Роль вищої школи у реалізації гуманітарної політики та національних стратегій держави важко переоцінити. Завдання вишів, вочевидь, полягає не лише в тому, щоб надавати студентській молоді високоякісну професійну освіту,  а й формувати національно свідому інтелектуальну еліту держави. В умовах військової та інформаційної агресії Росії, подолання наслідків тривалого колоніального становища України, побудови справді незалежної держави це завдання  набуває особливої ваги. Тому, за логікою, МОН повинно б збільшити соціально-гуманітарну складову навчальних програм, що традиційно відповідає за реалізую ідеологічних настанов та  виховання. Для прикладу варто згадати, що  у радянській системі освіти таким ідеологічним рупором і вихователем «совєтської людини» була «Історія КПРС», яка викладалася у всіх навчальних закладах і на всіх спеціальностях. Проте,  як не парадоксально, але серед міністерських новацій 2014-2015рр. передбачено скорочення гуманітарного українознавчого блоку дисциплін («Українська мова професійного спрямування», «Історія України», «Історія української культури») та переведення їх із нормативних (обов’язкових) у факультативні (за вибором студента). Тобто студент сам вирішує, вчити йому державну мову, історію України чи ні? Такий підхід до навчальних предметів, що покликані формувати національну свідомість студентської молоді, видається, як мінімум, дивним і тому викликає різку реакцію громадськості  загалом та освітян зокрема.

Крім того, скорочення навантаження з відповідних дисциплін призводить до необхідності скорочення професорсько-викладацького складу і, відповідно, ліквідації  кафедр українознавства.

Ще наприкінці  2014 р. на прес-конференції, присвяченій обговоренню цих резонансних проблем, В’ячеслав Кириленко констатував, що гуманітарні знання «стали гостро необхідними саме зараз, коли у час російської агресії формується новітня українська ідентичність». Він пообіцяв, що всі правові колізії, пов’язані із ухваленням нового Закону «Про вищу освіту» і скасуванням переліку обов’язкових дисциплін, будуть зняті новим наказом Міністерства освіті і науки. У документі, за його словами, будуть міститися рекомендації автономним університетам щодо збереження обов’язкового викладання історії, філософії, історії української культури і низки інших дисциплін. Для напрацювання цього рішення під егідою МОН мали бути створені спеціальні робочі групи за участі освітян та представників академічної спільноти (цитата за газ. «День»).

Попри обіцянки віце-прем’єр-міністра, передбачений підсумками наради наказ так і не побачив світ. Натомість аж через п’ять тижнів у березні, коли плани на наступний навчальний рік уже необхідно було затверджувати, Міністерство освіти та науки підготувало рекомендаційний лист обсягом в три абзаци про організацію вивчення гуманітарних дисциплін. Про жодне затвердження історії України та української мови як нормативних дисциплін у ньому не йшлося. Натомість Міністерство пропонує вузам «забезпечити викладання дисциплін, що формують компетентності з історії та культури України, філософії, української мови із загальним обсягом не менше 12 кредитів ЄКТС, якщо відповідні дисципліни не є профільними». При цьому прерогативу визначати форми і методи викладання цих предметів пропонується залишити самим вишам. Фактично вони отримують можливість коригувати, об’єднувати та «оптимізувати» їх за власним бажанням.

Що ж відбувається насправді у вишах (у межах дії чинних наказів, розпоряджень тощо).

• автономія вишу дозволяє (не студенту, а керівництву, залежно від політичних поглядів і уподобань (на жаль, керівний склад не змінюється десятиріччями) самому вирішувати, наприклад, треба українська мова чи замінити її на ділову комунікацію, все одно у нас закони про державну мову не виконуються на усіх рівнях. Проте тут треба брати до уваги регіональні особливості. У російськомовних регіонах, де рівень володіння українською дуже низький, а безграмотність тотальна, – така заміна неприпустима через відсутність базових мовних компетенцій;
• розподілом кредитів і навчальних годин займаються випускові кафедри, тобто завідувач чи його лаборант визначає, що, коли і в якій кількості ставити, частіше за залишковим принципом. Тому, порушуючи науково-методичний рекомендації щодо неперервності навчання,  дисципліни українознавчого циклу ставлять кому як заманеться: на одній спеціальності на 2 курсі, на іншій на 3, ще на іншій на 4;
• досить часто «оптимізація» відбувається не з причин навчальної доцільності, а під певну «потрібну» людину. Наприклад, у межах 12 рекомендованих кредитів об’єднують в одну дисципліну історію та культуру (3 кредити), а вивільнені  3 кредити віддають для дисципліни «потрібного» викладача (ніби за вибором студента);
• маніпуляції із навчальним навантаженням (скорочення, перенесення на різні курси) дозволяє в ручному режимі забезпечити роботою «зручних» викладачів і позбутися  інакодумців.

Пропозиції :

Виходячи з вище викладеного, та для формування у молоді патріотизму,  поваги до державної мови, історії України, вироблення стійкого імунітету до російської пропаганди, самостійного критичного мислення, для набуття україномовної (відповідно до Конституції України) професійної  компетенції вважаємо за необхідне:

• дисципліни українознавчого блоку («Українська мова професійного спрямування», «Історія України», «Історія української культури») повернути до нормативних;
• збільшити кількість годин з української мови у російськомовних регіонах;
• ввести обов’язковий державний іспит з української мови;
• підвищити рівень викладання зазначених дисциплін (право викладання надавати фахівцям з науковим ступенем кандидата чи доктора наук).