Ми живемо, щоб мандрувати. Можливо, це не так насправді стосовно всіх,  хто живе на цій планеті. Але для мене це незаперечна істина. Коли я мандрую – я щасливий. Я втомлююсь, у мене виникають якісь труднощі в дорозі, але відчуття щастя не залишає. І вдома я залишаюсь тільки тому, що мушу заробити грошей на наступну мандрівку.  Нині розповім про те, що вже вдалося побачити. Це дрібниці у порівнянні з тим, де я планую побувати.

Ця книжечка, сподіваюсь, допоможе читачеві  пройнятися ідеєю, з якої починається цей текст і  рушити у свою мандрівку  світами.  Двадцять років я мандрував на велосипеді. Але почну з автоподорожей, які здійснив сам і з коханою дружиною впродовж останнього року. Мені здається, що українці дуже мало мандрують, навіть тоді,  коли мають для цього усе необхідне. І ця книжка, сподіваюсь,  внесе свій вклад у збільшення кількості  культурних, освічених українців на туристичних маршрутах світу. Ця книжечка маэ також прикоадний характер: допоможе уникнути уже зроблених помилок при мандрівках, навчить правильному спілкуванню з правоохоронцями в Україні і ЄС, допоможе зорієнтуватися при перетині кордонів.

Розкажу, з чого почалися мої веломандри. Я вчився у музичному училищі на другому курсі і якраз готувався до академконцерту – це такий іспит фінальний зі спеціальності.  Вчився грати на баяні.  Музикант, щоб ви розуміли, вчиться найдовше з усіх спеціальностей. Навіть лікар вчиться менше. Порахуємо: сім років музичної школи, чотири роки музичного училища, сім років консерваторії і три роки аспірантури. І весь цей час людина грає на своєму інструменті щонайменше годин шість – сім у день.  Я жив у гуртожитку музучилища, то там концерти не припинялися ні удень ні вночі.  У нас у кімнаті стояло фортепіано, і воно  майже ніколи не було порожнім, бо на фортепіано грали усі, це базовий інструмент.  У сусідній кімнаті жив баяніст, який на халтурах грав на барабанах. І барабанна установка стояла у нього  у кімнаті гуртожитку та теж ніколи не замовкала, коли він був вдома. З другого боку у кімнаті жив скрипаль, який міг дві години в одному темпі і з одними і тими ж штрихами грати одну октаву гами ре-мінор, відпрацьовуючи звук. Але все це не було проблемою. З часу життя у гуртожитку музучилища я можу заснути при будь якому шумі… Проблемою був здоровецький духовик Петя Панченко, який не мав музичного слуху. Прийшов він в училище грати на трубі, але через відсутність слуху, вчився грати на тубі. Це така величезна труба, для якої у Петі слуху вистачало.  Але Петя на тубі у гуртожитку не грав. На нашу біду, він любив грати на альт-саксофоні і на жаль, цей інструмент був у нього в наявності.   Він виходив на коридор з тим саксофоном і починав натхненно грати якусь відому мелодію типу з фільму «Довга дорога в дюнах»… не потрапляючи в жодну ноту. Музиканти мене зрозуміють. Точно так, як важко слухати шепелявого чи безголосого диктора або співака, точно так нестерпно слухати як альт саксофон видає ля бемоль у тому місці де має бути ля. Хочеться взяти автомат і стріляти у джерело фальші.  Хочеться кричати: «Чоловіче!!! Припини знущання!» Біда полягала у тому, що слуху Петя не мав, а кулаки мав як кавуни і був два метри зросту. Тому ні у кого не виникало бажання повідомити Петі, що він фальшивить. Всі мовчки терпіли.  Я надавав перевагу грати не в гуртожитку, а в аудиторіях чи у коридорах музучилища.  Сидить на коридорі поряд з десять баяністів і кожен грає щось своє, не слухаючи інших. Сторонньому може здатися це зборищем  божевільних, але насправді, музиканту інколи навіть корисно пограти у такій какофонії, бо тоді краще чуєш саме своє. Ну, це такий додатковий тренінг з зосередження на власній справі у круговерті інших справ.

