Три дні у Парижі вчергове переконали мене у тому, що у зв’язці культура-економіка первинною є культура. Париж – багатонаціональне місто, у якому мріє жити півсвіту. При цьому Париж – монолітно французьке місто. Французька тут – цемент для всього іншого. Усі, хто тут живе, знають і постійно користуються французькою, хоча приїхали з різних країн і «удобнєє» їм користуватися своїми мовами.
Зрештою, вдома ніхто не забороняє говорити китайською, російською чи арабською. Але як порозумітися між собою різномовним людям? Звичайно ж, французькою. Бо це Франція. Точно так, як у Росії говорять російською, бо це Росія, а у Німеччині говорять німецькою, бо це Німеччина. В Україні говорять українською, бо це Україна.  Закон мусить допомогти зрозуміти цю просту річ тим, кому зручніше в Україні використовувати мову іншої країни у спілкуванні з українцями, маючи український паспорт.  І це потрібно не тільки українцям, а й тим, кому поки що поруськикакосьльогше. Це економічно вигідно. І Париж  та вся Франція – зайве тому підтвердження. Багатонаціональна країна, яка наповнюється щодня прибульцями з різних екзотичних країни типу Тунісу, Нігерії чи Китаю, завдяки повазі французів до себе, своєї мови та культури, змушує новоприбулих говорити французькою.  І саме завдяки цьому є економічний ефект. Саме на цьому грунтується туристичний і не тільки туристичний успіх цієї країни. Україна теж має величезний потенціал, щоб український борщ у Полтаві чи мамалигу у Чернівцях або банош в Ужгороді мріяли спробувати мільйони людей в усьому світі, як мріють спробувати у Парижі цибулевий суп чи устриць. ТІЛЬКИ ДЛЯ ЦЬОГО ТРЕБА ПОЧАТИ СЕБЕ  ПОВАЖАТИ І КОРИСТУВАТИСЯ СВОЄЮ МОВОЮ У СПІЛКУВАННІ МІЖ СОБОЮ. Не може в Україні працювати театр мовою окупанта. Не може український журналіст працювати у газеті, що видається мовою окупанта.  Це підлість. Так це треба сприймати. І тоді буде як у Франції. А у Франції – чудово. За три дні я зрозумів, що масу новинних міфів про брудний, страшний небезпечний мусульманізований Париж нам постачають східні сусіди і навіть я, який інформації російською взагалі всерйоз не сприймаю, звідкись набрався всіх цих стереотипів і морально готувався зустріти всі ці страшні картини у реалі. Реальність виявилася іншою. Коротко розкажу про три дні у Парижі, які мене назавжди у нього закохали. Приводом прилетіти у Париж стали дешеві квитки лоукостера.  Але на цьому дешевизна закінчилася. Мусите запастися грошима, щоб не рахувати кожен євро. Щоб відпочинок був відпочинком, а не дядоством, як кажуть поляки. Отже, квитки туди і назад на двох за 400 злотих – це круто.  На чому лоукостери не економлять – так це на безпеці.  Літак піднявся супер і сів прекрасно. З погодою теж пощастило. Посеред жовтня я три дні проходив у футболці. 20 градусів і більше. Мрія просто. Прилетіли ми в аеропорт Бове. Я такі аеропорти називаю «аеродром сільгоспавіації». Невеличкий аеропортик простенький, але комфортний. Від Бове до Парижа 90 кілометрів. Можна було сісти на автобус і за 15 євро з людини доїхати. Але ми ще у Варшаві вирішили взяти машину.  Дружина стресує, коли я за кермом, тому я стараюсь віддати на відпочинку кермо їй, щоб вберегти нас обох від стресів. Тобто, ми визначили, що саме вона сидітиме за кермом орендованої машини на шляху до готелю. Знаючи це,   я спокійно і з задоволенням перед вильотом випив  50 грамів віскі. Хотілося мені. Для дезінфекції. Бо алкоголь мені розслабитись не допомагає. Я і без алкоголю вмію розслабитись. На біду у фірмах з оренди машин не залишилося автомобілів з автоматичною коробкою передач, а дружина мануалом з часу курсів водіння не користувалася. Отже, за кермо мушу сісти я. А у мені 50 грамів віскі. Що робити? Ми вирішили знайти поліцая і дмухнути йому у алкотестер, щоб визначити чи можу я сісіти за кермо. Поліцая з алкотестером на території аеропорту ми не знайшли. Заважало незнання французької нами і незнання англійської тими, у кого ми запитували. Зрештою, порахували, що випив я три години тому, що на мою масу тіла ці 50 грамів випаровуються саме за такий час. Для страховки я ще випив літр мінералки. З цим і пішли брати машину. За 190 євро нам на три дні дали червоненький маленький пежо з повною страховкою, у який ми завантажились і поїхали. Уже виїхавши, я зрозумів, що мені не дали техпаспорт на машину, а якісь папірці вважати документами на машину з першого разу важко. Але дружина, яка має досвід оренди машини у Греції (і їзди грецькими серпантинами) пояснила, що оці папірці і є нашими документами на авто на час оренди.   До Парижа їхати було нескладно.   Бо корки під вечір були з Парижа, а ми у Париж вїжджали. Але наш готель – біля підніжжя Монмартру, отже трошки постояти на вузеньких вуличках довелося. По дорозі ми все виглядали якусь автозаправку, бо літр випитої мінералки почав проситися на волю. Треба було знайти туалет, а туалет, за звичкою, ми шукали на заправці. Жодної заправки не зустріли. Потім розкажу чому. Тому перше враження від Парижу підсилювалося моїм бажанням попісяти. Уявляєте собі людину, яка 5 років їздить автомобілем на автоматі, за кермом  орендованої машини з мануалом у незнайомому місті і з непереборним бажанням попісяти негайно… Це треба відчути.  Розказати про це не розкажеш. Перший же ресторан, який я побачив по дорозі змотивував мене дуже швидко запаркуватися і з виряченими очима забігти та зробити важливу справу, про яку я згадав вище. Далі життя суттєво покращилось і ми без проблем доїхали до готелю ще й місце для парковки знайшов чудове. Хтось виїхав тільки-но. У готелі мене попередили, що парковка в околиці дорога і тому краще скористатися паркінгом поблизу, у якому діє знижка для гостей цього готелю. 25 євро на добу – і маєш спокій. Паркування на Рю де Наварін поряд з готелем мало таку особливість, що потрібно було кожні дві години платити за парковку. Не можна заплатити за цілий день. Мусиш щоразу приходити і платити. Це незручно. Зрозумівши це, поїхав на запропонований паркінг. Але перед цим я вже купив паркувальну картку за 40 євро. З чого роблю висновок – скупий платить двічі. Не робіть моїх помилок. Так, я знаю, що  ви зараз скажете – можна було машину не брати, у Парижі чудовий громадський транспорт, це не має жодного сенсу, якщо пересування очікується тільки по Парижу. Але як ви спробуєте поїздити паризькими вулицями – ви зрозумієте, що це окремий вид відпочинку з сильними і незабутніми емоціями. І цією можливістю не варто нехтувати, якщо ви до цього готові. Крім того, автомобіль дає автономію, з якою жоден гром транспорт не зрівняється. Зверну увагу на одну особливість: автомобілем на іноземних номерах чи автомобілем не з Парижа по Парижу пересуватимешся недовго. Зупинить поліція і питатиме що за діла. Це розповів парижанин, який живе у передмісті Парижа і він своїм авто у Париж вїхати не може. Не знаю, чи це стосується орендованих авто, не знаю, чи у нас паризькі номери. Але поки що поліція на мене звернула увагу тільки коли я на бус пасі висаджував дружину, щоб вона пішла у музей Дорсей. Але поліцай не зупинився – поїхав собі далі своїм мотоциклом. Сподіваюсь, це означає, що мене не оштрафують. А якби зупинив  і перевірив документи – дізнався б, що у мене документів на машину немає, бо вони були у цей момент у сумці, а сумка у дружини, яка пішла в музей. І все це було у пятницю 13.

