Пропоную вам фрагмент з моєї книги, яку можна купити – розповідь про веломандрівку, здійснену у 2012 році навколо Азовського моря. Нині там уже не поїдеш з тієї причини, що дехто у нашій країні гроші за роботу отримував (зокрема, за охорону кордону) а роботу якісно не робив. І недоробки поки що не виправив. У цьому місці частина читачів обурено закричить: «А ти на фронтє бил?» У мене є відповідь. Ні, я на фронті не був. Це не моя спеціальність. Я на це не вчився. Військовий – це така ж професія як і актор чи журналіст. Якщо я вчився на актора, то я цим і мушу заробляти. Ну, я ще журналістикою заробляю. Але якби я поліз у військові – це було б дивним ідіотизмом. Бо який сенс лізти у те, в чому ти не розбираєшся? Ви ж не змушуєте військового писати тексти чи записувати аудіокниги, чи грати у кіно? Він цього робити не вміє і ніколи не навчиться, тому він і військовий. Перш ніж взяти зброю у руки, людина мусить пройти певний життєвий шлях і зрозуміти, що вона нічого не вміє робити без автомата і брязкалець на грудях чи погонів на плечах: ні з дівчиною познайомитися, ні щось робити корисне, ні вчитися чомусь, щоб бути корисним. Тоді і з’являється ідея піти на службу. Так було в усі часи і віки. Так є і нині. Це усе написане для того, щоб у цьому місці кинули читати цей текст т, кому він не адресований. Далі читатимуть тільки позитивні, адекватні, україноорієнтовані люди. Текст – про мою веломандрівку на Кубань. Через продажність і непрофесіоналізм людей у погонах нині у ті краї уже не поїдеш. Але, сподіваюсь ще колись там побувати. Думаю, це буде у момент, коли Кубань уже стане українською територією.
День перший. Київ – Кременчук. Це був найкращий за час подорожі день з точки зору швидкості пересування та подоланої відстані. 328 кілометрів від мого будинку у Києві до готелю “Кремінь” у Кременчуку – такий результат вразив навіть мене. Єдине, що запам’яталося на цьому відрізку шляху – то це каскадерські вимахування водіїв авто. Місцем для обгону більшість вважає не лише зустрічну смугу (навіть якщо для цього доводиться перетинати подвійну суцільну лінію), але й узбіччя протилежної сторони. Тому інколи доводилося навіть з узбіччя тікати, щоб пропустити чергового льотчика. Не допомагали ні дві увімкнені блималки, ні страх перед ДАІшниками, яких по дорозі вистачало з радарами у кущах… Біля кременчуцького готелю я був десь о 22 годині. Готельний номер за 160 гривень виявився чистеньким, акуратним. Сантехніка, звичайно, мала дещо задрипаний вигляд, але, в принципі, виконувала свою функцію. Переконувати адміністратора у тому, що велосипед повинен бути поряд зі мною, у номері, не довелося – вона мене зрозуміла. Отож, розташувавшись, освіжившись, пішов у сусідній магазин купити води і чогось на завтра на сніданок. Повертаюсь, а у моєму номері коридорна. Пояснила, що перевіряла чи не я часом затопив постояльців поверхом нижче. Виявилось, що не я. З огляду на те, що з моїх речей нічого не зникло (готівку і документи я взяв з собою на прогулянку у магазин, про всяк випадок) я коридорній повірив.
