Він написав: “Якийсь львівський блогер поширює своє відео з Варшави. І просить не говорити щось на кшталт: “О, ще один с*їбався” (даруйте за вкраплення в українську чужорідних елементів, але це пряма мова). Виявляється, нам треба казати, що “не с*їбався, а виїхав в цілях безпеки”. Ну так, зайчику. Дякую, що роз’яснив. У мене єдине питання до наших чудових прикордонників, які налагодили вибірковий канал пропуску співгромадян чоловічої статі з 18 до 60 років, включно з народними депутатами: а як це чудо опинилося за кордоном? Через вас чи Тису перепливло? Чи система “Шлях” вчергове спрацювала, пропустивши у вільне плавання чергового блогера-“волонтера”, який сказав, що “хєр його знає, коли повернеться”?
Я на це відповів:
На мою думку, засудження тут не спрацює, бо у кожного, хто виїхав є пояснення, чому він це зробив. Пояснення у першу чергу для себе. Я знаю військових, у яких є пояснення, чому вони зараз сидять вдома, а не перебувають в армії? Чому вони гордо носили свій полковницький кітель до 2014 року, а потім різко його сховали і вже такі цивільні, що цивільніших за них немає. Є юридичні механізми і вони мають бути задіяні. Дискутувати – це процес без результату. Рішення суду про конфіскацію майна – це дія. Скільки б Ви тут не написали гнівних повідомлень на адресу тих, хто виїхав, вони для них нічого не означають. Право людини на життя, інстинкт самозбереження працюють краще ніж конституційний обовязок і кримінальний кодекс при тому, що покарання все одно жодного наразі немає. Я не знаю жодного рішення стосовно тих, хто у розшуку. А я таких знаю чимало. Вони готові і до юридичних наслідків. Готові, що їм не вдасться повернутися в Україну через ці наслідки. Я спілкуюсь з такими людьми. Вони будують своє життя наново. Сімї розпадаються, діти залишаються без батьків, бо вони невиїзні. Багато що робиться сумного і неприємного. Але засудження з боку когось, хто перебуває в Україні, буде сприйматися лише або як роздратування того, хто засуджує за те, що він не евакуювався, (бо думав, що все ок, хоча ясно було що не ок ще з 2015 року) або ж пафос, котрий годиться для промов перед людьми без мозку, але не пасує для людей нормальних. Десь так. Я хотів би повернутися в Україну, але я там нікому не потрібен. А тут потрібен. Тому я тут. Я не є військовозобовязаним і у мене усе ок у резерв плюс, якщо що. Неможливість приїхати в Україну спричинена лише обовязками перед людьми, які мені довірилися і справи яких я мушу завершити.
Ну і тут налетіла банда тролів – експертів з усіх питань
Звичайно ж я – ухилянт (хоча, ухилянтом мене можна було б вважати, якби я був військовозобовязаним і ховався від мобілізації, а так не є. Я знятий з військового обліку ще за совка – у 14 років. Причини вказувати не буду, але вона – довічна і є проблемою 5 поколінь моєї родини.)
Звичайно ж я, як людина, що займається адміністративними справами іноземців, “допомагаю ухилянтам, які перепливають Тису” – ну і так далі. Об’єднує усе це дві речі: 1 таке і в такому тоні пишуть коментатори з псевдонімами, щойно створеними або тривалий час функціонуючими акаунтами без підписників, власного контенту з квітами на аватарках. Тобто, типові тролі. Часами, дуже якісно сформовані. Головний меседж – ми хороші, бо ми в Україні вони – погані, бо вони за кордоном. Вони втекли, а ми не втекли. І це маніпуляція, котра насправді не має свого підтвердження у масовій свідомості ні тих, хто за кордоном ні тих, хто в Україні. у когось є велике бажання створити такий розподіл. Уважно стежте за тими, хто щось подібне публікує. Це – вороги, або невігласи. Кілька зразків тут опублікую:
Подивився на профіль цієї людини. Нуль підписників, живе (за його даними) у місті Орджонікідзе (це місто перейменоване з совкового на Покров, але не для совків, звичайно) Більше того, місце народження – місто у Росії. Не дивно, що така людина поширює російські наративи.
