Потяг, як мені здається, вигаданий для того, щоб люди  спілкувалися. Зручно вмостившись на купейній канапі навпроти свого сусіда чи сусідки, вести бесіди…

Zasiew „russkogo mira” w Europie: jakim będzie żniwo?

У потязі, на відміну від готелю, не питають, чи хоче та чи інша людина їхати з вами поруч. І це, мабуть, добре, бо сприяє спілкуванню абсолютно різних людей,  які за інших обставин ніколи б не зустрілися й не знали б про існування одне одного.

За склянкою чаю у фірмових залізничних склянках не залишається іншого виходу, як заговорити із сусідом по купе. Інколи така розмова затягується допізна. Уже випито не одну склянку чаю, уже сусіди полягали спати – а ви все дискутуєте, доводите щось одне одному, намагаючись робити вигляд, що насправді ви нікому нічого не доводите, просто так злегка підтримуєте бесіду. А всередині стільки важливих слів, які треба сказати негайно…

Але перед тим доведеться вислухати сусіда. Бо коли говорити одночасно – то вже буде схоже на сварку, а не на спілкування. А дозволити собі таке в купе потяга Варшава-Київ… Якось воно не тойво…

Ярослав, з яким я їхав того разу в купе потяга Варшава-Київ, колись був киянином. Вважає себе корінним киянином. Говорив, правда, чомусь російською. Їхав провідати матір.

Він ось уже 15 років живе у Варшаві з того часу, як на якихось курсах у Києві познайомився із симпатичною варшав’янкою. Як наслідок отримав дружину-польку. А з нею тещу – теж польку. Від неї він дізнався, що найгірший для поляка – українець. У нього враження, що поляки ненавидять українців, і він має масу прикладів.

Дивувався дуже тому, що я за місяць життя у Варшаві жодного разу з такою ненавистю не зустрівся. Більше того, я помітив виняткову приязнь поляків до всіх, хто до них звертається. Помітив нехарактерну для слов’ян толерантність до іншої культури, мови. Помітив масове знання іноземних мов поляками й повсюдне знання польської іноземцями. Так цікаво чути від африканця-кебабіста: “Цо для пана?” “Поводзеня” чи ще щось таке…

Ярослав, 15 років живучи у Варшаві, розчарувався в Польщі й поляках настільки, що йому важко це тримати при собі.

Йому здається, що продукти харчування в Польщі набагато гірші ніж в Україні – а мені ж навпаки, здається, що тут усе якісніше; що система освіти набагато гірша, що його дочка мало що знає й не хоче вчитися. І його не переконує той факт, що українські молоді люди масово їдуть учитися в польські виші, бо це реально – навчання.

Знову ж таки, я почув стандартний російськомовний набір страшилок про Європу: педофіли, криза, усе розвалюється, а що не розвалилося – куплене американцями. І тільки Росія всіх врятує… Бо тільки вона може протистояти корпораціям, які насправді керують світом. А корпораціями керують Сороси, Ротшильди й Рокфеллери.

А Польща нині, на думку Ярослава, нічого не виробляє. Це нині, як він вважає, країна супер- і гіпермаркетів, де продають усілякий непотріб, від якого відмовились німці й французи.

Корінний киянин Ярослав сумує за Києвом свого дитинства й вважає, що нині його заполонили селяни, які все знищують. Приклад “приїжджих селян”, які живуть у багатоквартирному будинку, де я мешкаю, його не переконав.

Він вважає, що держава повинна піклуватися про всіх, а не самі мешканці повинні паритися зі створенням ОСББ чи ще чимось таким. “Такую страну развалілі”, – бідкається варшав’янин Ярослав і хвалить Лукашенка, Кадафі, Путіна та вважає, що на Донбасі війну влаштували американці, а росіян там і близько немає.

З ним багато в чому погоджувався кухар Олександр – третій наш сусід.

Він минулого року працював у маєтку колишнього генпрокурора Пшонки. Обурювався тому, що такий красивий будинок колишнього генпрокурора розграбували, розбили столи ручної роботи, пошкодили красиві картини, позолоту на стінах і справили фізіологічні потреби в дорогі прокурорські вази. Олександр у зв’язку із цим цитував героя Булгакова професора Преображенського, говорив щось про розруху в головах… Про шкоду революцій.

Але йому Польща сподобалась. Звичайно, не прокурорський маєток, але кухня чотиризіркового готелю на Балтиці була для нього місцем праці впродовж сезону. Їхав у Київ, з думкою про те, щоб знову згодом повернутися в Польщу, бо кредитів набрав більше ніж може повернути.

…Повертаючись до Ярослава, скажу, що набір його думок можна було сміливо звіряти з монтажним листом якого-небудь російського пропагандистського телеканалу.

Де Польща, а де російське ТБ? – скажете ви?  Я теж так тоді подумав. І ця думка була чинною до вчорашнього дня. Їхав польським потягом від Жешува до Варшави. Цього разу моїм співрозмовником був 70 річний Роман, дід-живчик. Поляк, який ненавидить усе в сучасній Польщі:

– потяги “Пендоліно” купили на шкоду польському виробникові потягів;
– податки на дороги знищили малий бізнес;
– пенсії нема;
– роботи в дитини немає;
– інша дитина працює по 12 годин на день і не спілкується з родиною, ну, і так далі.

А ще він переконаний, що країною керують поляки з подвійним єврейським громадянством, і Валенса теж насправді єврей і агент “Моссаду”.

Також цей дід вважає, що Гітлер правильно вирішував єврейське питання й насправді він намагався змусити євреїв працювати. Як і Ярослав, пан Роман порадив прочитати твір Гітлера “Майн кампф”, щоб зрозуміти суть усіх світових проблем.

Я б не звернув увагу на цю останню думку, якби напередодні ще один поляк – мій молодий сусід Томаш – не повторив цю ж пораду. Він взагалі вважає заборону на “Майн кампф” у Польщі через те, що в тій книзі – правда…

Крім усього цього набору агіток “руського міра” я почув усе те, що чув від Ярослава. Просто Ярослав це говорив російською, а пан Роман – поляк із Малопольського воєводства – польською.

Висновок, який я зробив із цих розмов – ФСБ у Польщі працює. І працює доволі ефективно. Ліберальне європейське законодавство в сфері медіа дає можливість промивати мізки місцевим. За деякий час можуть бути жнива із цієї сівби.

Сподіваюсь, жнива не будуть такими кривавими, як в Україні.