумієш, ми не можемо ризикувати… Ти приїхала з Польші… ” Ок. Тоді і можна простішу роботу-касир в супермаркеті.  “На співбесіду тільки з закордонним паспортом, щоб ми могли побачити ваші відмітки”. Питаю для чого, я 3 тижні, як повернулася, обсервації пройдена. Була проведена операція хірургом-всі живі-здорові. “Мы взагалі не приймаємо нікого хто після нового року повернувся з-за кордону”. Поклала слухавку. І плюс-мінус всюди такі аргументи в продовольчих мережах.  Поясніть мені, може я чогось не розумію, для чого повертати стільки людей з-за кордону-щоб потім їм повідомити, що вони не можуть працювати легально? Роботу я знайшла. Неофіційно. Касир в обміннику. По знайомству.

Чи багато людей, що звикли до нормальних роботодавців за адекватні гроші, будуть за таких обставин готові залишитися в Україні хоча б на хвилинку довше, ніж до відкриття кордонів? Отож. Тим часом Чмихало далі жжот. На тижні став відомий інцидент з чартером до Британії, який спочатку не випускали, а потім випустили. І перше рішення незрозуміле і друге теж незрозуміло чим змотивоване. Хто на Чмихала гаркнув? Може пан Рінат?

Yevhen Hlibovytsky

інцидент з невипуском літака МАУ до Лондона б’є в найвразливіше місце і посилає потужний сигнал в суспільство. Це реалізація найгірших підсвідомих страхів громадян щодо держави: у критичній ситуації на неї не можна покластися, більше того, вона сама перетворюється на загрозу. Оприлюднення рішення в останній момент, коли люди “на перекладних” вже добралися в Бориспіль, відсутність відповідального, неможливість апеляції, безглуздість і необгрунтованість заборони – це все те, що нищить, дощента випалює довіру. “Заборона на виїзд за кордон” формально такою не є, з того, що відомо, заборона стосувалася тільки дозволу на виліт літака, але фактично вона унеможливлює виїзд на роботу далі, ніж у сусідні країни. Ця історія резонуватиме і стане ще однією каплею в чашу розчарування владою. Не останньою, але вже далеко не першою. Там вже є історія з незґрабною порадою продати собаку, що підважила емпатичний образ нової влади. Там є історія про “10 мільйонів тестів з Китаю”, що викриває непрофесійність щонайменше патронатної служби президента. Там є другий поспіль міністр МОЗ аж надто зацікавлений в контролі закупівель і інсайдерський процес призначення керівника митниці, що вбиває дух антикорупційної бравади. Там є сьогоднішнє викличне і нарочите побиття поліцейським журналіста просто під Кабміном, яке посилає сигнал по всій системі, що “знову можна і нічого за це не буде”. Там є десятки і сотні місцевих і загальних, особистих і колективних історій. Але для сотень тисяч і мільйонів українців неможливість виїзду – страшніша, бо роз’ятрює радянські шрами безвиході, безправності, приреченості. Шрами, так турботливо виплекані люблячими батьками своїм дітям як нагадування про те, кого і чого треба в житті остерігатися насправді. Це крок до того відчуття відчаю, яке може спонукати лояльних або байдужих обивателів піти на крайнощі, щоб захистити себе. Очевидно, що проблема в ослабленому, але все ще тоталітарному характері держави. Проблема в патерналістській культурі громадян, готових до відкупу на щодень, бунту раз на десь-колись і майже ніколи на критичний погляд на себе. Проблема в суспільному договорі, який трішить по швах і не витримує тиску обставин. Проблема в нагромадженні загроз, які не зникають, навіть якщо вся політична еліта візьметься за руки і разом заплющить очі. Зеленський успадкував таку систему і не є винним за те, якою вона йому дісталась. Але він відповідальний за теперішню власну “теплу ванну”. І продовження безвідповідальної відстороненості та тасування урядової колоди з постійною “грою на пониження”. Тим часом, позбавлена нагляду система перемикається на автопілот і шукає собі нову точку опори, що ризикує перетворити Зеленського якщо не на останнього президента, то принаймні, на останнього обраного на тривалий час.

