Потяг під’їздив до Чернівців повільно, як черепаха. Західняцькі колії як видно покручені не лише рельєфом а ще й бідністю місцевих залізничників. Від Тернополя до Чернівців ми ставали біля кожного стовпа а коли їхали то з такою швидкістю що майже стояли. У купе було холодно і вогко, я був один зі своїми клумаками і думками. Чомусь дуже хвилювався. Як зустріне мене це місто? Чи правильно зробив кинувши у Дніпропетровську  свою студентську „дружину” з її квартирою і зручною мамою, що працювала на молокозаводі. Більше ніхто тобі не принесе  молока чи сметани безкоштовної. А з іншого боку чи заради сметани живе людина?… Мабуть що ні, але ж смачна була і Оленку я любив і кликав її з собою. Не пустили, куди  мовляв з бідним студентом, що він в тому театрі заробить, що ти там їстимеш….  Отож я нині сам без Оленки без сметани перед невідомістю. Єдине, що тішить – я працюватиму у справжньому театрі. Коли їздив на оглядини і вперше зайшов до зали – зрозумів  оце театр тут народжується мистецтво. Затишна вишукана зала вразила мене – мешканця  промислового сходу – своєю позолотою і європейським шиком. Думка про те, що я гратиму на сцені такого театру додавала мені сил  і рішучості навіть зараз, коли я під’їздив до міста, у якому не мав ні друзів, ні знайомих і на допомогу мені розраховувати було нізвідки. Гарячково складаю речі  у валізи. О, банка тушкованої яловичини, з’їм як облаштуюсь – подумав…  Ой!  … Хай тобі грець!   Мовчки збираю рештки банки з підлоги купе, витираю газетами  смалець. З’їв? Маєш. Треба було довше її розглядати та слину пускати! Бачиш же як щвирголяє цей гуцул-експрес – кажу сам собі ліквідовуючи наслідки аварії. Зі сподіванням на те, що це була остання неприємність дня йду до виходу, бо ми вже на вокзалі…

Аромат вокзального дусту і немитих тіл дещо дисонував з моїми уявленнями про європейське місто (а я ж їхав сюди сподіваючись втекти від провінційної нікчемності сходу), але березневий ранок надихав на творчість і екскурсію вузенькими вуличками старовинних Чернівців про які я стільки чув і читав. З вокзалу пішов у центр пішки. Напис „обережно зсув” єдиний нагадував про те, чим годували глядача телевізійники вже протягом півроку. З Дніпропетровська зсув у Чернівцях здавався глобальною катастрофою, З теленовин я зробив висновок що принаймні півміста провалилося  під землю, Тому одинокий щит на дорозі з написом „Обережно зсув” просто розчаровував. Вузенькою вулицею, яка тут називалась Головна і якою якось умудрявся їздити тролейбус я почав підніматися до центру.  Після  рівнинного Дніпропетровська почуваю себе альпіністом. Акуратні  невисокі будиночки, що утворюють вузенькі вулички  – це якраз те, про що я мріяв. До нестями набридли одноманітні багатоповерхівки, вулиці Леніна  і пам’ятники цьому геніальному маніяку вбивці чи не на кожному кроці.  З вулиці Головної звертаю в бік університету. Та будівля вразила мене ще 7 років тому, коли   був тут на екскурсії разом з однокласниками.  Саме тому, коли актриса  чернівецького театру Галя Балалайко, що  приїхала  до нас в училище відбирати  молодь  запропонувала мені їхати у Чернівці я з задоволенням погодився. І звичайно ж після прослуховування  коли дізнався що мене таки беруть, вважав, що моє турне західноукраїнськими театрами завершене.  Ці думки і спогади а також вузенькі звивисті вулички Чернівців зігрівали мою душу і тіло.  Тіло правда вже прагнуло зайти у санвузол і ця фізіологічна потреба дещо заважала милуватися архітектурним ансамблем. Тим більше, що на відміну від моїх рідних місць тут не було кущів та підворітень які можна було використати  у разі як  терпіти вже не буде сил. Все чисто і прибрано, деревця обгороджені, підворітні зачинені, та й двірники поступово бралися до роботи. До того ж мешканець сходу  прагнув спробувати себе у ролі західняка, тобто долучитися до місцевої  культури. Отож я всіма силами відганяв від себе думку про те, що можна оросити який небудь паркан чи будинок.