Ще один кадр
Як бачите, на аватарці – квіти. Жодного власного контенту у профілі. Це троль, але цей троль зареєстрований давно і пошиоює антиукраїнські наративи систематично. Я бачу його з 2020 року щонайменше. Певно, частина якоїсь ботоструктури.
В доповнення цієї дискусії виникає питання, а як вчиняти після війни? Чи треба покарати тих, хто виїхав анулюванням їм громадянства, позбавлення їм можливості бути обраними і обирати? Моя думка така: люди, які виїхали – передбачили те, що станеться, заздалегідь. Я, наприклад, передбачив це у 2015 році, коли президент, за якого я проголосував на виборах замість будувати свою державу, продовжив будувати свій бізнес, користуючись новими можливостями. Я чимало про це зробив матеріалів, працюючи у медіа. Тобто, люди, які виїхали – це соціально активна, розумна частина суспільства, котра виїхала, розуміючи, що катастрофи уже не уникнути. І залишилися тільки ті, котрі не бачили, що катастрофа насувається. А якщо такі недалекоглядні люди будуть обрані у владу – результат буде відповідний. Тому, на мою думку, українське суспільство з метою самозбереження і руху вперед буде змушене шукати варіанти як цю соціально, економічно спроможну адекватну частину українців повернути в Україну. Ті, хто виїхав ще довго думатимуть навіть за наявності мотивації, бо це буде виклик (адже вони зустрінуться з масою неадекватів, як ті, що засуджують тих, хто виїхав вчасно), але я бачу саме у такому варіанті рух вперед. Я розумію, що моя думка – до лампочки учасникам дискусії, котрі уже свій висновок зробили. Це право кожного. Однозначно, на мою думку і за моїми спостереженнями, у владі не мусить бути військових. Військові мусять займатися підготовкою до війни, щоб її знову не було, щоб знову не просрати свою роботу. На щастя, у мене на сторінці у дискусії взяли участь реальні люди, яких я знаю або особисто, або ж по їх профілях видно, що це не роботи.
Krystyna Lysova Для початку ще треба перемогти у війні. Щоб було куди повертатися тим, хто хоче і може. На мою думку на цьому і треба зосередитися всім, працюючи на спільну мету в Україні та за кордоном. Свідома діаспора, “економічні мігранти” або вимушені – це неабияка рушійна сила, що розуміють узкіє і над дискридитацію якої активно працюють. Якщо неможливо змусити людину перебороти інстинкт самозбереження, на мою думку варто сфокусуватися на тому, а шо українці за кордоном можуть зробити для України, і направити їх енергію в правильне русло. Ну бо людина вже виїхала, вона вже там, розганяти опуси з моральною оцінкою – що це дасть окрім роз’єднання? Популяризувати локальні українські організації, шляхи боротьби, до яких можуть долучитися українці за кордоном – це допомогати Україні перемогти. І замість тих, хто відчуває супротив до критики на базі почуття провини отримаємо активних і залучених громадян. Бо оце “повернути” після війни – це дуже розмите і небезпечне поняття. Бо повертати треба не фізично, а ментально. І це стосується і тих, хто виїхав і тих, хто залишився. Де кому перебувати фізично після війни – не державі вирішувати. А кожному з нас. На новому місці люди знаходять нові професії , створюють сім’ї, народжують дітей, бо окрім війни ще триває і життя. як переконати американку/американця що в день коли закінчиться війна треба купить квитки, взяти дітей, котів, собак і повернутися в Україну, якщо ти не знаєш куди повертатися і на які гроші будеш жити? І я б дуже хотіла, щоб після війни і з відкриттям кордонів Україна не відчула нової хвилі міграції. Бо власний добробут і добробут сім’ї є неабияким важилем в прийнятті рішень. Мене дивує і дратує різне ставлення до українців, що виїхали на заробітки і залишились і українців, що тікали від смерті. Що це за реальність, де ставлення до других гірше за перших, в чому логіка? Чому тітка з Канади яка передає посилку зі снікерсами в 90-ті – це круто, а тисячі людей які донатять, закуповують екіп, ходять на мітинги, допомогають новоприбулим – це втікачі та “ой, та ви там в своїх європах на всьому готовому бока на пляжі грієте”. Очевидно, що люди різні, і свідомість певних персонажів далека від тієї, яку ми всі очікуємо від українців, але не місце фізичного перебування це вирішує, а власний розум. Узагальнювати всіх українців в Україні як героїв і патріотів неможливо, бо вони різні, так само як і закордоном. Але корисніше вважати, що більшість – це насамперед представники нації, а не лише паспорта з тризубом