Але для сотень тисяч і мільйонів українців неможливість виїзду – страшніша, бо роз’ятрює радянські шрами безвиході, безправності, приреченості. Шрами, так турботливо виплекані люблячими батьками своїм дітям як нагадування про те, кого і чого треба в житті остерігатися насправді. Це крок до того відчуття відчаю, яке може спонукати лояльних або байдужих обивателів піти на крайнощі, щоб захистити себе. Очевидно, що проблема в ослабленому, але все ще тоталітарному характері держави. Проблема в патерналістській культурі громадян, готових до відкупу на щодень, бунту раз на десь-колись і майже ніколи на критичний погляд на себе. Проблема в суспільному договорі, який трішить по швах і не витримує тиску обставин. Проблема в нагромадженні загроз, які не зникають, навіть якщо вся політична еліта візьметься за руки і разом заплющить очі. Зеленський успадкував таку систему і не є винним за те, якою вона йому дісталась. Але він відповідальний за теперішню власну “теплу ванну”. І продовження безвідповідальної відстороненості та тасування урядової колоди з постійною “грою на пониження”. Тим часом, позбавлена нагляду система перемикається на автопілот і шукає собі нову точку опори, що ризикує перетворити Зеленського якщо не на останнього президента, то принаймні, на останнього обраного на тривалий час.

Позиція влади: нелогічно організовувати евакуацію з різних країн і паралельно дозволяти виїзд за кордон нових людей, які теж, можливо, потребуватимуть евакуації. Приблизно щось таке ляпнув уже міністр закордонних справ Кулеба. Тут є логіка, якщо не вдаватися у нюанси. Думаю, організатори сезонних чартерів у Велику Британію чи Фінляндію передбачили усі ризики і люди, які їдуть на сезонні роботи евакуації не потребуватимуть, бо будуть застраховані, а отже скористаються у разі чого медициною країн перебування. Є ще один резон у такій забороні – хоча б часткове взяття під контроль нелегальної праці без страховки і інших соціальних гарантій. Якщо люди самі на це не зважають, то держава мала б потурбуватися. А масштаби справді вражають. Я регулярно стикаюся з людьми, для яких легальна робота взагалі є чимось ненормальним. І ось для цих людей це буде важливим моментом, коли уряд України домовиться, наприклад, з урядом Польщі про те, що тільки гарантія офіційного працевлаштування буде приводом для того, щоб людину випустити з країни – це якось щось поставить на місце. Хоча, сумніваюсь. Усі процеси, де вступає у дію українська держава – це потенційно корупційні процеси. Нові заборони – це лише додатковий заробіток для тих, хто ці заборони контролюватиме. Дозволено відвідувати родичів? Різко за кордоном зявиться людина, родичами якої стане пів-України. І цю людину знайдуть прикордонники. І запрошення від неї на відвідування її будуть штампувати та випускати за цими запрошеннями. Якби ж я не знав наших прикордонників – думав би якось інакше. Отож, заборона – це лише покращення добробуту прикордонників та тих, для кого вони збирають данину на кордоні. Ну і ще, ось на цьому фото нижче – результат ідіотизму “української” влади – Україну обминають, як прокажену

Якщо у гуманітарній сфері є хоча б кілька депутатів, котрі стоять на сторожі українських інтересів, то у сфері економіки таких знайти непросто. Бо кількість антиукраїнської гидоти спрямованої на те, щоб Україна за рівнем корупції скотилася у прірву “русского міра”, вражає. Ось чергова порція. Слово фахівцю.