Але організм не обдуриш, тому пританцьовуючи наближаюсь до службового входу театру. Це ж треба, я поспішаю до храму мистецтва не для того щоб священнодіяти на сцені, а щоб встигнути не надзюрити в штани. Яка банальність…

• Доброго ранку – кажу я, коли на мій стукіт у дверях з’являється повна розкуйовджена зі сну бабця з нафарбованими з вечора губами. Це баба Віра, колись працювала чи то костюмером чи то балериною, нині стереже службовий вхід.
• Що ви хочете, ще нікого немає…- бурчить баба Віра, заступивши вхід своїм потужним торсом.
• Та мені нікого й не треба поки що, я майбутній актор цього театру, тільки – но приїхав… з Дніпропетровська… Дуже прошу,пустіть в туалет, а то  першим моїм творчим доробком будуть мокрі штани.

Туалет на другому поверсі поряд з кабінетом директора – я про це знаю, бо  коли місяць тому приїздив на оглядини і заходив до директора –  був вражений ароматами які не збігалися з моїм уявленням про український театр. Попрацювавши у театрі  сім років я зрозумів весь символізм того аромату… Наразі ж щасливий від вирішення першої проблеми яка виникла на новому місці я знову з натхненням пішов вулицями Чернівців пообіцявши бабі Вірі що повернуся  о 10 коли зазвичай приходить директор Тадей Васильович Смолятицький.

Місто прокидалося. Театральну площу мело і чистило від снігу одразу четверо двірників. Перші перехожі  кудись поспішали, кутаючись у коміри і здивовано поглядаючи на мене, який у такий ранній час витріщався на фасади і дахи будинків як на щось до цього небачене. Згодом я і сам так реагував на туристів. Звикнувши до краси в якій живеш її перестаєш помічати. А поки що з цікавістю розглядаю традиційну австро-угорську будівлю  з красивим дахом, і атлантами які тримають розцяцькований балкон другого поверху. Трьом атлантам важко – їхні голови опущені вниз і  грецькі обличчя напружено зосереджені. Четвертий їхній колега ніби кількатонної ваги на своїх плечах не помічає –  гордо дивиться вперед і вгору. У нього слов’янська фізіономія і погляд комсомольця кар’єриста… Згодом мені пояснили у чому справа. Виявляється голова одного з атлантів постраждала під час війни а совєтьскі  реставратори не довго думаючи присобачили на те місце голову від зіпсованого пам’ятника якимось комсомольцям. Отож тепер атлант комсомолець надихає своїх колег греків на важку працю і  дивує туристів- австріяків, які до цього часу вважають місто своїм і, розглядаючи нетрадиційного атланта, скрушно хитають головами.  Сусідом будинку з атлантами є будинок офіцерів – стандартна коробка хрущовського типу без жодного зв’’язку з європейським архітектурним оточенням. Так мабуть виглядав солдатський кирзовий чобіт поряд з лаковими мештами чернівецького інтелігента якого  після вйни «освободітєлі» гнали до ешелону, що йшов на Сибір…   Бачу попереду башту ратуші і йду у невеликий провулочок, який  мене до неї виведе. Зліва проходжу повз військову частину. Солдат тупцяє з ноги на ногу нудьгуючи на посту і намагаючись зігрітися.

• Сігарєткі нє найдьотса – чую я тихе питання вояка, який вже курить цигарку, а з кишені у нього стирчить ще кілька вже настріляних у перехожих цигарок
• Не курю- кажу- і вам не раджу

Ось вона, ратуша. Її європейська елегантність пережила радянські часи і український прапор на башті змушує думати про перемогу цивілізації над безкультур’ям. Якраз за цим я сюди приїхав. Наївний, тому що…

Яскраве вранішнє сонце раптом вигулькнуло з-за  красивої будівлі місцевого представництва Нацбанку і це, як мені здалося додало площі ранкового темпу. Швидше поїхали авто вулицею Головною, кілька бабусь вмощувались у підворітнях, аби цілий день  торгувати  туалетним папером,  шкарпетками місцевого виробництва, чи жіночими тампонами. У декого під ящиками  було кілька пляшок самогону, але то для постійних клієнтів.

Життя прекрасне – думав я, йдучи залитими сонцем і закиданими снігом весняними чернівецькими вулицями. Попри неймовірність задумів, вони все ж таки втілюються в реальність. Хто думав, що я пройду конкурс  сім людей на одне місце у театральному училищі. А пройшов же.  Чи сподівався я, що коли небудь потраплю у таке красиве місто на роботу: А потрапив. Все буде здорово, все буде чудово вперед до перемог – сказав я собі і широким кроком пішов до театру, бо вже була 10 година, а отже моя робота  у чернівецькому театрі можна вважати, почалася.

