Літній відпочинок готують зимою, зимовий – влітку. Той, у кого так виходить, сміливо може сказати про себе, що життя у нього вдалося. Я поки що так не можу, але рухаюсь у тому напрямку. Для мене це ідеал, коли я знатиму влітку, куди я поїду зимою. Саме тому перепубліковую цей текст про чудовий зимовий відпочинок у Польщі.
За гарячими слідами пишу про відвідини Буковини Татшанської у польських Татрах. Текст, як завжди, спрямований на людей, які планують подорож і шукатимуть у нетрях інтернету або куди поїхати, або порад людини, яка вже побувала там, куди планують поїхати. Почну з бронювання. Ми взялися за пошук місця для сильвестрового вікенду десь у листопаді. Це занадто пізно, коли йдеться про польські Татри. Готелі, у які ми хотіли поселитися, уже були на сто відсотків зарезервовані. Тому довелося розглядати або дуже компромісні, або дорожчі пропозиції. Критерії вибору були такі: нове місце біля лиж у готелі з басейном і саунами. Ми були уже у Бялці Татшанській, тому вирішили поїхати по сусідству у Буковину Татшанську. Тут серед пристойних готелів залишився щойно збудований і такий, що агресивно рекламувався Harnaś. У нас уже був досвід шукання місця розміщення по приїзді. Хоча цей досвід і був успішним – цього разу ми все ж вирішили забронювати і приїхати в уже оплачене житло. Такий новий варіант для нас. Отже, в середині листопада доведеться бронювати вже що є, а не що хочеться. Забронювали що є. Але його вигляд на рекламі нас переконав, що ми не помилилися. Виїхали 29 рано. Десь до Кракова – більш-менш. Далі – корки з бажаючих відпочити. Треба просто з цим змиритися і приготуватися належним чином. Як готувалися ми? Я записав спеціальний музично-розмовний диск на всі смаки, щоб було і пізнавально і настроєво. Тобто, аудіокниги, улюблені пісні мої і дружини через одну, кабарети (це для мене) курси англійської (для дружини) курси французької (для нас обох). Традиційно, перед виїздом, посварилися, але в дорозі помирилися.
Їхали ці 450 кілометрів десь годин з 6 з перервою на обід корками. Вїхали в зиму.
Одного разу машину небезпечно занесло поряд з зустрічною на засніженій гірській дорозі. Але, все обійшлося. Готель виправдав очікування. Чистенький, новенький, сучасний. Басейну, правда, не було. Натомість, був чудовий вид з панорамного вікна, прекрасні сніданки у ресторані з панорамними вікнами і місце перед входом для паркування авто. Авто, до речі, у цьому відпочинку, відігравало важливу роль у забезпеченні комфорту. Справа в тому, що у цьому селі майже немає тротуарів. Місце під тротуар є, але засипаний снігом, тротуар слабо свою функцію виконував. Тому навіть на невеликі відстані краще їхати автомобілем, бо ходити просто небезпечно. З вузенького тротуару можна зісковзнути під колеса авто, автомобіль може занести на пішохода, що йде тротуаром, дуже часто тротуару зовсім немає і тоді доводиться пертися на дорогу, що звичайно ж, теж небезпечно. До гірськолижного підйомника ми їздили автомобілем. Це 5 кілометрів. Дорога гірська, але звичайне авто, як наше, може спокійно їхати такою дорогою. Крім того, дорогу постійно підсипають у місцях, де вона просідає. Той, хто їздив дорогою обласного значення від Ворохти до Верховини може заздрити цій сільській дорозі та й усім сільським дорогам у польських Татрах. Тут дорогами займаються для того, щоб вони були, а не для того, щоб на їх будівництві чи ремонті вкрасти собі щось.
Ми обрали підйомник на горі Wierch Rusinski. Його тут чомусь називають Порше.
Коли ми прийшли до нього – зрозуміли чому. Крісельна дорога з гондолою на 6 місць, закривається скляним верхом. Кілометровий підйом долає за 5 хвилин. (Спуск займає хвилину.
Гора релаксаційна.) Найкраще приїхати вранці і кататися години з чотири, коли до підйомника почнуться черги. Потім варто зробити довгу перерву на обід (для цього перевзутися і залишити лижі на зберігання там, де ви їх орендували). Ну і після обіду, коли черги спадуть, можна прийти на вечірнє катання. Нас вистачало тільки на першу половину дня перші два дні. Останній день катання – першого січня ми каталися у два прийоми, бо черг не було зовсім. Мене особисто черга єритує. Я терпіти не можу цей пережиток совка і стараюся по мінімуму потрапляти у черги. Тільки коли уже немає виходу. І у цьому є свій сенс, який на цьому відпочинку особливо яскраво проявився у новорічну ніч. Але про це згодом. Спочатку завершу з катанням. Перші два дні ми каталися без шоломів. На третій вирішили не економити на безпеці і спробувати з шоломами. Тут і зясувалося, що на польських гірськолижних курортах шолом входить у комплект і ціна за комплект (20 злотих за чотири години і 30 за цілий день) – це уже з шоломом. В Україні за шолом довелося б заплатити додатково. Окрім того, обладнання, яке нам здавали в оренду було новеньке, чистеньке і комфортне. Я так розумію, що після кількасезонової експлуатації на польських курортах, це обладнання, коли тут його вже воліють викинути на смітник, потрапляє на українські випозичальні де-небудь у Буковелі, на Тростяні чи Яблуниці. Кататися на нових лижах у нових бутах набагато приємніше. Ще один момент – психологічно шолом дуже допомагає тим, хто до цього мав даремні страхи при їзді на лижах. Одягнувши шолом, людина раптом починає отримувати задоволення від спуску. Третій день катання – першого січня – був неймовірно класний, тому що більшість лижників та сноубордистів, які ще 31 числа каталися, 1 січня відходили від нічних гулянь. А ми, зустрівши новий рік у термах і без алкоголю, з радістю полізли на гору і чудово відкаталися, повноцінно використавши хоча б один день нашого триденного скіпаса (за два заплатили 500 злотих, з яких 40 – застава) Скіпаси ми, до речі, віддати забули, тобто, наступного разу буде нагода ще раз навідатися у Буковину Татшанську хоча б для того, щоб повернути по 20 злотих застави за кожну картку. Українців на горі майже не було. Двічі я почув українську мову за 4 дні перебування на горі і в готелі. Багато росіян, на жаль. З відповідними наслідками: вереск, бажання пролізти без черги, неадекватна поведінка.