Готель, у якому ми забронювали номер зі знижкою називається «Sacha» і розташований у самій паризькій гущі. Хоча має 4 зірки  – басейну  тут нема. Оформлений у стилі опери. Шпалери у вигляді лож опери ну і номери теж дуже на ложі схожі. Розмірами так це точно.  Готель суперовий. Сніданки такі собі, але просто треба менше жерти і тоді все буде ок. Навколо маса кафешок, де можна поїсти, але зранку – навряд.  Тому на сніданку не варто економити. У перший же вечір ми пішли на ейфелеву вежу. Черга на півгодини. І ми були перші, перед ким закрився продаж квитків на ліфт на саму гору. Побували тільки на перших двох поверхах. Усі памятки у Парижі, зокрема і вежа, нині обгороджені парканами і металошукачами та охороняються хлопцями з автоматами. Ходять вони по місту з пальцем на спусковому гачку. Така ціна безпеки. Відвідувачів ввічливо але наполегливо просять показати вміст сумок, просвічують сканерами, обмцують кишені… Але алахакбаром парижан та гостей міста не злякати. Добро переможе зло, навіть якщо для цього доведеться стріляти на ураження. Охоронці підкреслено ввічливі, але завжди готові до дій. Так мені здалося. Їх грізний вид викликав повагу.

