Черговий мій рейд через західний кордон показав, що у разі, як правильно обрати час перетину – можна звести до мінімуму спілкування з цими вахтерами за професією і покликанням. В принципі, усі ці люди у погонах на кордоні варті співчуття. Усе їхнє життя пов’язане з тим, щоб не довіряти чесним людям і всіх сприймати за злочинців. А ще їхній заробіток полягає у тому, щоб пропускати за гроші контрабандистів. Тому чесних людей, які не везуть нічого забороненого і у яких усі документи в порядку цей народ у погонах в принципі не любить, м’яко кажучи. Тому мінімізація спілкування з ними – це збереження нервових клітин і гармонії у душі. Отож, перетинаючи кордон на КПП «Ягодин» у суботу, 2 січня 2015 року, я з радістю констатував відсутність черги і з українського і з польського боку. Український КПП пройшов десь хвилин за 10-15. На польському боці стояв десь хвилин 45. Стояв тому, що польський митник який працював на смузі де я їхав, кудись пішов і зник на півгодини. Без жодних пояснень, без жодної інформації, довелося стояти і чекати. Коли він повернувся, процедура контролю мене і автомобіля зайняла не більше 5 хвилин. Я вирішив поцікавитись причиною такої неадекватної поведінки митника у його начальника. Але начальника на робочому місці теж не виявилось. Написав про це листа у центральний офіс польської митної служби. Чекаю відповіді. Закликаю усіх, хто перетинає кордон і стикається з такими проблемами, теж писати скарги. Чому? Тому, що коли звертаєшся до митників як журналіст з запитанням, чому митники так дивно працюють? Чому штучно створюють черги? Чому сердяться, коли люди, що перетинають кордон, у них питають щось, чого не знають, митне начальство відповідає: скарг на усе вище перелічене немає, отже йдеться про конкретний випадок саме з автором звернення. Виглядаєш у такому випадку ідіотом.
Отже, як уже було сказано, у другий день 2016 року на кордоні у найбільш корумпованому пункті перетину не було черги. Можливо, це пов’язано просто зі святами, а, можливо, щось справді на кордоні помінялося у кращий бік. Наприклад, стали жорсткішими процедури перетину кордону з цигарками і алкоголем, або ж власники авто на польських номерах більше не їздитимуть туди-сюди через новації у законодавстві – будемо бачити. Найближчий рейд на кордон 06 січня. Знову перетинатиму через Дорохуск-Ягодин. Будуть відео, фото і розмови з прикордонниками і контрабандистами. А тим часом, запрошую почитати мій старий текст про спробу доїхати у Прибалтику через Білорусь. Не раджу цього робити. Ту богом забуту країну треба об’їхати через Польщу. Чому? Читайте – зрозумієте.
Тисяча кілометрів через Білорусь – це більше ніж тисяча п’ятсот через Польщу
Подорож вихідного дня за маршрутом Київ-Рига-Київ
Писати його я почав, стоячи у черзі на білорусько-литовському кордоні. На той момент було 100 легковиків у черзі. За годину пройшло 30, отже, щонайменше чотири години вільного часу і філософських роздумів про значення кордонів парканів і заборон у розвитку чи, скоріше, деградації людства. Отаке може чекати людину, яка вирішила на вихідні майнути на Балтійське море. За нормальних обставин, за умови життя у цивілізованому суспільстві, за 10 годин автомобільної їзди ви будете на місці. У наших умовах поки що виглядає трошки по-іншому.
Виїхав у п’ятницю серед дня, сподіваючись ночувати у Вільнюсі. Наївний. Українсько-білоруський кордон порадував чергою у пару кілометрів яка рухалась так повільно, що навіть прикордонники з цього дивувалися. На відміну від українсько-польського кордону, де місцеві мафіозі збирали по триста гривень за проїзд без черги, на українсько-білоруському кордоні цей бізнес організований набагато елегантніше. Раптом якесь авто вискакує з черги і їде вперед з увімкненою аварійкою. Водночас, помітити коли саме і хто саме робить пропозицію про проїзд без черги мені так і не вдалося. Цікаво було спостерігати за складом черги. Переважно, росіяни і білоруси. Здавалося б, росіяни і білоруси чимало зробили для того, щоб бути схожими, однак все ж таки відрізняються. Білоруси переважно мовчазні, стримані, спокійні. Росіяни бурхливо емоційні і в радості, і коли сердяться. І ще один нюанс: автомобілі з російськими номерами поряд зі мною в черзі переважно «хюндаі», «джиллі», «лади»… Білоруські ж – «БМВ» «Мерседес» «Сааб». Чесно скажу, обійшов майже всю чергу у пошуках білоруса на «Ладі» – не знайшов. На «Ланосі» бачив, на «Ладі» – не бачив. з чого зробив висновок, що білоруси – таки європейці. Передчасно зробив я такий висновок… Українці випустили, білоруси впустили. Це все зайняло час з 17 до 23 години і це стандартна практика, тому, плануючи подорож треба закладати час на два стояння на кордоні, якщо ви будете повертатися тим же шляхом.