Агія Загребельська Депутати ліквідовують Тендерну колегію АМКУ. Замість неї створюється неконституційний та не передбачений закупівельним законодавством орган, рішення якого будуть нелегітимними та відповідно не обов’язковими для виконання. Саме такий результат доопрацювання реформи органу оскарження Слугами народу до другого читання. Державні замовники, що витрачають бюджетні кошти, можуть розслабитись, адже до внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» нового органу не буде. А старий-ліквідований, не заважаючи, доживатиме свої дні. Потім, коли з’явиться новий, призначені в неконституційний спосіб на три роки та під каблуком у голови АМКУ уповноважені нелегітимної комісії будуть «добре чути та сумлінно виконувати». Голова АМКУ за офіційну підтримку розвалу органу оскарження отримав, як йому здається, «безсмертя»:) Законопроект пропонує, щоб про свою відставку голова заявляв не президенту України, а парламенту. І хоча це відповідає Конституції та підвищує незалежність очильника комітету від Офісу президенту, що важливо. Здійснений обмін від цього не є менш цинічним, огидним та зрадницьким. Крім цього, голова вивільняє свій час, адже в колегію йому ходити не буде потреби. При цьому залишаючи у себе вплив на розгляд скарг новою комісією, сформованою ним же. З державними уповноваженим АМКУ ще гірше. Одна частина не розуміє про що іде мова або не читала проект закону. Друга частина, яка усвідомлює, що відбувається, мовчить, бо так зручно та важко сидіти до пізнього вечора в колегії. А законопроект – крута можливість перекинути «ношу» комусь. І насрати чи відповідає це Конституції та чи зможе цей хтось взагалі існувати. Депутати Слуги народу проголосують, бо «дуже треба». Авторка закону половину не розуміє, на половину готова «закрити очі», писав хтось, десь, а вона так – прізвище з підписом дала покористуватись…бо також «дуже треба». Антикорупційний комітет тупо мовчить. Головне науково-експертне управління та Юр управління дуже конкретно та детально пояснили про порушення Конституції та кількох законів, не вистачає тільки кваліфікації з розділу кримінального кодексу про посадові злочини. А профільний економічний комітет завантажив сьогодні вночі висновок на редакцію до другого читання, де аналізує редакцію попередню – до першого. Що отримає український бізнес та платники податків з цієї ярмарки цинізму, тупості, корупції та беззаконня? Нічого. Тільки втратять – можливість оскаржити зловживання та «схеми» на тендерах. І ще, за все це заплатять та будуть продовжувати платити. Адже хто б що собі не «виторговував» – оплачувати це нам.

Якщо присвятити огляд тільки корупційним оборудкам – для інших тем не буде місця. Але найосновніші все ж таки варто тут залишити, щоб за рік згадати, а як же себе почуває герой цієї історії. Одним з героїв наступної історії є Максим Нефьодов. Це такий дАртаньян у білому пальті, щойно звільнений з держорганів, який написав книгу про те, який він крутий. А тим часом у сюжеті розповідь про те, як він допомагав бізнесу свояка

Все ближче до нас момент побєдобєсія, коли російські фанати садиста і маніяка Сталіна  та його  тоталітарного совкового режиму будуть розповідати про те, як вони перемогли свого союзника Гітлера і звільнили світ від нацизму.  Для України це виглядало так: російські окупанти перемогли німецьких окупантів.  У цій перемозі основну роль грали українці, яких  без зброї з половинками цеглин спочатку кинули на форсування Дніпра, потім згрібали з усіх усюд по Україні і кидали у пекельний котел війни. Аж українці звільнили Берлін. Під керівництвом бездарних садистів, що не думали про солдатів і закидали трупами німців. Ніхто не рахувався з втратами. Але все одно не варто забувати, що українці були кістяком армії, що перемогла Гітлера.

І у цьому контексті дуже важлива робота, яку веде українська амбасада у Німеччині.

