Розповідь про спеціальний показ фільму “Obywatel Jones” та зустріч з польською режисеркою Агнєшкою Холланд, яка зняла фільм світового рівня про найбільшу українську трагедію.
Гаррети Джонси і Волтери Дюранті сучасності… Вони поряд з нами Нинішні головні редактори, ведучі, репортери з медіа Коломойського, Медведчука, Ахметова, Пінчука, Порошенка чи Держдепу США – хіба це не втілення Волтера Дюранті? А оці смішні розслідувачі, що відкрили панамські офшори Порошенка чи приналежність до московського патріархату Баканова, чи оці всі писаки без редакцій, що описують корупцію при забудові скверів чи суддівські хабарі або прокурорські міжсобойчики. Хіба вони не схожі на Гаррета Джонса? Їх затюкують, сміються з них як з дурників. А це ж саме вони і є ЖУРНАЛІСТАМИ, а не просто підставками під мікрофон…
Сьогодні у Варшаві відбувся показ фільму польської режисерки «Obywatel Jones», зорганізований українським посольством. Як завжди українське посольство справляється, коли йдеться про культурно-мистецькі заходи. Фільм дуже важливий з кількох причин. Трагедія України показана у світовому масштабі і контексті. Через історію брехливого лицеміра з журналістським посвідченням і наївного правдоруба при цьому справжнього журналіста без журналістського посвідчення, показано найбільший злочин 20 століття – голодомор в Україні. Показано, те, як брехня спричинила мільйонні жертви. Якби повірили Джонсу а не Дюранті – США не визнали б СРСР, санкції були б посилені, можливо, цивілізовані країни відмовились би купувати зерно у країни, де цілий народ голодує… Можливо, не було б другої світової війни, якби повірили журналісту, а не лицеміру з журналістським посвідченням. Бо перш ніж поїхати у Москву робити інтервю зі Сталінми, Гаррет Джонс умудрився потрапити у літак яким летів Гітлер, побачити цю людину зблизька, відчути те, чого не відчули урядовці на його батьківщині – Великій Британії і поплатилися за це зруйнованим Лондоном, Дюнкерком та іншими жертвами. Журналіст побував в вимерлих українських селах, де люди їли кору дерев і… часами людське мясо.
Він все це чесно розповів. Його засміяли. Повірили лицеміру з Пулітцерівською премією.
Все це дуже для України актуально. Але про це трохи згодом.
По завершенню фільму відбулась зустріч з режисеркою, Агнєшкою Холланд, яка, власне, зробила шмат роботи, котрий міг би уже зробити хтось в Україні, але не судилося. Дуже тонко передано сцени голоду. Сцена, коли Гаррет Джонс заходить у вимерле село і бачить подружжя старших людей, які чи то уже вмерли чи вмирають, лежачи поряд у холодній, голодній хаті. Сцена, де діти забирають у головного героя хліб, погодившись йому попозувати, хапають його торбу з їжею і тікають. Найстрашніша сцена, де діти частують головного героя мясом. А за пару хвилин він дізнається, що їсть молодшого брата цих дітей.
Я все одно не можу ці сцени дивитися – закриваю очі і перечікую, але вони потрібні. І знято все це дуже делікатно, саме у тій мірі, у якій більше уже не можна. Якась пані запитала режисерки, чи не замало сцен голодної України? Режисерка відповіла саме таким чином: якби було більше – було б уже за межею мистецтва і це б просто змусило глядачів оминати цей фільм стороною. Ще режисерка поділилася досвідом їзди українськими дорогами. Ну і звичайно, зазначила, що вдалося знайти села в Україні, фактично закинуті. А люди у тих селах, які памятають Голодомор, бо пережили весь цей жах, не хочуть на цю тему говорити. Ще розповіла, що важко було знайти худих статистів, які б підходили для зображення голодних…
Загалом, враження від режисерки, як від професійної людини, яка не лише любить свою роботу, а ще й знає, як її робити, щоб було саме те, чого очікує глядач, уявляючи собі тему такої складності, якою є тема голодомору. Дуже позитивна, цікава особистість, гармонійна.
Чого не скажеш про ведучу. Ведучу звуть Олександра Іванюк і вона, як виявляється, захистилась та викладає в університеті варшавському. Якщо ця пані викладає лицемірство – вона на своєму місці. Від її інтонацій вуха вгиналися. До того ж, не лише у мене. Звичка ставити запитання типу: «Чому ви такий красівий?» дуже нагадувала Волтера Дюранті з фільму. Була можливість ставити запитання з залу. Я хотів, але стримався. Бо бачив, що ведуча не готова до запитань поза темником.
Я б запитав у пані Холланд, чи була вона коли-небудь на українсько-польському кордоні? Якщо ні – порекомендував би зїздити туди разом зі сценаристом. Це міг би бути наступний фільм про українсько-польську трагедію, приниження людської гідності, катастрофічне порушення прав людини і посол, що сидів поряд, міг би бути прототипом для головного героя, на зразок Ллойда Джорджа чи того кадебіста, що пояснював Гаррету Джонсу у потязі, як здорово живеться в українському селі, як чудово, що партія про всіх піклується.
Ще я міг би розповісти режисерці історію про одного українського держслужбовця, який у відповідь на питання про ситуацію на українсько-польському кордоні сказав: «Не хочу з Вами спілкуватися, ви все одно нічого хорошого не напишете».
Я стримався. Бо знав, що тут нема з ким говорити. Аудиторія налаштована на позитив, на миле спілкування про історію. Аудиторія не хоче знати, що у цей момент на українсько-польському кордоні з обох боків на морозі стоять тисячі людей і їх трактують як сміття.
Я промовчав і правильно зробив. Одна дівчина, якій чомусь не дали мікрофона, коли була можливість ставити запитання з залу, вийшла вперед і, дуже хвилюючись, запропонувала пані режисерці пригадати при врученні їй нагороди Зеленським, «сеньора Голодомора» зі скетчу криворізьких гопників. Оскільки пані дуже хвилювалася і говорила не рідною мовою, а польською – вийшло сумбурно і незрозуміло. Принаймні, не зрозуміла нічого польська режисерка, бо вона «українське» телебачення не дивиться. Що зробила аудиторія і ведуча? Правильно. ЗАТЮКАЛИ цю людина. САМЕ ЦЕ СТАЛОСЯ З ГАРРЕТОМ ДЖОНСОМ!!!
Саме таким чином його затюкали свого часу, давши совку зелене світло на знищення українців. Звичайно, масштаби різні, але суть та сама. Ведуча, яка щойно говорила про Гаррета Джонса, як про особистість, про його працю як журналіста – як про цінність, тут же при першій же можливості намагалася скористатися своїм службовим становищем, щоб затюкати людину, яка, в принципі, несла правильну інформацію, просто робила це трохи кривувато. Власне, як це вийшло у Гаррета Джонса. Олександра Іванюк, запамятайте це імя і прізвище. Не плутати з Олександром Івахнюком. Я – білий і пухнастий. І лицемірства на дух не переношу.
Саме нетерпимість до лицемірства змусила мене написати цей текст. Давайте спробуємо помічати Гарретів Джонсів і вчасно зауважити Волтерів Дюранті. Лицемірство – це жахливо. І шкідливо, на мою думку. Це просто економічно невигідно.