Опинившись серед ночі на дорозі, я вирішив виспатись і тільки тоді їхати далі, тому доїхав до Гомеля і знайшов готель. Готель який я обрав для нічлігу розташовувався у центрі і про нього треба розповісти окремо. По-перше, дисковий телефон у номері. Це було так здорово – крутити диск для того, щоб кудись зателефонувати – фактично я потрапив у дитинство. Гомель мені сподобався тим, що там немає, як у Києві, страшних неоковирних кіосків на перехрестях, у переходах і скрізь попід ногами. Водночас, купити о 23 годині мінералки вдалося тільки в нічному клубі. Невелика, зрештою біда. Скажу трохи про білоруські дороги. Вони, звичайно, не такі гарні як у Європі, але з українськими їх не порівняєш: таких ям у Білорусі просто немає. крім того тривають масштабні дорожні роботи, які робляться на віки. Від Гомеля до Мінська дорога – в процесі розширення. Мінськ справив враження великого тематичного заповідника. Таке враження, ніби ціле місто змусили жити і поводись так, ніби на вулиці 80-ті роки 20 століття. Кидається в очі «совковий» асортимент вітрини ЦУМу. Салон мобільного зв’язку у ЦУМі і взагалі у тому районі в центрі – лише один. Дівчина з повадками секретної співробітниці спецслужб продавала мені білоруську сім- картку, ретельно випитуючи анкетні дані і пеписуючи дані паспорта, записуючи щось у якийсь спеціальний зошит. Тут є такий забутий. у нас заклад, як дитяче кафе. Ще на заправці мені сподобалось, що я не міг сказати, як в Україні: «До повного баку», Треба було назвати точну кількість літрів і за них заплатити. Про все це мені повідомила сувора тітка – касир. Взагалі така загальна суворість – на всіх працівниках сервісу з якими я спілкувався. Готельні адміністратори, продавці у магазині, касири бензоколонок – усі починали спілкування так, ніби я їхній потенційний ворог. Лише згодом, реагуючи на мою усмішку, привітання і побажання гарного дня, білоруси теж розпливалися в усмішці. Дехто через силу, але все одно, це була усмішка. Тільки поспілкувавшись з суворим білоруським сервісом, я зрозумів усю цінність посмішок працівників сервісу в Україні, які вже сприймаєш як частину їхньої роботи. І от, подолавши шлях від Мінська до литовського кордону я стою в черзі до того, заради чого власне, все це робилося – потрапитм на день міста у Ригу і записати інтерв’ю з ризьким міським головою. Якщо ви думаєте, що я місяць вмовляв прес службу, узгоджував питання, викидаючи з них те, що мене цікавить і вставляючи заздалегідь заготовлені підлабузницькі дифірамби, що є стандартною практикою у Києві, то ви помиляєтесь. Ризька мерія відповіла згодою зразу.