Звичайно ж, ми мусили піти у Нотр Дамм  Віктор Гюго майже 200 років тому зробив класну рекламу цій церкві. Для реклами використав історію убогого нещасноо інваліда, якого ненароком помітила молода і симпатична дівчина, викрадена циганами.  Історія соплива, але у руках генія стає чудовим піар-текстом. Тепер це спрацювало. Мільйони людей мріють тут побувати. Я — не виняток

Другого дня ми автомобілем не користувалися – пересувалися пішки або на метро. Паризьке метро  – неймовірно зручне і комфортне. Я багато читав про те, що воно брудне і страшне і київське, мовляв, красивіше. Насправді, київське просто по совковому по-жлобськи напищене. Але метро – це транспорт. І у цьому плані паризьке метро у жодне порівняння з київським на чолі з совками, не йде.  

13 жовтня у пятницю я був у Парижі, точніше, у Версалі але думками  –  у Чеханові, де здаються 14 вньосків на #воєводські для моїх клієнтів. Чеханов донині був до нас приязним. У пятницю 13 все у нас вийшло. Усі здані дозволи на працю зареєстровані. Навіть ті, прізвища кого не були вписані у попередній запис. Роздаватиму готові документи у вівторок, як повернусь.

Я тут працював: контролював подачу вньосків на #воєводськіу Чеханові, перекладав двом громадянам України (які мали приїхати вже з мінімальними знаннями польської) шоб їх взяли на роботу до нас на фірму на якийсь склад(а приїхали нульові, навіть текст у мене на сайті не прочитали, де відповідь на більшість їх питань), спілкувався з працівником відділу справ іноземців, яка записала мені чотирьох людей у понеділок на складення документів на карту перебування, координував донесення документів двома людьми у відділі справ іноземців. Але все одно отримав заряд позитиву, бо нарешті побував там, де жили герої Дюма з моїх улюблених книжок. Дюма не стільки писав про королів і мушкетерів, сkільки про Париж… Це чудовий піар менеджер Парижа. Недаремно йому стоїть у Парижі памятник Живучи на Монмартрі, неможливо не відвідати тусовку на сходах. У пятницю увечері сотні французів їли устриць, гарячі каштани, пили вино, якерозливалося тут же і говорили, говорили, говорили французькою….  Неймовірній атмосфері Монмартру сприяє те, що там говорять французькою. Не арабською, не російською не німецькою.

Скрізь чути французьку. Сотні видатних французів написали про це місце тисячі чудових текстів. Ці тексти з французької переклали різними мовами і вони стали доступні мільйонам людей. І ці мільйони полюбили Париж і Монмартр так, як його любили ті, хто його малював, хто про нього писав і знімав кіно французькою. Любов французів до французького передалася решті світу. І цим французи і їх Париж цікавий світу. Вони себе люблять і світ їх любить.І платить за любов мільйони євро щодня. Вони говорять французькою. У Києві на андріївському узвозі чомусь говорять російською. Колись і на Монмартрі у Парижі звучала іноземна мова. Це було в період німецької окупації. Німців вигнали і знову домінує французька. Колись з києва виженуть окупантів і Київ знову заговорить українською. Давайте наближати цей день. Виженіть з себе раба – користуйтеся мовою своєї країни. Тоді Андріївський узвіз буде таким же популярним, як Монмартр у Парижі. А на щит баби з мечем стоятимуть такі ж черги як на Ейфелеву вежу.  

Я не можу куди-небудь їхати просто, як турист. Тому написав листа в українське посольство у Парижі з проханням відповісти на мої питання як журналіста. Ось цей лист

У Посольство України у Французькій Республіці

Шановний прес-секретарю Посла!

