У дитинстві я збирався стати музикантом. 6 років музичної школи, щодня три-чотири години занять за інструментом і ще з година боротьби з сольфеджіо та іншими теоретичними предметами муз школи. Усі йшли після уроків на «трудовий десант» (прибирати газони або ще щось), а мене відпускали, бо мені треба було у муз. школу. Це було предметом заздрості і спричинило ярлик «білоручка» від «авторитетів» класу. Однак, мабуть щось таки від журналіста у мене було у школі. Бо я (десятикласник) і Руслан Худояров (восьмикласник) раптом ні з того ні з сього вирішили видавати газету. Назвали її неполіткоректно «Балаганскіє новості». Газета була російськомовна, бо ми жили у совку і вважали, що російська мова – це мова, якою мусять спілкуватися такі розумні люди як ми. Малі були, дурні і неграмотні. Наслухалися казочок про дєдушку Леніна на історії….
Момент задуму я не пам’ятаю. Змісту теж не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що нас викликали у кабінет директора і пояснили, що те, що ми пишемо, не можуть писати такі хороші учні як ми. Що так роблять тільки хулігани. І назва теж нехороша. Нам не заборонили далі видавати газету, але ясно сказали, про що можна писати, а про що не можна. Нам було смішно, але ми мужньо цю екзекуцію витримали. Газету ми видавали рукописно. Тобто, кожен примірник «Балаганських новостєй» був руками скопійований після того, як ми написали оригінал. Газету передавали з рук в руки, читали, сміялися. Бо ми у тій газеті тролили вчителів і однокласників та старшокласників. Особливо страшно було тролити старшокласників, бо вони могли і по голові дати, прочитавши про себе щось правдиве, але дошкульне… Але ми це робили, бо так ми собі уявляли справжню газету. Наївні були…
Далі було років 7 перерви у журналістській діяльності, якщо не рахувати щоденника, який я вів з 14 років і сім зошитів якого загубив під час переїзду у Чернівцях. Ну а потім мені пояснювали, що таке журналістика, на ЧДТРК, де я працював диктором і редактором. Потім я сам пояснював, керуючи службою новин, згодом переїхав у Київ і тут мені вже остаточно пояснили. Пояснили так, що я вирішив – мені така журналістика не підходить. Я готовий працювати у медіа, яке не буде цензурувати тексти, щоб сподобатися власнику. Саме тому створив власний проект, до якого запрошую школярів і студентів. Ідіть за лінком, кому цікаво
Цей портал існує за гроші читачів, слухачів, глядачів. У власника сайту, Олександра Івахнюка, завжди є можливість взяти гроші у одного спонсора і дути у його дудку, як це роблять більшість медіа стосовно своїх власників. Якщо ви бажаєте, щоб хоча б одне медіа у нашій країні працювало на читачів – перекажіть гроші за цими реквізитами. Навіть мінімальна сума буде для авторів сайту свідченням того, що їхня робота потрібна і треба продовжувати у цьому ж руслі.