Уже кілька разів почув слова “булінг”, “дискримінація” стосовно громадян України у Польщі, зокрема в школах… Вставлю свої 5 копійок у цю дискусію, приправивши це своїми спогадами про школу та своїм досвідом зустрічі з “булінгом” і “дискримінацією” у Польщі. На мою думку, слово “дискримінація” нині від громадян України стосовно будь-чого у Польщі – це абсурд і невдячність. Країна прийняла стільки людей і впродовж двох років платить допомогу (наприклад, 500 плюс на дітей навіть тим, хто не працює). А вважається, що за два роки нормальна людина мусить інтегруватися у новій країні. 67 відсотків людей зі статусом укр, за даними міністерства праці і політики сполечної, працюють і (це мене здивувало) заробляють на соціальну допомогу решті, що не працює. Мої клієнти усі без винятку інтегрувалися і чудово себе почувають. Я стежу за такими речами (булінг, дискримінація, знущання на національному грунті) тривалий час (8 років). Наприклад, якось “знущанням над українцями” один мій знайомий назвав вимогу від роботодавця вчасно приходити на роботу і не красти. А у іншому випадку булінгом назвали дитячу бійку, за результатами якої батьки навіть не звернулися з письмовим зверненням до керівництва школи (а отже погодились з тим, що їхню дитину можна бити) Ну і так далі. До цього додам, що коли я був у школі, особливо у початкових класах, ми жорстоко знущалися з одного нашого однокласника, який чомусь дуже тримався за свій портфель і це змушувало нас постійно у нього цей портфель тирити і тікати з ним по всій школі. Нас за це карали, але ми не припиняли. Точніше так, припинили уже у старших класах, коли на це просто не було часу. Десь я думаю з класу 7-8 цього уже не було. Було інше, але то уже інша історія. Це не означає, що я чи мої друзі у школі були якимись урками чи збоченцями. Просто діти у школі дуже жорстокі. І це ніколи не зміниться. Це природа. Діти жорстокі у елітних школах і школах для найбідніших. Це частина соціалізації. У перших третіх класах ти визначаєш для себе ким плануєш бути у майбутньому: чи все життя нарікати і почуватися жертвою, чи керувати світом навколо себе. Я був одночасно булером і дискримінатором (бо крав портфель у Васі Мякушкіна з однокласниками) і мене вважали білоручкою (ботаном сучасною мовою) бо я був відмінником і вчився у муз школі. І коли всі йшли прибирати газони на вулицю – я йшов у муз школу і ніколи не брав участі у “трудовому десанті”. Однокласників це дуже дратувало і мені часами за це діставалося. Таким чином під час дискримінації я навчився давати здачі, а це дуже важливо. Дискримінація, булінг і все таке – це частина соціалізації, поки це дитинство. Головне, щоб це не перейшло у доросле життя. А для того, щоб не пререросло – мусить залишитися у дитинстві. Моя думка: той, кого від цього оберігатимуть у дитинстві, потім усе це проявить або з одного або з іншого боку у дорослому віці. У таких тепличних умовах і народжуються збоченці та маняки. Ну і освітяни. Ше додам про дискримінацію на роботі. Я теж на роботі дискримінував і це було потрібно для роботи. Яким чином: на усіх проєктах, які мені доручали і де була потреба набирати людей, я працював таким чином: наприклад, було три посади платні. Я набирав цих трьох людей і без перерви проводив конкурс на ці посади. Тобто, практикувалося у мене людей з 10 паралельно з трьома штатними працівниками. Який результат? Троє штатних працівників дуже старалися, щоб залишатися на своїх платних посадах. Крім того, я оплачував тільки випуски, у яких не було зроблено помилок і які були якісними. Тому штатні працівники самі просили мене про додаткові зміни і боролися за право робити ту роботу. А як комусь у голову стріляла зірка – я брав на те місце практиканта. Який результат такої дискримінації? Я звідти пішов у 2000 році, а проєкт працював на тих засадах, на яких я його запровадив ще 5 років. За цей час жодного разу на той проєкт не прийшла людина ззовні керувати. Завжди керівник брався з колективу. Висновок: дискримінація важлива для результату. Ну, звичайно, без самодурства. Самодурства я сам не сприймаю і співчуваю ментальним інвалідам, котрі самостверджуються за рахунок підлеглих.