РБЦ «Радіо без цензури» – інформаційний портал, розрахований на українців за кордоном та тих, хто лише планує евакуацію з окупованої русскім міром України. Я, як власник сайту,  живу і працюю нині у Польщі та досліджую тему легалізації перебування іноземців у цій країні і пишу про це. Для цього працевлаштувався у польську Агенцію праці тимчасової консультатнтом до справ легалізацїї перебування іноземних працівників.

Мої обовязки – зголошення оферт праці до польської служби зайнятості, отримання документів, які дають можливість працевлаштувати іноземців, підготовка документів для отримання карти тимчасового перебування, написання апеляцій у разі відмови у карті перебування, контакти з прикордонниками коли це потрібно для безперешкодоного перетину кордону нашими працівниками,  написання прохань про анулювання рішень про депортацію, та інші схожі справи.

Останнім часом до мене звернулося кілька людей, які просили про підготовку легалізаційних документів у Польщі, хоча самі вони перебувають у Франції і там працюють. Я запитав: «Чому ви не хочете зробити ці документи у Франції, адже Ви маєте там роботу, отже, маєте підстави для перебування, вироблення робочої візи і міграційної карти?». Відповідь була наступна: «У Франції це неможливо».  Оскільки звернення і подібні відповіді були від громадян України – я роблю висновок про недостатню поінформованість наших громадян в Франції стосовно легалізації перебування. А це, у свою чергу, означає, що є питання до українських дипломатів на цю тему. З огляду на це, уклінно прошу про можливість відео- та аудіозапису розмови з Послом України у Франції. Потребую відповіді на наступні питання:

– Чи вважають працівники Посольства інформування громадян України про легальну роботу у  Франції частиною своїх обовязків? Де можна прочитати інформацію на цю тему?

– Перебуваючи в Італії, я дізнався про велику кількість громадян України, що прибули у ЄС на польських робочих візах і нелегально працюють в Італії, при тому, що поліція про них знає. Яка ситуація з цим у Франції?

– Які виникають проблеми у громадян України при легалізації у Франції?

– За що можуть подякувати громадяни України українським дипломатам, що працюють у амбасаді у Франції? Є щось, чим посольство пишається як здобутком і про що можна розповісти українським платникам податків?

Розмова може бути записана 12, 13 або 14 жовтня бажано у ранкові години 

З повагою, Олександр Івахнюк, власник і головний редактор сайту РБЦ «Радіо без цензури», розміщеному на www.ivakhniuk.com

Журналістикою займаюсь безперервно з 1998 року. Працював редактором ОДТРК у Чернівцях, (1998-2000), керівником служби новин на радіо «Сіті» у Чернівцях, (2000-2002) ведучим інформаційних програм «Радіо-Ера» ФМ  у Києві (2002-2007), керівником прес-служби КМДА (2007-2009), керівником проекту «Ваше право» на «Радіо-Ера» (2010-2014), головним редактором сайту «Радіо-Ера» (2014-2015). Звільнився з «Радіо-Ера» через цензуру, що зазначив у заяві про звільнення. Працював журналістом телеканалу „ZIK” у  2016 році. Звільнився через небажання мати справу з менеджментом «русского міра»  З кінця 2015 року розвиваю власний медіапроект на сайті Ivakhniuk.com .  Гроші заробляю, готуючи легалізаційні документи громадянам України, Білорусі, Таджикистану, Індії, Бангладеш у Польщі.  Актор за фахом. Знімаюсь у епізодах польських серіалів. Досвід роботи у театрі у Чернівцях – 7 років (1995-2002)

З повагою,

Олександр Івахнюк 8 10. 2017

Лист я написав як бачите, 8.10. Відповіли мені 11.10 Тобто, електронна пошта йде до укр посольства три дні.  Ось відповідь і подальша переписка з другим секретарем посольства

Доброго дня, пане Івахнюк! У зв’язку з Вашим запитом щодо розмови з Послом, дозвольте поінформувати Вас про те, що порушена у Вашому листі проблематика відноситься до сфери надання консульських послуг громадянам України за кордоном. У цьому зв’язку, рекомендую Вам звернутися за інформацією до нашого консула, пана М.М.Собка.

З повагою,
Оксана Ловга,
Другий секретар Посольства України у Франції

Я мушу написати новий лист чи Ви передасте вже написаний консулу?

