Автор Олексій Чупа

2/3 життя тому моїми кумирами були не Мілан Кундера, Джон Фаулз та Мілорад Павич, а Павєл Недвєд, Ерік Кантона та Предраг Міятович.
Влітку ми з хлопцями на добу проводили із м’ячем стільки часу, скільки зараз я можу лише спати.
Тоді у нас діяла розгалужена система матчів двір на двір, такий собі чемпіонат району за хаотичною системою. Різні поля, різні ворота. І правила різні.
І безсумнівними чемпіонами були пацани з одного двору за Водокачкою, які всі займалися в футбольній секції на стадіоні Бажановець. В офіційному дитячому чемпіонаті вони майже всім летіли, але наші дворові команди вони виносили з розгромним рахунком, лише іноді – кілька разів на рік – мінімально поступаючись.
Нічиїх, як відомо, у дворовому футболі не передбачено.
І ось, ніколи не забуду той день, в липні 98-го, після Мундіалю. Ми з ними грали черговий безнадійний матч, програвали в кілька м’ячів, але раптом наш воротар взяв майже мертвий удар впритул, швидко, поки всі були в шоці, кинув м’яча на правий фланг Дятлу, той пробіг із ним метрів п’ятнадцять і навісив до їхніх воріт, де ще знаходився я, бо перед тим зашнуровував кеди після попередньої атаки.
Не знаю, що на мене найшло, але я раптом відірвався від землі і вдарив ножицями через себе. Пацани застигли на місці, м’яч красиво вдарився у стійку, залетів у ворота, а я впав, боляче вдарившись спиною та лівим боком об асфальт(думали, ми на траві грали? ха-ха!).
І все. Вони зламалися.
Той матч ми виграли, а квінтесенцією стало те, що після матчу, коли пацани з Бажанівця ображено бикували, ми їх ще і прогнали, переслідуючи, кілька кварталів.
До чого я це?
З тієї пори я в футболі майже завжди за underdog’ів.
Мене не цікавлять гонорари та фінти Мессі, Роналду та решти глянцевих хлопчиків. Я обожнював людей типу Давідса та Ґаттузо, Скоулза та Недвєда, для яких футбол не перетворився на шоу-бізнес, а залишився в першу чергу спортом.
Саме тому я завжди співпереживаю командам типу Вельсу, Ісландії, Албанії.
Тим, хто не має великої футбольної історії, але здатен показати зуби та відірвати зірковим фраєрам шматок задниці.
Саме тому вчора я щиро радів за Вельс і втішений, що вони вийшли на Португальців, яких можна проходити.
Саме тому сьогоднішня гра Німеччина-Італія для мене нічого не значить. В ній нема андердоґа.
Саме тому завтра я вболіватиму за Ісландію, бо я ще трохи дитина, і дуже люблю, коли стаються дива.
Тим більше, що французький футбол я патологічно не переношу:)