Отож, сидів я так годин по 10 в день з невеликими перервами, грав свою програму, працював, вчився. І заморився раптом… Бо надворі весна, травень, зелень, сонце, а я тут бринькаю не вилазячи на вулицю.  Аж тут субота і неділя, а ще якісь там вихідні на додаток. Можна було в училищі кілька днів не з’являтися. То я приїхав з Кіровограда у свою рідну Олександрію, вхопив свій велосипед «Україна», поклав у рюкзак з 10 картоплин, дві банки згущенки, буханку хліба, купив там якоїсь ковбаси і поїхав… у Крим, у Євпаторію, де відпочивали у санаторії мої батьки. Треба сказати, що це був 1990 рік і буханка хліба коштувала 16 копійок, а півлітрова пляшка молока – 22. Ну і ковбаса була по 2.20. Я взяв з собою десять радянських рублів і їх мені вистачило на витрати аж до Євпаторії.

День перший: Олександрія – Кривий Ріг – Широке.

Виїхав у дощ. З того часу виїзд у дощ у далеку веломандрівку  вважаю хорошою прикметою.  Поїхав у бік райцентру Петрове. Повний сил і бажання кудись їхати, я не помічав ні дощу, ні того, що велосипед «Україна» – це суцільне непорозуміння у порівнянні з нинішніми велосипедами. Я інших велосипедів не бачив, то мені і «Україна» пасувала.  А якщо згадати, що це був велосипед, на який я свого часу сам заробив гроші, працюючи як дорослий на фабриці слюсарем-складальником, то стане ясно, що той ровер мені був близьким і рідним.

Отож, їхав собі потихеньку у бік Кривого Рогу аж до розвилки. GPSiв тоді не було, мобілок теж. Тому, вийняв карту паперову і уважно роздивлявся, куди ж його повертати: направо чи наліво?  Так і не зрозумів з карти, де я саме перебуваю, спитати не було у кого. Повернув направо. Про причину цього рішення не питайте. Не скажу.  Асфальт швидко закінчився, десь через кілометр. Далі пішла грунтова дорога, що після дощу розмокла до стану, який велосипеду вже було здолати майже не під силу. Але ще їхав. Раптом мене обігнав БЄЛаз.  Я щось запідозрив, але все одно крутив педалі аж до моменту, коли грязюка спрацювала як гальмівний механізм і нарешті зупинила моє бажання не помічати навколишнє середовище і не зважати на труднощі. Я доніс велосипед до повороту, чвакаючи по болотяці і зрозумів, що повернув я не туди. Я їхав у кар’єр. Мене обігнало ще пару БЄЛазів і пару проїхало назустріч. Водії з висоти своїх кабін мабуть дивувалися велосипедисту, якому щось знадобилося у кар’єрі…. Назад велосипед їхав на мені, бо вже навіть котити його не було можливості. Суцільна болотяка. Добравшись до повороту, де я помилився з вибором напрямку,  сяк-так віддер грязюку, скориставшись калюжею і поїхав наліво. За деякий час почали з’являтися ознаки міста. Ось залізничний переїзд, де бабця-працівниця залізниці для чогось поливала город одразу після дощу. Попросив у неї шланг і відмив свій велосипед від грязюки та поїхав далі. Кривий Ріг пам’ятаю того разу не дуже. Я довго вибирався з міста у південному напрямку,  але таки вибрався під вечір. Ніч видалася теплою, якоюсь такою привітною. Хотілося їхати далі. І я їхав.  Мені було 18 років і нині я розумію, що був дурний і необережний. Жодного світла ні спереду ні ззаду на велосипеді не було. Ніч була темна.  Спускаючись з гори біля села Широке, почув як щось прошурхотіло повз мене з шаленою швидкістю. Це був мотоцикліст з вимкненим двигуном і теж без жодного світла.  Той факт, що ми не зіткнулися і не перетворились на двох калік або на два трупа я сприймаю як божий промисел. Певно вищим силам треба було, щоб я вижив і нині розказав усім, що НЕ МОЖНА НА ВЕЛОСИПЕДІ ЇЗДИТИ БЕЗ СВІТЛА І БЕЗ КАТАФОТІВ ТА В ТЕМНОМУ ОДЯЗІ.

Цей шурхіт мотоцикла повз мене  зліва і шурхіт Інгульця справа запам’ятався на все життя.