Забув додати, що на істину не претендую і погоджуюсь, що з кожного правила є винятки, а те, що я описую – це лише мій досвід 52 років перебування на цьому світі. І поряд з моїм досвідом є досвіди інших індивідуумів і вони можуть мати іншу думку з цього приводу і я точно так її поважатиму, як той, хто це читатиме, поважатиме мою.
Для того, щоб не бути самотнім у цих своїх думках, доповню досвідом людей, які є ближче до освіти.
Ось що про це пише Тетяна Корчовна, котра мала досвід праці у польському дитсадку:
“Я працювала в польському освітньому закладі, а кілька моїх подруг польок стали директорами або мають українських дітей в групах. Ситуація така, що лише маленький відсоток батьків співпрацює. Решта українських батьків не йде на контакт, а потім розказує всім, що їх дітей булять. Сама була свідком такої ситуації. Мене попросили бути перекладачем на зустрічі з психологом. Батькам хотіли донести, що їх 6 річний син має проблеми (б’є дітей, вчителів, нищить майно, має неконтрольовану агресивність. В таких випадках потрібно отримати скерованє і йти на терапії і на цих терапіях батьки/вчителі співпрацюють разом, щоб у дитини все було добре. Сама не раз бачила результат такої співпраці). Але тут батьки відповіли, що він просто втомлений, бо нова мова і тд. А коли психолог запропонував приводити дитину протягом тижня лише на пару годин, щоб з’ясувати, в чому справжня проблема, відповідь: «То який сенс садка взагалі? Краще віддамо на додаткові заняття». Вони навіть не хотіл и розбиратись… і таких історій багато. В українців ще не склалось питання психологічного здоров’я в контексті дітей. Якщо дитина їсть/ходить/говорить, то з нею все ок… мабуть В польських закладах, якщо діти мають проблеми (не слухають), повідомляються батьки, які увечері вдома проводять виховну роботу і наступного дня уже є результат. Але більшість наших вважає, що якщо віддає дитину до школи/садка, то ВСЕ має зробити вчитель. В цей же час зовсім не йдуть на контакт з вчителем БО не знають мови (хоча б). А потім Польща винна. З поляками можна вести діалог і я сама в цьому переконалась”
Ось думка Оксани Почапської, викладачки українського ВНЗ, котра нині змушена жити у Польщі:
“За рік жодного прикладу булінгу чи дискримінації не бачила. Від сусідів по будинку і до колег на роботі – абсолютно адекватні люди. Охоронець в будинку якось буркнув щось типу про “понаїхали тут” – спокійно пояснила, що плачу за житло, а йому з того капає на зарплату, плачу податки, з яких і йому в тому числі капає на пенсійні виплати, не отримую жодної допомоги, і була би вдячна, якби пан такі випади і свій поганий настрій тримав десь в кишені. З того часу пана як підмінили – навіть періодично запитує, як справи. Тому, мабуть, діалог і адекватне ставлення до поляків – це запорука адекватного ставлення у відповідь. А людинки-скотинки – це поза національністю. Вони є в кожній країні. То для балансу.”
Ще додам до цього своє. У Польщі працює право. Ніхто нормальний не наражатиметься на кримінальну статтю про переслідування на національному грунті. Є прецеденти, коли автори навіть злісних коментарів в інтернеті заплатили шалені штрафи і змушені були вибачатися публічно на своїх же кресових сайтах. У Польщі право працює і якби хтось щось таке сказав у мій бік – він би мені допоміг збагатитися за його рахунок. Тому такі заяви важко сприймати всерйоз. З іншого боку, якщо не зголосити цього кримінального злочину до поліції – це дати можливість повторювати такі речі ще раз і ще раз. Поширювати цю сумну історію. Бездіючи у таких випадках, ви погіршуєте ситуацію. Будь ласка не залишайте без уваги випадки цькування на націоанльному грунті. Але не дискутуйте ні з ким, не сваріться, не говоріть. ПИСЬМОВА ЗАЯВА У ПОЛІЦІЮ ВІДПРАВЛЕНА ПОШТОЮ. Тільки так
Доповнюйте у коментарях
Facebook Comments