Директор театру Тадей Васильович Смолятицький зустрів мене здивованим поглядом людини, якій раптом повідомили про великий борг за комунальні послуги.

_ А ми вас, чесно кажучи, не чекали – сказав він мені, набурмосено виглядаючи з-за столу і роблячи вигляд, що йому терміново потрібно кудись зателефонувати.

Я вже збирався відкрити рота, щоб нагадати як приїздив місяць тому і як він тоді говорив, що я їм потрібен, але раптом двері прочинилися і до кабінету без стуку увійшов низенький лисуватий чолов’яга.

– О, Романе Миколайовичу, добре що ви зайшли, ось, приймайте молоде поповнення –  випускник з Дніпропетровська, задійте його у своїй роботі – сказав директор чоловязі

– Добре, кудись примостимо, – відповів Роман Миколайович, змірявши  мене поглядом, який нічого хорошого не обіцяв.

Роман Миколайович, як я потім дізнався – режисер зі Львова, який  приїхав ставити у театрі «Дюймовочку».   Лише зараз, через 13 років після мого приїзду до театру  я розумію, що Роман Миколайович  – сіра, нікчемна людина, творчий невдаха провінційного рівня. Тоді ж він – режисер, був для мене царем і богом. Мені дуже хотілося йому сподобатись, як актору. Я хотів, аби йому було цікаво зі мною працювати. Як все-таки все це смішно. Загалом смішні розмови про творчість у провінційному театрі, де людям важливіші городи та храми у їхніх селах. Колектив, який нікуди не виїздить і тихо вариться у власному соку убого колупаючись в собі та творячи для себе, я б навіть сказав – ПІД себе. Чому популярний актор навіть у столиці змушений бігати на халтури, чому за одне оголошення  під час якої небудь церемонії  актор заробляє більше ніж за півтори години напруженої роботи на сцені?  Навіщо тоді на ту сцену виходити?  Чому  сіренький журналіст, або ще сіріший піарник заробляє вдесятеро більше від провідного актора столичного театру? Чому, зрештою, убогість та провінційність відчувається у всьому, що стосується культури? Всі ці питання не дають мені спокою до цього часу. Відсутність відповідей на ці питання  змушує вважати роботу актора нікчемною а галузь культури загалом убогою і непотрібною. Це зараз я так думаю, а тоді з захопленням взявся до роботи….

Коли я все це писав, мені було 39 років, я був киянином, жив у власній квартирі яку купив!!! – не випросив у начальства за вірнопідданство а купив за власні гроші (правда якби не родичі дулю б  з маком я купив). Так дивно згадувати всі ті поневіряння, безгрошів’я… Сумно за втраченими роками, однак радісно, що майже всі мої мрії збулися.

Навряд чи це може заспокоїти. Скільки не повторюй ці мантри, а ти все одно невдаха – кажу сам собі і тут же відповідаю ніби інший я.

• Так думати не можна,де позитивне мислення?
• Яке в біса позитивне мислення, офіційно заробляєш менше двірника, дитини немає, мусиш займатися роботою, яка тобі не подобається. Треба бути ідіотом, шоб за таких обставин радіти.
• І все ж таки. Життя прекрасне. Тобі 46 у тебе є кохана людина яка тебе підтримує (не те що  ти її) У вас все вийде це гарантовано, адже коли люди вдвох, коли чоловік і жінка спільними зусиллями йдуть вперед завжди є результат.
• Де ти набрався цієї пафосної маячні? Це неможливо слухати. Давай краще змінимо тему. От скажи мені скільки ти важиш?
• 107 кілограмів?
• Не брешеш? Може там вже всі 110?
• Та 107.
• І ти вважаєш це нормальним? Ти ж центнер? Тобі не соромно?
• Соромно, я намагаюсь займатися спортом.
• Ха ха ха. 10 віджимань і раз в тиждень поїздка на велосипеді. Це по-твоєму спорт? Не сміши людей.Жерти треба менше і працювати більще, тоді і зменшишся в розмірах
• Та я, ніби, працюю.
• Де результат? Дружина тобі велосипед купила за власні гроші.
• Буду писати статті, треба ще щось пробувати, вчити англійську.
• Ото вчи, а то триндиш тут фігню всіляку. А життя йде. Тобі вже 46
• Вговорив. Піду поїм, висплюсь і завтра почну нове життя…