День другий Кременчук-Дніпропетровськ Цей відрізок траси складається з постійних спусків і підйомів, до того ж, доволі затяжних. А якщо додати до цього дику спеку і гидку покоцану дорогу, яка вимагала виняткової концентрації уваги і обережності, то стане зрозуміло, чому я за подолані цього дня сто кілометрів втомився більше, ніж за триста кілометрів попереднього дня. Ще одна проблема цієї ділянки шляху – майже повна відсутність інфраструктурних об’єктів. Поїсти нема де при дорозі. Ну, майже нема де. Один генделик все-таки знайшовся – його тримав кавказець, дружина якого, українка, подала чудовий і дешевий борщ. Ще запам’яталося ранкове молоко на цьому маршруті. Не пам’ятаю вже за скільки мені продала літр молока хазяйка у містечку Куцеволівка, але коли я його пив з кременчуцькою булкою, сидячи на лавці біля сільського обійстя, мені здавалося, що це я не просто снідаю, а медитую і зливаюся з природою…
День третій: Дніпропетровськ-Оріхів
Дорога з Дніпропетровська до Запоріжжя більш-менш комфортна і недовга – всього 80 кілометрів пристойного, відносно рівного асфальту. Проїзд через Запоріжжя трохи втомив. По-перше, дещо агресивні водії автомобілів. Дуже часто реагували на мене та інших велосипедистів клаксонними сигналами. Переїхавши через Дніпрогес, я влігся на лавицю у парку при дорозі і з задоволенням поспав годинки півтори. На ринку у Запоріжжі запам’ятався вусатий розхристаний дядько, який на моє прохання продати яблук запитав, чи всі у Києві так “шпрехают на укрАінском”. Я відповів, що всі, хто в школі вчився… Під 19 годину доплентався до містечка Оріхів і, дізнавшись, що тут є готель, їхати далі передумав. Готель дійсно був. У тьмяному холі мене зустріла підтоптана брюнетка з колючими очима. Готель у цей момент був порожнім, місце у двоспальному номері коштує 55 гривень, а одномісний – 90, але санвузол для будь якої категорії номерів все одно в коридорі. І складається санвузол з туалету і надщербленого умивальника з холодною водою. Все одно, це краще ніж намет у посадці, заспокоюю я себе, намагаючись помитися у таких умовах.
День четвертий: Оріхів-Маріуполь З Оріхова виїхав о третій ночі. Подумав, що краще їхати повільніше у темряві, ніж швидко по денній спеці. Цей день сміливо можу назвати днем мого відкриття півдня Донеччини. Це неперевершена краса! Попри дорогу я зустрічав винятково впорядковані обійстя, у багатьох дворах є корови. Вранці я купив у бабці щойно видоєного молока. Люди у цих краях говорять УКРАЇНСЬКОЮ! Навіть викладачка російської мови Галина Василівна, яка на околиці Пологів торгує у генделику, – і та у відповідь на мою російську заговорила зі мною українською. Я пив у її магазинчику чай і слухав її розповіді про тяжке життя. “Ну як я можу прожити на 800 гривень пенсії, як у мене більша частина йде на ліки? А онук хоче велосипеда, а дочка працює у виконавчій службі і зарплата у неї – копійки. А знаєте, скільки за школу онуку треба у місяць заплатити – 3500 гривень! От ви далі будете їхати – там все належить Рахмєту. Ну скажіть, хіба не міг би він дать кожному з нас по мільйону? У нього ж їх і так багато…” Я не погодився, сказав, що вважаю, що зрівнялівка на шкоду усім. Галина Василівна розповіла, що колись серед своїх учнів проводила експеримент – виставляла усім середню арифметичну оцінку по класу з метою змусити вчитися двієчників. Як результат, всі почали вчитися гірше, бо у тих, хто вчився добре, зникла мотивація, а у двієчників вона не з’явилася. Однак, Галина Василівна все одно вважає, що потрібно поділити добро олігархів. Окремо варто сказати про красу пейзажів. Проїздив через заповідник “Кам’яні могили”. Я з дороги не з’їжджав, бо часу і сил на це не було, але навіть їдучи по трасі, ти переймаєшся цією красою. Величезна долина, їдучи якою вдихаєш аромати степових трав і дерев. Спочатку домінувала липа, потім до неї приєднався полин, потім ще якісь невідомі мені трави… На додаток сипонув, як з відра, дощ і всі ці аромати поєдналися з озоном. Можливо, саме ця краса і дала мені сил доїхати десь о 19 годині до Маріуполя…
День п’ятий Маріуполь-Ростов-на-Дону