День другий

Не можу згадати подробиць нічлігу. У мене був шмат дерматину,  який я використовував як тент, коли був дощ. Але того дня дощу не було. То ж я десь у посадці зупинився, вдягнув теплу зимову куртку, яку інтуїтивно взяв з собою і так переночував.  Ранок був сонячний і енергії у мене було більше ніж достатньо. Тому  за пів дня я з легкістю проїхав 118 кілометрів до Берислава. Правда перед “легкістю” у мене було 30 кілометрів, де дорога на карті була, а в реалі дороги не було.  Це мене настільки вразило, що наступного разу, коли я їхав у Крим на велосипеді десь років через 5, уже з Києва, я поїхав через Херсон. І зараз відволічусь трохи, щоб про це розповісти. Херсон тоді справив гнітюче враження: совкова забудова, якесь все обшарпане. Причому, це стосувалося як будівель так і людей.  Водночас, мені запам”яталася історія у стилі: “Дайте води, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде.” Виїздив уже з міста у бік Цурюпинська (зараз це містечко якось по-людськи називається) і вирішив, що треба набрати води. Але ні криниць, ні колонок, ні приватних будинків не було поблизу. Натомість зауважив відкриті ворота якогось підприємства чи бази… Бог його знає що воно таке. Нині навіть не згадаю, що то було? Заїхав на територію. Підходжу до будки чергового. Питаю, чи можна у нього набрати води. Дядько з голим пузом нечесаний кілька днів у прокуреній кімнаті дивився телевізор. Показав мені на кран з водою. Я набрав. Поки набирав, дядько мене спитав, куди це я їду та звідки, “Шо по нєнашему гаварю”. Для нього “по-ненашому – це українською) Пояснив, що з Києва. Що їду в Крим.  А дружина приїде автобусом і ми там відпочиватимемо на Ангарському перевалі.  Дядько покрутив пальцем біля скроні і вирішив пригостити мене чимось. Не памятаю, що то було, але було смачно. Здається, картопля з мясом. Хвилин 10 він вмовляв мене випити з ним горілки. Я пояснював, що цей продукт харчування не поєднується з велосипедом. Він не втрачав надії аж до моменту поки я з ним попрощався. Розхристаний, прокурений совок, але гостинний.  Таким мені запамятався Херсон…  Але все це було уже десь у 2003 році. Повертаємось до 1989-го. Добрався я до Берислава, сів на теплохід і переплив у Каховку…  Каховка здалася просто мурашником. Люди гуляли центральними вулицями і я зі своїм велосипедом і бомжацьким виглядом мабуть виглядав на їх фоні дикувато.  Сів на лавку у центрі, сиджу, відпочиваю, розглядаю карту, куди далі їхати? Раптом підходить парочка, чоловік до мене звертається

• Слухай, дай мені свого велосипеда, з’їжджу додому віддам ключі дитині, бо забув.

Я уявив собі себе без транспортного засобу з десятьма рублями у кишені і мені стало не по собі. Але чоловік наполягав.

• Ось я тобі лишаю дружину, піджак ось лишаю. Туди і назад. Не бійся.

Я настільки збаранів, що дозволив тому чоловікові поїхати на моєму велосипеді, взявши у нього його жовтий піджак. Дружина сиділа поряд, нікуди не тікала… Я думав про наслідки, поки думав – чоловік повернувся і вони пішли собі далі, а я донині почуваюся параноїком через той випадок. Далі був шлях на Нову Каховку і далі захід сонця, степ,  канал  Дніпро-Чорне море… На одній зі насосних станцій каналу я повечеряв   разом з працівником тієї станції. Він розділив зі мною свій «тормозок». Вийшло, як у тому анекдоті: «Дайте води, бо так їсти хочеться, що і переночувати ніде». Справді зайшов води у нього з криниці набрати, а в результаті потрапив на вечерю.  Усі мої спогади про ту станцію – куряче крило, яке мені дуже смакувало. Нічого не пам’ятаю більше: ні обличчя того доброго чоловіка, який мабуть сприймав мене за бездомного, ні якихось подробиць розмови, ні інтер’єру… Тільки оте куряче крило, яке він не задумуючись віддав мені, попри те, що міг його з’їсти сам.

Поночі я доїхав до Чаплинки і ліг спати за тим містечком. Проблема ночівлі у степу у тому, що там немає нормальної лісосмуги як тут у нас у центрі України. Тому доводилося спати на відкритому просторі. Тільки втома змушувала забути про безпеку.

