Чкрговий день незалежності України я “відзначаю” у Польщі. Ну, як відзначаю – працюю у себе на дачі, готую документи. Ось уже 10 рік як я повязав своє життя з Польщею і тут займаюся легалізацією перебування іноземців. Так було не завжди. Від моменту усвідомлення себе як українця і громадянина України я робив, що міг, для того, щоб Україна ставала Україною, намагаючись при цьому вижити, тобто робити щось, що б приносило дохід у сфері, де я щось умів. У якийсь момент (років через тридцять після усвідомлення себе українцем, я зрозумів, що у мене немає шансів залишатися українцем в Україні. Люди, які хотіли мені хаплатити були вурдалаками і українофобами, а ті, чиї погляди я розділяв, чомусь мене ігнорували, або ж пропонували робити роботу безоплатно чи майже безоплатно. Поки не вирішив свої першочергові потреби (житло, щось поїсти, чим їхати) – мусив мати справу з вурдалаками. Але потім прийшов час, коли це стає неможливим – совість чи переконання чи не знаю що, змушували шукати чогось іншого, аби лише не мати справ з вурдалаками. В Україні це було неможливо. Бо поряд були люди, котрим нічого не перешкоджало працювати з медведчуками, порошенками, деркачами. На тебе дивилися як на дивака. Я зрозумів все це десь у 2013 році. Зрозумів, що засилля російської мови, російськомовних керівників, російськодумаючих колег у сфері, де я щось умів робити, не дасть мені спокійно і за нормальні гроші працювати. Тоді я зрозумів, що рано чи пізно буде те, що сталося у 2022. Поряд були люди, котрі вважали мене диваком, неадекватом, нациком. Мій шеф поза очі називав мене нациком. Бо я говорив українською, думав як українець, робив програми як українець. Мене прибрали з ефіру, запхали на сайт, я там робив свою справу як українець, коли і до сайту дійшли руки і я змушений був звільнитися, вказавши у заяві привід – цензура. Зрештою, той, хто мене цензурував, виявився вурдалаком, хоча і прикидався українцем. Процедура евакуації остаточно завершилася у 2017 році. З того часу центр моїх життєвих інтересів – у Польщі. Тут мені комфортно з кількох причин:
- висока культура середньостатистичного оточення
- можливість не чути російської мови
- право тут працює і я, власне, займаюся вирішенням проблем іноземців відповідно до польського права і це користується попитом
Можна розшифрувати деякі з цих позицій. Наприклад, перша: тут не торгують під ногами, по дорозі у метро, у самому метро, у автобусах. Торгівля – на місці де має бути торгівля. Торгівля з під ніг тут просто не користується попитом. А в Україні це вважається нормальним. Через брак культури середньостатистичного оточення. Другий пункт для мене дуже важливий: тут я можу організувати собі простір таким чином, що російської мови я не чутиму. За лінком – пояснення, як це робиться. Російськомовні у спілкуванні зі мною змушені згадувати або українську, або якусь іншу мову крім російської, якщо їм щось від мене треба. А з тими, кому від мене нічого не треба, я в принципі справ і не маю. Бо навіщо? Ну і я потрібен людям, які мені платять гроші за мій досвід і мою роботу. Я докладно пояснюю, як обійтись без мене, але вони все одно мене наймають знову і знову. І мені це подобається. І ось сьогодні, коли у себе на дачі я пишу цей текст і згадав про день незалежності України – почав згадувати, наскільки важливим для мене був цей день раніше. Загалом, свята раніше були для мене дуже важливі. День журналіста, день незалежності, день працівників радіо і телебачення. Зараз чомусь – ні. Не знаю ще чому. Може на це впливає вік – мені 53 і свято для мене – це коли у справі мого клієнта відбувається щось хороше, чи коли я завершив якийсь свій особистий проєкт… Святкування подій, до яких я непричетний, або які святкувати нині недоречно… трохи не тойво. Дивлюся часами відео, як працівники військкомату мусять тягти ухилянтів, наскільки цих ухилянтів багато, наскільки це масове явище – стає сумно і думаю, що ще далеко до святкування для незалежності України. Звичайно, поширюють ці відео росіяни, але записали їх пересічні українці і того, що записано, вистачає для розуміння, скільком людям паспорт громадянина України видали помилково. З іншого боку, на мою думку, добре, що держава нарешті почала застосовувати силу до таких людей і жорстко поводитися з тими, хто іншого способу комунікації не розуміє. Я вірю у те, що Україна переможе і буде незалежною. Мені важко повірити у те, що у незалежній Україні приживеться культура, яку я бачу у Польщі. А культура – це безпека. Поряд зі мною на дачі і у будинку де я живу – культурні люди. І це робить мій світ безпечним. В Україні з цим була проблема і тому там нині війна. Може колись це дійде до когось. Але поки що я цього не бачу. І тому я святкую день незалежності України у Польщі. Зі святом усіх, хто це прочитав до кінця.