Маріуполь я зміг роздивитися тільки вранці, виїжджаючи у напрямку кордону. Чистеньке, зелене місто, з танковими дорогами (Маю на увазі, що деякі міські дороги викладені бетонними плитами щілини між якими досягають 7-8 сантиметрів, а отже для пересування велосипедом не годяться). Ще одне. Пам’ятаєте, у Задорнова (це такий колись популярний російський гуморист, у якого нині дах поїхав від русского міра) є такий монолог директора санаторію, який розповідає, що по їхньому пляжу з метою економії прокладена залізниця? Це про Маріуполь. Залізниця там, фактично на пляжі. Маріупольці кажуть, що у них споконвіків влітку СЕС забороняє купатися на міських пляжах, але більшість на ці заборони не зважає. Зігнати людей з пляжу може тільки дощ. Виїжджаючи з Маріуполя також можна дослідити з чого складається повітря у цьому місті. Десятки труб наввипередки цілодобово плюють у небо різнокольоровими димами, щоб, зрештою, осісти у вигляді різноманітних болячок у легенях маріупольців та у вигляді чергових нулів на рахунках власників підприємств у швейцарських банках. За містом нарешті бетонна “ялинка” закінчилася і далі до кордону я їхав більш-менш пристойним асфальтом. По дорозі зустрів вітроелектростанцію, величезні вітряки стояли нерухомо – вітру сьогодні для них не знайшлося. Ось і кордон. Весь процес перетину кордону зайняв не більше хвилин 20.
Найдовше я заповнював міграційну картку, бо дуже старався: ручкою писати – це не так просто як по клавіатурі лупити. Отже, помінявши на українському боці гривні на рублі, показавши паспорт прикордонникам України та Росії, я в’їхав до Росії. Перше розуміння того, що я вже за кордоном прийшло на прикордонній АЗС, де я вирішив запастися водою. Змушений був роздивлятися російські рублі, щоб знайти правильну купюру, оскільки за бензин на заправці можна сплатити карткою, а за товари у магазині беруть тільки готівку. Все решта від України не відрізнялося – звук -Г- місцевим росіянам не вдавався точно так як і мешканцям Донеччини. Варто зазначити, що я за три дні подорожі так і не зустрів людину, яка б говорила цей звук так, як це роблять росіяни. Більше того, перший час я дуже старався говорити винятково російською. Але, щоразу коли я з підкреслено російською вимовою питав: “Скажите пажалста, как выехать на Тгаанрог (Растов, Темрюк і т.д)?” – у більшості випадків, відповідь звучала так: “А ти отако їдь прямо, потім повернеш наліво і там вже буде знак, не заблудишся…”.
Українське коріння тут у всьому. У першу чергу, у назвах. Каневська, Брюховецька, Дніпровська – і так далі. Але головне – природа не дає забути кубанцям якого вони роду-племені. Такої величної природної інсталяції українського прапора я в Україні не зустрічав. Внизу, скільки видно оку, – жовтий колір пшеничних полів, вгорі – синє небо. Неймовірна краса! Дорогу до міста Таганрог сміливо можна назвати велодоріжкою. Гладенька, рівненька, чистенька. У нас така дорога є тільки з Києва до аеропорту “Бориспіль” і ще з Нових Петрівців до Києва. А там, на Кубані такі дороги майже скрізь! Тому дякую усім російським платникам податків за чудові кубанські дороги! У Таганрозі я затримався години на три-чотири. Спершу придбав стартовий пакет мобільного оператора, карткою якого я користуюсь і в Україні. Але, вартість роумінгу далека від розумної, тому дешевше купити місцевий стартовий пакет і всередині країни користуватися ним. Таганрог вразив тим же, чим і міста сходу України – все у них тут або Лєнінское, або Советскоє. Цікаво, що поряд з меморіальною дошкою пам’яті жертв політичних репресій стоїть пам’ятник Лєніну – винуватцю цих репресій. Розговорився з місцевим дядьком років 50. Він мені показав дорогу на Ростов та висловив своє ставлення до мовного питання, дізнавшись, що я з України. З його слів я зрозумів, що новини він дізнається з каналу ОРТ з усіма наслідками. Шкодував за часами юності, коли, як працівник служби постачання якогось заводу, об’їздив всю Україну вздовж і впоперек. “Што нам дєліть?” , – запитував він у мене. Не знав, що відповісти на це питання, тому ввічливо посміхнувся, подякував за вказану дорогу та й поїхав собі у бік Ростова-на-Дону.