       День третій

Вранці поїхав у бік Армянська. Доїхав доволі швидко. Добре пам’ятаю, як жував булку з молоком у  центральному скверику.  Далі їхати було важче, бо почало припікати. І нині, через 25 років після тої поїздки я нічого не пам’ятаю, що там і як було.  Тільки увечері сталася подія, рро яку варто розповісти.  Як я уже писав, було у мене у рюкзаку дві банки згущеного молока – дефіциту на той час у СРСР.  Увечері я вирішив, що пора одну банку відкрити.  Але ж моя творча натура не могла погодитися з банальним поїданням молока з банки. Вирішив, що треба те молоко зварити, щоб був такий «Тузік», карамель. Довго я не думав. Поставив дві цеглини, поклав між ними зібраних дрів і поставив на ті дві цеглини одну банку молока. Недовго чекав. Десь через хвилину може дві стався вибух і все навколо стало солодким а подекуди, дірявим. Зокрема, розпечена згущена пропалила мені тент, обляпала мені одяг, велосипед і територію, де я отаборився. Щоб ви розуміли, води у мене у пляшці було менше ніж півлітра. І взяти іншої було нізвідки. Ідею з солодкою вечерею довелося забути і заснути у мріях про завтрашній ранок, у якому буде куплена якась їжа і вдасться десь відмитися від згушенки.  Наступного дня я їхав доволі швидко, але до Євпаторії не доїхав і десь кілометрів за 70 до мети знову заліг у посадці ночувати. Отут, здається, мене намочило трохи дощем. Нормально поспати я не зміг, бо весь час здавалося, що щось шурхотить підозріло поряд зі мною. Але зранку,  рвонув до Євпаторії і впав як сніг на голову батькам, які думали, що я якраз у цей момент активно граю на баяні…

       Мене спорядили назад автобусом. Велосипед був розібраний і засунутий у багажник автобуса.

Мені дуже хотілося назад у Кіровоград до баяна і навчання. Академконцерт я здав, але на третій курс не пішов. Цьому завадило бажання музиканта терміново стати актором. Але то вже інша історія, яка веломандрів не стосується.

Наступна моя веломандрівка трапилася у серпні 1991 року, коли я вже знав, що став студентом Дніпропетровського державного театрального училища.  Трохи про це розкажу. Що змусило людину, яка уже 7 років витратила на те, щоб стати музикантом (маю на увазі 5 років музичної школи і два роки музучилища) раптом піти в актори?  Мені набридло у Кіровограді. Фізично набридло все, окрім чудової компанії з 10 людей, у якій я чудом опинився, бо як нині так і тоді був самітником і важко сходився з людьми та нікого близько до себе не підпускав.  Хоча спілкування завжди прагнув. Отаке дивне роздвоєння. Але наша чудова компанія з 10 людей донині ще тримає зв’язки, хоча один у Дюссельдорфі,  інша в Ізраілі, третій залишився у Кіровограді, частина у Києві….

Так от, у Кіровограді мені набридло. Викладач мені здавався байдужим алкашем,  сам собі я здавався нездарою як музикант.  Стандартний набір психа, який вважає себе творчою людиною. І я вирішив щось поміняти. Наприклад, переветися у музичне училище у Дніпропетровську.  Тим більше, що у Дніпропетровську жила моя мама з вітчимом. Отож,   це був найпростіший спосіб щось змінити. Прагнення змін у мене було так, що я навіть поперся у Дніпропетровськ на велосипеді з баяном на плечах. Це була дурна затія і нині я згадую, як серед ночі їхав з 15 кілограмами у чохлі за спиною – це чистий ідіотизм.  Але доїхав.  Дізнався, що музичне училище розташоване на вулиці Глінки 11. Поїхав туди.  А там замість музичного – театральне. І повідомлення, що прийом документів завершується 6 липня. А нині було 30 червня.  Що мені стрельнуло в голову – не знаю.

Але я бігом поїхав у Кіровоград, забрав документи з музучилища і подав їх у дніпропетровське театральне. Подумав, не поступлю – повернусь назад.  Але я пройшов три тури іспитів і вступив. І був з того дуже гордий. Тоді у мене вперше виникла думка, що коли я чогось хочу – то я того досягну. І поки я не досягну – мушу пробувати.   Треба ще розповісти про те, як люди дізнавалися у театралці, що вони вступили. Усі, хто  пройшов третій тур іспитів, а це людей з 500, не менше, згромаджувалися на першому поверсі і на підходах до училища і директор, стоячи на сходах, голосно називав прізвища тих, хто буде вчитися. Людина, яка чула своє прізвище, піднімалася по сходах на очах у всіх, хто стояв унизу і ще не знав, пройшов він чи ні.  Це незабутні відчуття. Я потім ще кілька разів переживав такі речі, але той момент пам’ятатиму  все життя.

Отже, вступив я і якраз після цього був запрошений разом з десятьма іншими друзями на день народження колеги з музучилища. Вона жила у Києві. І я вирішив, що з Дніпропетровська до Києва найкраще буде їхати велосипедом.

Отримати решту тексту на 100 сторінках – напишіть на [email protected] Ціна  символічна – 2 долара  Їх треба надіслати за цими реквізитами Туди ж можете надіслати гроші, які будуть витрачені на гонорари зовнішнім авторам