Tetiana Korchovna Нажаль медіа працює таким чином, що всі, хто виїхали – зрадники. Це було помітно ще з новорічного привітання президента. Тепер мені зрозуміло, чому коли я приїжджала в село, мій сусід зі мною не вітався. Байдуже, що я організовувала збори. Всі, хто закордоном – зрадники, не важливо, чоловік ви чи жінка Така позиція влади/медія дуже зручна. Всі просто сваряться, перестають обʼєднуватись, а їм «по частинах» легше всіх переконувати ніби вони роблять «што-то важноє» Адекватні люди будуть завжди і скрізь, інші сусіди теж зі мною вітались, якщо що Для мене укр медіа/телебачення вмерло ще в 2015, коли я там волонтерила («працювала», якось не звучить, 1+1)
Я цей текст писав ще до великої війни. І у дискусіях на цю тему мій фейсбучний френд написав, що громадяни Украіни які працюють за кордоном насправді шкодять Украіні, бо мали б працювати в Украіні і тут платити податки та створювати ввп. Заперечу На жаль, це утопічна заява, маніпуляція статистикою і цифрами. Я наведу власний приклад і приклад своїх колег. В Україні я працював з 1995 року. До 2002 року працював у державному театрі на державному радіо і державних школах У театрі платив звичайний податок з доходу. На радіо і у школі платив 20 відсотковий податок з доходу як на роботі за сумісництвом. Це було дорого і на мою думку несправедливо, але я це робив поряд з тими, хто вважав себе підприємцями і не платив нічого, або платив копійки. З 2002 до 2007 року я працював на приватниз телеканалах і радіо. На радіо офіційно мені платили мінімальну зарплатню, а більшу частину давали доларами. Шансів зберегти роботу і домогтися стовідсоткової оплати білої зарплатні у мене не було З 2007 по 2009 я працював на держслужбі і платив податок з 5 тисяч гривень, а ще три тисячі доларів мені давали у конверті. Потім я знову потрапив на радіо і працював на тих самих умовах – частина грошей легальна. Більша частина – у конверті. Це було приниження мене як працівника. У 2015 році мені довелося звільнитися з радіо через цензуру. Тобто, усіх навколо влаштовувала ситуація, що власник не дотримувався закону – мене не влаштувала і я пішов, написавши причину у заяві про звільнення. Пішов на інший телеканал, де мені пообіцяли чесну роботу без конформізму, але теж не вийшло. Цензори зрештою ухвалили мене звільнити, бо вважали, що я не зможу ефективно удавати журналіста, працюючи насправді агітатором і пропагандистом. Тобто, мені пропонували роботу підставки для мікрофона. А я з цим не погодився і перестав грати у ці ігри па на запрошення роботодавця приїхав у Польщу. Тут я плачу податок зі ста відсотків свого прибутку. Тому що контроль і тому що роботодавець не ризикує красти. Крім того, тут підприємці уже звикли не красти. Тут усім легально працюючим, а саме з такими я маю справу, платять білу зарплатню. Немає зарплатні у конверті. Людина може з гордістю дивитися на роздруківку своєї зарплатні і чесно заробляти свої 4300 злотих або більше. Менше – ні. Бо немає зарплати меншої від 4300. Дехто працює по 300 годин у місяць. І то уже зовсім інші гроші. З цих грошей уже заплачені податки. Ці гроші дуже часто на банківських картах їдуть в Україну – тим, хто залишився, хто не може виїхати. Ці гроші будуть витрачені на домогосподарства. За них будуть куплені товари, з тих покупок будуть заплачені податки. Люди, які заробляють ці гроші у Польщі, не мали шансів заробити їх в Україні Я зараз пишу про некваліфіковану роботу, без освіти і знання мови країни перебування. Тому, шкоду Україні нині роблять ті, хто погоджується на нелегальну роботу за зарплатню у конверті на території України. А таких – більшість. Це – біомаса, яка не сміє підняти голови.