Знову скажу про дороги. Вони прекрасні! Дорога від Таганрогу до Ростова була гладенька, з чудовими степовими краєвидами… У Ростові-на-Дону я був десь о 22 годині. Ще години півтори пішло на те, щоб виблудити на хостел, де за 1000 рублів мене поселили у невеличкий, але чистий номерочок у центрі міста на вулиці Соціалістічєской.
День шостий Ростов-на-Дону – КанєвскАя Ростова я толком не побачив. Прокинувшись вранці, швиденько зібрався і покрутив педалі у напрямку міста Тімашевськ, сподіваючись до вечора проїхати більше 200 кілометрів. Вразила ріка Дон, міст через неї, масштабні розв’язки, по яких я трохи поблудив, перш ніж втрапити у потрібний напрямок.
Попереду маячила перспектива 200 кілометрів спеки і пустки. Але не це лякало. Найстрашніше – це зерновози. Перевантажені зерном КАМАЗи з причепами щоразу проїжджали у кількох сантиметрах від мене, змушуючи з’їжджати з дороги. Якщо звичайна фура об’їжджає, то зерновоз ще й притиснеться до узбіччя… Жах, одним словом. Як з’ясувалося, не я один був цими зерновозами шокований. Усі, кому я на них жалівся, поділяли мою тривогу і казали, що ці місцеві перевізники, що тягають зерно від комбайна до елеватора, дістали усіх. Як розповів мені Женя, продавець кавунів зі станиці Олександрівка, КАМАЗи, якими возять зерно, розраховані на 20 тон, однак, беруть вдвічі більше на кузов, та ще стільки ж на причіп. Тому вони і повзуть по дорозі, створюючи небезпеку для решти учасників дорожнього руху. “Їхня жадібність затуманила їм очі так, що вони нічого вже не бачать”, – вважає Женя. Загалом, Женя своєю життєвою позицією чимось нагадував Галину Василівну з Пологів. Він теж вважав, що блага після розпаду Радянського Союзу розподілилися нерівномірно: “У нас люди вчасно вкрали, а потім правильно вклали вкрадене, от тепер живуть горя не знаючи, – розповідає Женя, – у нас у станиці 25 продовольчих магазинів, 25! І жоден не збанкрутував, при тому що покупців не так багато… Це наш кубанський феномен” Я купив у Жені кавуна на 125 рублів – десь кілограмів 13 вийшло. Кавуни гарні, вирощені на землі з крапельним зрошуванням. Там же того кавуна спільно з Женею і з’їв, ховаючись від спеки під пляжною парасолькою. Тим часом Женя, за давньою українською традицією, продовжував стогнати про своє тяжке життя. “У нас тут, як 101-й кілометр. До 100-го кілометра все є, а виїдеш за 101-й – все, цивілізація скінчилася. Ми на околиці Ростовської області, тому і ставлення до нас відповідне. Он у Краснодарському краї і дороги кращі, і села там багатші, і фінансування туди йде більше, а ми… всіма забуті”, – бідкався Женя.
