Ірина Остапчук
Якраз на Водохреще 69 років тому мого 13-річного тата, його старшого на 3 роки брата, мою бабусю та дідуся із маленького західноукраїнського села Горохолино неподалік Івано-Франківська (тоді Станіслава) пакували до холодних товарних вагонів, аби разом із сотнями інших галицьких родин відправити до Сибіру.
Тато пригадує, як у теплу хату, де так смачно пахло кутею, домашнім хлібом, сіном і дитинством, а на вулиці співали колядники, увірвалися люди у військовій формі із червоними погонами та автоматами і російською мовою наказали швидко збиратися та виходити. Дозволили взяти тільки одяг і мінімум харчів. Як худобу,заштовхали до вантажівки і повезли.
А далі були декілька тижнів тюремних казематів, приниження, побої та довжележний смердючий потяг із написом “Коломия-Юрти”, в який безцеремонно, як у бездну, пакували людей.
Вже притулившись до холодної стіни вагону,тато, щоб ніхто не бачив, заплакав. Пригадав очі Орлика – лошати, що залишилося зачиненим у хліві, рудого Лиска, який того вечора поплатився життям, бо необачно загавкав на непроханих гостей. І очі дівчинки-однокласниці Марічки із сусіднього села. яка до того ж ще випадково побачила, як його разом із усіма “засудженими” вели головною вулицею Коломиї, мов прокажених. А ще – плакав за дитинством, яке для нього закінчилося на Водохреще 1950 року. Попереду було 7 років суворих каторжних робіт.
Ось так “червоні визволителі” розправлялися із українцями, які мали іншу думку, які хоч якось чинили опір встановленню неприйнятного радянського режиму. Віддані Сталіну комуністи брутально вдиралися у людські оселі на Різдво,, Водохреще чи інші великі свята, виганяли їх на вулицю і везли, везли, везли у найвіддаленіші сибірські глибинки. А майно, хати, землю розтринькували або віддавали колгоспам. Щоб зламати українцям хребет, щоб вбивати нескорений дух і нищити почуття любові до своєї землі.
Але українці не ламалися. Тато пригадує, як після 37-ми діб найпекельнішої дороги у його життіі (третина померли у вагонах, ще третина, в тому числі його мама захворіли) худі і змарнілі люди вийшли на кінцевій станції і почали обійматися. “Христос Воскрес! Воїстину Воскрес!” – лунало довкола. Наступало ще одне велике для українців свято – Великдень, про особливе значення якого там, у російській глибинці, навіть не підозрювали.
Тільки оскаженілі конвоїри хижо блюзнювали “Оуновци! Зря радуєтесь. Вам конєц!”
Родина мого тата повернулася до України. Їх, ні в чому винних, після смерті Сталіна виправдали. Але от відбиток від перебування на каторзі за гріхи, які вони не скоїли, нова радянська влада вирішила залишити. Надовго.
Про депортацію до Сибіру, або фізичне приниження і духовне нищення українців упродовж 1945-1953 років почали відверто говорити лише після відродження незалежності. А між тим, за даними архівів, на каторжні роботи у ті роки забрали більше півмільйона галичан
Родина мого тата постраждала через те, що старші брат і сестра “були причетні до формування оунівських загонів”. Таке звинувачення, принаймні,у той Водохрещенський вечір вони почули від людей у військовій формі….. .
Facebook Comments