Черги, до речі, у пікові години за усім: до туалету, до каси, до випозичальні лиж, до їжі, до підйомника. Тому є сенс шукати варіанти як уникнути натовпу. Один з варіантів – ранні виїзди на гору, пошук іншого ніж решта, часу на обід ну і так далі. Одна з найпротивніших черг – у термах. Ми купили квитки на зустріч нового року у басейні. Стоїш у басейні, танцюєш, діджеї грають, танцюристки танцюють. На горі – гідромасаж і ресторан. Так, ресторан для голяків. Люди у плавках стояли у черзі в очікуванні їжі. Вони зробили фатальну помилку – не поїли перед приходом на імпрезу. Простояли всю імпрезу у черзі і багато хто так і не дочекався своєї черги до їжі. Алкоголю у ресторані не подавали – тільки пиво. Тому ми зустріли новий рік без алкоголю і салатів, танцюючи у басейні і радіючи, що ми разом. Уже виходячи, чув розмови типу: «Що це таке, ми заплатили по 200 злотих і йдемо голодні додому» Зустрів кілька компаній росіян, які гучно обурювались і пішли шукати хоча б якоїсь їжі у перші години нового, 2018 року. А ми у чудовому настрої повернулись у готель, не обтяжені зайвою їжею та алкоголем. Тому вранці 1 січня одразу після сніданку були на горі. І гора була фактично тільки для нас.
Повернення. Виїхали об 11 годині. Перші 4 години виїздили з гір. Корки, черги на заправках і таке інше
Це теж традиційна польська забава. З цим треба змиритися і, як я вже вище писав, правильно приготуватися та психологічно налаштуватися. Решту інформації почерпнете з відео.
Раз у рік треба собі дозволяти відпочити. Наостанок ще трохи порівнянь з українськими гірськолижними курортами. Гора Тростян, попри усю убогість інфраструктури Славського, все ж таки цікавіша за гору, на якій ми каталися цього разу. Той же кілометр на тростяні, але ж там і труба, і круті спуски, і місце для початківців, і доволі цікаві різноманітні варіанти спуску. А ще неймовірна їжа від місцевих жителів. Без жодного санепіду, жодних дозволів, жодних стандартів. Просто смачнюща грибна юшка, просто суперовий шашлик, просто чудові вареники. Я жодного разу не чув, щоб хтось на Тростяні отруївся їжею, яку там продають. Той, хто мене читає, знає, що я противник продажу харчів на вулиці без дозволів і сплати податків. Але на Тростяні це якраз доречно. На горі у Буковині Татшанській, де ми каталися цього разу, така їжа користувалася б неймовірним попитом, оскільки до єдиного закладу харчування, де можна було б повноцінного поїсти – тут величезні черги. А отже міг би бути попит на таку приватно приготовану їжу і продаж її з лотків на вулиці. Але тут цього немає. І я собі думаю, чому? Чи через культуру, чи через жорсткий контроль, який цю культуру розвиває? Одним словом, мене трохи тягнуло на Тростян, коли я катався на цій горі. На відео – додаткове пояснення, чому тягнуло.
Ну і ще один важливий висновок – наші Карпати не гірші за зимовим відпочинковим потенціалом. Але чому вони не розвиваються у цьому напрямку. Чому убогість процвітає? Чому все це залишається радощами місцевого масштабу? Чому іноземці ніколи не приїдуть масово ні на Буковель ні на Тростян ні на Тисовець? Та тому що кордон заблоковано цигарковими контрабандистами та пересічниками. Якби місцевим людям хтось пояснив, що життя у черзі на кордоні – це рубання гілляки під собою. Нема кому це пояснити. Якби підняти вартість цигарок до польського рівня – кордон був би розблокований для туристичного руху і тоді сотні тисяч а згодом і мільйони доларів попливуть у прикордонні карпатські регіони. Тоді будуть нові робочі місця у туризмі, будуть чесні заробітки з оплатою податків, буде розвиток, рух вперед. В убогих, затурканих районах Львівщини, Буковини, Франківщини почнеться нове життя, яке змусить людей туди повертатися, а не тікати світ за очі з тих мальовничих, але безперспективних сіл і містечок. Хто б це пояснив тим людям?