У Краснодарському краї, який починався за кілька кілометрів після Олександрівки, дійсно дорога стала кращою, їхати стало легше і веселіше. У станиці Старомінській зайшов у придорожню їдальню. Тут трапилася зустріч, про яку варто розповісти окремо. Троє росіян з українськими прізвищами Петренко, Марцинюк і Семусенко, я так зрозумів, усі правоохоронці зі званнями. Спочатку вмовляли мене випити з ними сто грамів (Ти мужик?, Ти нас поважаєш?, Ти шо, не хахол, як ми?), потім вирішили пригостити мене місцевим квасом, а оскільки його не знайшлося у продажу, дали мені двісті рублів, щоб я сам собі купив… Далі кожен поділився своїми думками стосовно українсько-російських стосунків, які описувати не буду, оскільки кожен вислів посмерджував шовінізмом і був далекий від мого уявлення про політкоректність. Однак у підсумку всі зізналися у тому, що дуже шанують українців. Один з учасників того “круглого столу”, правда, при цьому згадав, що йому довелося під час військової операції у Чечні перерізати горло українцеві, який воював на стороні чеченців і, не отримавши від мене підтримки своїх дій, на секунду засумнівався у тому, чи правильно він тоді зробив. Загалом, бесіда з трьома озброєними і нетверезими росіянами з українськими прізвищами закінчилася мирно і дружно. Єдине про що я непокоївся, як вони у такому стані сядуть за кермо своїх автомобілів, на яких вони у цю їдальню приїхали? Можливо, ця думка підганяла мене по дорозі від Старомінської до Тимашевська… Однак, доплентавшись до 19 години до станиці КанєвскАя, я вирішив заночувати. Від адміністраторки місцевого помпезного готелю дізнався, що потрапив у знамениту станицю, найбільшу у світі. Уявляєте село з населенням 65 тисяч? Отож…
У холі готелю плитка під граніт, дорогі килимові доріжки на підлозі. Дівчина-адміністратор розповіла, що якось у їхньому готелі зупинявся велосипедист з Швеції. Ще вона порадувала мене тим, що у їхньому чудовому готелі відсутня гаряча вода, оскільки котельня на ремонті. Не сказала мені дівчина нічого про холодну воду, хоча варто було б. З крана холодної води текла якась сірководнева субстанція, від якої я потім відмивався мінералкою. Дівчина згодом розповіла, що така вода у всій станиці, що, якщо звикнути, то її можна використовувати. Вона, мовляв, корисна для здоров’я. Довелося погодитисьJ
День сьомий КанєвскАя-Керч
Цього дня я дуже поспішав – вже хотілося в Україну. Тому з самого ранку я рвонув у бік порома. Відстань чималенька – 280 кілометрів, а спека не спадала. Добре, що хоча б дорога була пристойною. Це давало змогу тримати середню швидкість на рівні 26 кілометрів за годину, інколи розганятися на рівнині до 50, а на спусках взагалі – до 60 кілометрів. Однак у Темрюку я був лише о 19 годині і там я зрозумів, що до порома не встигаю. Останні 70 кілометрів вирішив проїхати на таксі. У стандартні “жигулі”, які тут таксували, мій велосипед не влазив навіть у складеному вигляді, однак жінка таксист виявилась людиною, готовою до нестандартних рішень. Ми умудрилися встромити розібраний велосипед у салон, на заднє сидіння. Тому мені, втомленому 200 кілометровим переїздом не шкода було віддати 1000 рублів (це гривень з 400 на наші гроші) за переїзд Темрюк-порт Кавказ. Біля Темрюка постійно зависають шанувальники повітряного екстриму По дорозі жінка таксист розповідала про місцеві краї. У них з одного боку Чорне море, з іншого – Азовське. Недалеко від Темрюка міноборони Росії за високим парканом будує генеральські котеджі і президентську резиденцію – Путін з Мєдвєдєвим навіть приїздили минулого року на інспектування будівництва. Є тут свій гейзер і, як вони його називають, “грязевий вулкан”. А переправою жінка рідко користується… Ось і він – порт Кавказ. Процедура така: спочатку купуєш у касі квиток. Квиток дають по пред’явленню паспорта. Далі