Автор: Eugeni Sokhatskyy
(читати з увімкненим музичним треком під фотографією
Вона стояла біля вікна. Знову Різдво! Як швидко ! За вікном тихий вітерець погойдував зелене листя пальм,нагадуючи їй,що це Різдво чуже! Дивно,стільки років промайнуло,а відчуття чужого свята не може вигнати зі свого серця. Лишень батьківський дідух, поставлений з особливою любов’ю у куточку кімнати, подумки несе її до батьківської хати, в якій на Різдво завжди було усіх багато ! Тихим, трохи втомленим голосом, тато читав молитву ,від якої на душі ставало спокійно і затишно, і здавалося,що так буде завжди! Маленькі батькові онуки уважно слухали дідову молитву і, напевно, ковтаючи слинку,мовчки говорили: ”Діду,закінчуй вже! Вареники зимними будуть!”. Тато поважно витирали свої сиві вуса, хрестились, суворо поглядали на своїх двох маленьких шибеників, запалювали свічу біля дідуха і урочисто промовляли:”Христос Народився “. Після цих слів народжувалися і ми! Нас було багато! Як багато змінили ці 15 років! Вже і тата немає! Важка,невиліковна хвороба ,а ще, напевно, і смуток за дітьми, які, як ті птахи порозлітались по світах, згасили його життя! Гіркі сльози покотилися по її щоках, коли згадала цей день. Птахою летіла додому на “останню” зустріч з татом! Ноги не слухались, руки тремтіли,а в думках не могла повірити, що ця зустріч остання! Саме тоді вона зрозуміла,як вона далеко! Вона стояла біля вікна. Вона була такою ж красивою, як і 30 років тому, коли вперше побачив її на 3 курсі консерваторії з скрипкою в руках, яка так гармонійно вплелася в її тендітну дівочу постать! Вже відтоді я почав називати її “Моя скрипочко”,а ще за пів року – ми одружились! Час невпинно рухався вперед.Бог подарував нам двох синів .Молоді,сповнені енергією і надіями, ми почали працювати, щасливі тим, що маємо Україну ! Це був 1992. А ще ,через 5 років, ми зрозуміли,що нікому непотрібні!
Вона стояла біля вікна. Вона виглядала нас! Час легким дотиком доторкнувся до її скронь,до її ніжних,втомлених важкою працею рук,до її густого волосся,залишивши на ньому свій срібний слід .Але вона була такою ж прекрасною , як і колись! Коли після зміни втомленими, закам’янілими пальцями пробуджувала скрипку. Практикувала і практикувала, знаючи, що завтра знову на фабрику…А потім плакала..! Пролунав дзвінок. Вона мимоволі відійшла від вікна і взяла слухавку. Це були її учні, виховані тут, далеко від рідної землі, які вітали її з українським Різдвом .Вона розмовляла з ними і відчула себе на мить щасливою! І знову Різдво! Вже п’ятнадцяте на чужині! Я запалюю свічу біля дідуха, читаю молитву. Мимоволі зустрічаюся з очима моїх онуків, здогадуючись,що вони думають і промовляю:”Христос народився”.Моя найрідніша “скрипочка” бере до рук інструмент. .Ніжно звучить колядка, яка подумки несе нас додому, туди ,де наші батьки…