Я передам консулу

Звичайно ж, на цьому наше спілкування завершилося і донині жодної відповіді немає.  14 жовтня я  вилетів назад у Варшаву з думкою про те, що укр посольство у Парижі – до нічого.  Шановні українські дипломати.  Я розумію: вам усім здається, що якісь там журналісти не повинні турбувати розмірене життя амбасадора України у Парижі чи будь якого іншого працівника. Маю справу 20 років з цим феноменом укр держслужбовців. Український держслужбовець гидує спілкуватися з українським платником податків і готовий до спілкування з журналістом тільки у разі, як впевнений, що журналіст писатиме про нього добре. Я з задоволенням відзначив суттєво вищу інформативність сайту посольства у Парижі у порівнянні зі схожим сайтом у Варшаві, позитивним мені здалося те, що хтось у посольстві уміє користуватися мейлом і зміг прочитати мого мейла через три дні після його написання. З сумом констатую, що усе інше у справі спілкування держслужбовців з медіа – у найгірших стандартах української держслужби. Я кажу вам, паризькі дармоїди з укр дип паспортами,  до зустрічі та до наступного спілкування. Ігнор моїх інформаційних запитів додає мені натхнення у дослідженні діяльності тих, хто проігнорував.  Щиро бажаю вам якнайшвидшого звільнення з посади, на якій ви не знаєте що робити.

Отож, журналістська частина подорожі не була успішною, але напрямок доволі перспективний, тому що на невелику французьку українську громаду там величезна кількість різних громадських активностей І їх варто вивчати та розповідати про них. Українську мову я у Парижі почув двічі. У першому випадку, звернувшись до людини, яка тримала табличку з назвою туру українською мовою, в очікуванні учасників групи біля Лувру, а вдруге почув на Монмартрі увечері від старшої пані, яка пробиралася поміж молодих парижан, що там тусувалися. Проходячи повз кіоск де смажили і тут же продавали каштани, пані  з чудовим полтавським оканням зі здивуванням сказала: “Це ж треба, я ті каштани щодня прибираю і до смітника викидаю, вони їх тут їдять… Чудні люди ці французи…”

В останній день перебування у Парижі ми пішли у торговий центр поблизу. Це таки справді центр. Галерея “Лафайет”  величезна. На неї треба відвести цілий день, якщо не знаєш, що саме ти хочеш, а просто хочеться щось французьке справжнє купити у французькому магазині. Чимало людей саме з таких міркувань відвідують ці магазини. Бо товар, в принципі, той, що і скрізь. Тільки тут він, власне, французький. І у цьому щось є, щоб купити Шанель або Діор саме у Парижі і саме у цьому неймовірному торговому центрі. Я хотів там купити костюм. Але примірка мене сильно засмутила. Зясувалося, що найбільший розмір, з тих, які ми знайшли, на  мене замалий. Для французів розмір мого одягу уже  не є  одягом. А мабуть відноситься до чохлів для дирижабля чи щось таке. Засмутився. Пішов заїдати горе кавою з круасаном. Загалом,  такі походи у магазин мотивують до здорового харчування. Сподіваюсь, мене теж змотивують.

Виїздили ми з Парижа десь об 11 годині. Ранок, навігатор веде нас через Монмартр. Тобто, щоб виїхати на якусь дорогу, спочатку довелося вузенькими односторонніми щільно запаркованими  вуличками проїхатись на гору, потім спуститися з гори. Непросто це на мануалі, але це так здорово, як все буде ОК, що ви цього ніколи не забудете. Рекомендую поїздити по Парижу машиною.  Доїхали до аеропорту благополучно, здали машину без проблем. Гроші на кредитці розблокували десь через тиждень.  Для мене це був перший досвід винаймання автомобіля, тому у мене складаося враження, що мене обдурили і взяли більше ніж треба. Але за тиждень гроші на картку повернулися і я зрозумів, що побоювання були марними.

Зліт і посадка літака Райнейру була ідеальною. У Модліні ми сіли у залишену три дні тому свою машину і благополучно добралися до Варшави. За три дні стоянки можна платити або  40 злотих (паркінг за пару кілометрів, від нього везуть автобусом), або 75 злотих, якщо паркуватися поряд з терміналом. Ми хотіли комфортного і автономного трансферу, тому паркувалися під терміналом. Раз у житті можна собі таке дозволити. Навіть треба. Тоді починаєш дивитися на світ іншими очима і стаєш мотивованим більше заробляти, а для цього освоювати нові знання, мови, отримувати нові навики, вчитися робити щось, за що інші тобі платитимуть. І це є головна мета подорожей. Вони мотивують.