йдеш на прикордонний контроль. З російського боку він обмежується паспортною перевіркою. І далі – очікування. Люди чекають, стоячи у просторі між автомобілями. Чекати довелося довго – більше години. На пором поміщається 25 автомобілів, у день з одного боку відходить 4 пороми. Рахуйте самі пропускну спроможність цієї переправи. І от ворота обнесені колючкою відкриваються і пасажири з російського боку йдуть на пором. За пішоходами рушають автомобілі. Ще з півгодини, а може й більше, йде на завантаження. Нарешті пором відходить від російського берега і за двадцять хвилин пристає до українського. Українські прикордонники пропустили мій рюкзак через рентген, велосипедом не зацікавились. Загалом, процедура в’їзду в Україну забрала небагато часу і не становила жодних проблем. Однак, якщо врахувати, що до порома я прибув о 20.46, а у порту Керч опинився близько нуля, стає зрозуміло, що переправа порт Кавказ-Керч навряд чи нині може вважатися сучасною і комфортною. Ну, а завдяки продажним і непрофесійним людям у погонах тепер ця переправа взагалі не для українців…
День восьмий і останній: Керч-Київ
Керч мене зустрів непривітно. І я не маю на увазі єхидний, дещо загрозливий викрик якогось декласованого елемента, що сидів біля виходу з порту. “Вот ти і в Криму!…”, – сказав цей чолов’яга тоном, який нічого доброго не віщував. Ні, це мене мало збентежило. Я маю на увазі двокілометровий підйом у 6 градусів, який веде від переправи до міста. Цього я витримати не міг. Ці два кілометри я йшов пішки, дивився на зорі, слухав цвіркунів. Щось у цьому є, звичайно. Але хотілося вже помитися і прилягти, тому коли побачив напис “готель, нічліг” моментально повернув у тому напрямку. Заспаний, прокурений дядько у військовій формі повідомив, що переночувати я зможу за 400 гривень – це вартість двомісного номера. Мої розмови про те, щоб поселити мене за половину вартості, оскільки я один він і слухати не захотів. На додаток, велосипед довелося лишити на дворі і за дві склянки питної води з холодильника з мене взяли 10 гривень. Сподіваюсь, це лише одне таке місце у Керчі, але чомусь мені здається, що саме так більшість керченців уявляють собі гостинність. Інакше як пояснити, що місто порожнє у розпал курортного сезону? І це було ще до окупації. Лежачи у готелі, згадував чудові краснодарські дороги, порівнював з керченськими, уявляв, що мене чекає попереду і бажання їхати у таку спеку через Крим поступово проходило. Зайшов на сайт “Укрзалізниці” і дізнався, що потяг до Києва відходить з керченського вокзалу о 17.00. Поспав дві години і раптом о 16.10 різко захотів сісти на київський потяг. Запитав у гугля керченське таксі, викликав пікап, щоб помістився велосипед. Здав ключ адміністраторці готелю, сказавши, що повернусь за годинку, якщо не сяду на потяг. О 16.30 був з велосипедом у машині і їхав на вокзал. О 16.45 стояв біля каси. Попросив таксиста почекати. Ну не вірилося, що можна спокійно придбати квиток на Київ з курортного півдня у розпал курортного сезону. Але квиток я купив!!!\ Так завершилася моя велоподорож. Тут можна було б подякувати кубанцям за гарні дороги, за те, що не забули рідну мову… Але залишу ці слова до часу, коли Кубань повернеться у склад України. Думаю, років 20 на це вистачить. Водночас, подякую усім добрим людям, які зустрічалися мені на шляху. Висновок, який зробив для себе: світ кращий, ніж про нього пишуть і говорять, тому ним треба мандрувати. Тепер, коли та територія уже концтабір і совок – ще раз підтверджую написане кілька років тому. Ну а велосипед – це чудовий транспорт для мандрівок. Шкода, звичайно, що русскій мір нині сказився і у той бік не поїдеш. То поїдемо в інший. План на літо – тур по Європі на 7 тисяч кілометрів і тур навколо чорного моря від Одеси до Батумі. Шукаю спонсорів та партнерів.