ОПОНЕНТ НА ЦЕ : що за маячня))) Подумайте самі навіщо Польща приймає українців, а не сподівається на заробітки поляків в інших країнах? Бо на цих заробітках не збудуєш потужну і сильну Польщу. І тому вони створюють робочі місця в себе. Так само Україна не стане сильною тільки від зарплат українців за кордоном. Влада повинна створити умови для значного, багаторазового росту економіки і доходів українців в Україні. Якщо влада цього не робить, а навпаки змушує українців до виїзду, то вона працює на рашку.
МОЯ ВІДПОВІДЬ
“влада повинна створити…” Ви даєте завдання якійсь владі. А Ви де у цьому процесі? Кожен на своєму місці мусить робити те, що уміє для тих, кому це потрібно. Апокаліптичні сценарії малювали і Польщі у часи коли поляки масово поїхали у Велику Британію. Однак, Польша нині міцно стоїть на ногах і економічно і культурно. Про заробітки у Росії. Чи є у Вас знайомі, які працюють на Росії легально, сплачуючи податки? Я таких не знаю. Усі, з ким я мав справу і хто мав досвід роботи в Росії, працювали там нелегально. Я не знаю, чим Ви у житті заробляєте на життя, але якби заробляли як аналітик – вилетіли б в трубу. Ви у цьому не розбираєтесь, визнайте це і заспокойтеся. Ринок все ставить на місце. І нині ринок ставить на місце справи в Україні. Я впевнений, що незабаром отримаю пропозицію організувати україномовну радіостанцію в Україні і службу новин, яка буде працювати на свою аудиторію і заробляти гроші, дотримуючись українського законодавства. Я за таку роботу попрошу 10 тисяч доларів у місяць чистими. Це коштує 15, але я попрошу 10, бо хочу допомогти своїй країні і можу поступитися своїми заробітками. Точно так у кожній сфері. Прийде час, коли в Україні буде потреба у людях, які уміють щось робити. І тоді мої послуги та послуги мільйонів громадян України, що нині працюють у Польщі будуть належним чином оцінені і вони з задоволенням приїдуть в Україну. Нині такої потреби немає. І щоб вона з’явилася, повинна скластися відповідна ситуація на ринку. Коли власники бізнесів зрозуміють, що секретарки, родичі, коханки чи підлабузники не забезпечують належний продукт. Отоді буду потрібен я. А поки що я потрібен тут. І поки я тут потрібен – я буду тут. Я був місяць тому в Україні і спілкувався з працівниками медіа одного з найпопулярніших телеканалів. Я спеціально сказав “з працівниками медіа”. Вони себе називають журналістами. Але до журналістики робота цих хороших в принципі людей, не має жодного стосунку. Це – агітація і пропаганда під виглядом журналістики. Мало того, це робота на якій оплата податків відбувається з 5 тисяч гривень, а решту 50 тисяч вони отримують на чорно. І так усюди. І всі з цим погоджуються. Не погодились тільки оці кілька мільйонів, що нині легально працюють у Польщі, показуючи, що вони можуть працювати, що їх можуть цінувати роботодавці, що можна чесною, навіть некваліфікованою працею заробити собі на життя, родині в Україні на життя, ще й щось відкласти, щоб на свята поїхати чи полетіти. Люди, що працюють у Польщі роблять те, що уміють для тих кому це потрібно. І це проста істина для успіху. Якщо ви держслужбовець і вам платять 10 тисяч гривень – вас принижують. А людина не мусить терпіти приниження. Тому мусите знайти роботу, де вас не принижуватимуть. А найближча така робота – у Польщі.