Svitlana Melnyk  Нашу відповідь російським чемберленам до 75-річчя «Зустрічі на Ельбі» опублікувала сьогодні німецька регіональна газета „Torgauer Zeitung“ (м. Торгау, де власне і відбулася ця історична подія). В авторській статті Посол України в Німеччині Андрій Мельник поставив на місце кремлівських пропагандистів та їх німецьких прихильників, які досі намагаються не помічати та применшують величезний внесок українського народу у звільнення Європи від нацизму. Читайте переклад інтерв‘ю глави дипмісії за цим лінком:

Окрім того, варто пам’ятати про нелюдські способи війни через які перемога російських окупантів над німецькими окупантами для України сучасної малоцікава. Бо для України означала новий етап поневолення, вбивств, смертей, виселень. А тим часом, памятники катам українського народу, яких вважають радянськими полководцями, донині бовваніють у самому центрі Києва. Більше того, фейсбук приховує матеріали на цю тему.

Oleksandr Ivanov Фейсбук заблокував мій допис про Ніколая Ватутіна. На момент блокування допис мав понад 2 тис. вподобань і 3 тис. поширень. Тому розповім вам іншу історію про Ватуніа. Прошу поширити щоб у запорєбріків знову запалало. Битва за Дніпро 1943 року Це жахлива сторінка української історії, коли через популізм і відсутність здорового глузду радянського командування, армія, яка мала йти відвоювати Київ, майже повністю загинула в річці. А все заради того щоб догодити Сталіну і взяти Київ до річниці Жовтневої революції. 3 листопада 1943 року радянська армія розпочала з арміями Вермахту битву за Дніпро. Із радянського боку операцію очолювали Ніколай Ватутін, Іван Конєв і Георгій Жуков. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км. Радянська армія переважно складалася з хлопців і чоловіків, мобілізованих на Лівобережній Україні. У боях за Дніпро з радянського боку брало участь 70-80% українців. Зокрема, радянське командування мобілізувало 300 тис. “піджачників” – людей, які не те що не мали адекватного озброєння, патронів та підготовки, але навіть і військової форми. Звідси і назва – “піджачники”, бо їх погнали на бійню в домашньому одязі. Радянська армія не мала човнів та інших засобів переправи. Тому солдати пливли на всьому, що плавало. Пливли на саморобних плотах і навіть на дверях. Очевидці пишуть, що Дніпро став червоним від крові. А все навколо було всіяне трупами піджачників. “Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять, — згадував російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. — Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?” На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. Тоді у Дніпрі загинуло від 500 тисяч до 1 млн вояків, з яких 70-80% були українцями. Через місяць Дніпро вкрилося кригою і форсувати його було б значно менш проблематично і не потрібно було б нести такі величезні втрати. А тим часом по Україні досі стоять пам’ятники Ніколаю Ватутіну, який кинув на забій сотні тисяч українців. Зокрема, один в Києві навпроти Верховної ради. Найменше що ми можемо зробити – це пам’ятати цю трагедію і підписати петицію про демонтаж пам’ятника Ватутіну: https://bit.ly/2Xu0aFg. Це займе лише кілька хвилин. І на останок, ось як згадує дніпровську бійню 1943-го Олесь Гончар у романі “Собор”: “Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. “Піджаками” називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю “За Сталінград” навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як він невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. (…) А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було… Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час… Того ж дня малеча їхня, з ними й Вірунька, змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра… Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки… Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи… І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!”.

Чого вартує лише акція «Вісла», початок якої припав на тиждень, що минає. Польська держава, до речі, донині не засудила цю нелюдську операцію, коли тисячі українців позбулися своєї землі і всього нажитого…

Текст ще пишеться.  Додайте у коментарі  подій, які вам здаються вартими уваги, щоб їх запам’ятати. Я доповню текст. Попередній огляд можна читати тут.  Огляд минулого року  читайте тут.

Ще одна приємна новина. Незабаром почне працювати інтернет-радіостанція «Радіо без цензури». Усіх виробників україномовного контенту запрошую до співпраці.  Висилайте сюжети, звуки, пісні на електронну пошту [email protected]