Як я уже писав, на перетин українсько-білоруського і білорусько-литовського кордону у мене пішло загалом 14 годин. Тобто, за час що я стояв на кордоні – міг би проїхати від Києва до Юрмали. Але, не судилося. Що створює чергу на кордонах Білорусі я можу тільки здогадуватись. Чи то білоруси так охороняють свою богом забуту країну, чи то литовці і українці так охороняють себе від білорусів – я не розібрався. Моє спілкування з прикордонниками і митниками на обох кордонах було мінімальним: дав документи, забрав документи, «Відкрийте багажник, закрийте багажник, можете їхати». Тобто, роблю я висновок, якщо ти нічого забороненого не везеш – ти проходиш кордон за 5 хвилин. Тоді чому впродовж години проїздило не більше 30 автомобілів, при тому, що працює кілька пропускних коридорів? Росіяни, з якими я спілкувався у черзі стверджують, що це литовці спеціально морочать голову від нелюбові до них, росіян. Водночас, я був свідком інциденту з російським громадянином, який віз якісь речі, заборонені для ввезення. Спочатку він переконував прикордонників, що насправді те, що він везе, можна везти, потім говорив, шо він не знав, потім знищив те, що він віз і викинув у смітник. Одним словом, ці всі процедури, включно з виписуванням йому чи штрафу, чи іншого якого покарання затримали чергу хвилин на 20. Я так зрозумів, одна з причин черг – різниця світоглядів. Якщо литовці навчилися по-європейськи діяти за законом, росіяни все ж таки намагаються з законом дискутувати і мають у голові свої власні закони. Причому у кожній такій голові – свої. Українців, я думаю, це теж стосується. Отже, прибувши на кордон о 13.20 я виїхав з іншого боку кордону десь о 22. Думав, що зараз потраплю на європейську дорогу, натомість, враження, що потрапив в Україну і не просто в Україну, а у Львівську область, де дороги просто відсутні у деяких місцях. Реально, після кордону дороги не було. Ремонтні роботи без об’їзду. Асфальт знятий, поставлені вішки, знак, «дорожні роботи» і їдь куди хочеш. Я їхав за потоком, не надто розуміючи куди їду. Інколи дорога ставала односторонньою і світлофор регулював потоки з одного і іншого боку. Все це в темряві. Випробування не для слабкодухих. Однак, до Вільнюса було недалеко і незабаром я в’їхав у це місто, де теж довелося поблудити в пошуку готелю. Справа в тому, що навігатор, наприклад вам каже: «Поверніть наліво». Ви наліво – а там знак – цеглина. Ви шукаєте наступний поворот у потрібному напрямку і забрідаєте взагалі у такі нетрі, що вже і навігатор вам нічого не говорить. Побачив красиві багатоповерхівки, яскраво освітлені, з парковкою, акуратною територією. Мабуть, думаю, готель. Не може ж бути, щоб біля житла так було все акуратно прибрано і автомобілі у такому порядку стояли. А це таки було житло. Уявляєте – у житловому мікрорайоні автомобілі стоять тільки на парко місцях! Ніхто не додумається встромити авто на проїзді або поставити його поперек дороги. Зрештою, поблудивши дорогами Вільнюса, я таки виблудив на недорогий готельчик. Туалет у номері, але дуже компактно, поряд з умивальником. А от душ на коридорі. Для людини, яка відстояла 10 годин на кордоні це вже не мало значення. Ціна сподобалась – сто літів. Це 32 євро. З цією думкою я заснув, втомлений дорогою і у мріях про екскурсію ранковим Вільнюсом. До речі, на литовському кпп працює хлопець з Сімферополя, у черзі на кордоні я познайомився з калінінградцем родом з Дніпропетровська і з москвичами, батьки яких живуть у Києві. Їх усіх поєднувало одне спільне переконання, що це круто, що вони з України. багато нас по світах. ми -сила. тільки про це не знаємо. Ще не знаємо.
Далі – про повернення через Польщу, про те, як мене оштрафували за 10 кілометрів до Риги, про росіян, які замість платити за парковку просто платять штрафи, про те, як я символічно перетнув кордон Радянського Союзу та про решту деталей, які можливо будуть корисні людям, що планують собі таку подорож у майбутньому.
Отже, переночувавши у Вільнюсі, вирушив на екскурсію містом. Я для себе виробив уже варіант огляду нових місць, найоптимальніший для мене. Підкреслю, це мій досвід, мені здається, що так це робити найзручніше. Можливо, я і не правий. Отже, виїжджаю рано вранці, їду до центру і з швидкістю 15 кілометрів на годину блуджу центральними вуличками, не користуючись навігатором. Якщо центр міста перетинає річка – я обов’язково проїду різними мостами з одного берега на інший, бо з мостів відкриваються чудові краєвиди і мости самі по собі – цікаві об’єкти. Їздиш отак туди-сюди –насолоджуєшся красою, фотографуєш, потім паркуєшся поряд з пішохідною вулицею і йдеш блудити вже пішки. Рано вранці це робити зручно, тому що є можливість побачити місто без торгівлі і натовпу туристів. На вулицях залишаються тільки романтичні парочки та компанії, які з учорашнього вечора не лягали спати. А потім вже, все це обдивившись і нафотографувавши, приїздиш додому і читаєш про місто в інтернеті та звіряєш свої фотографії з тими, що зроблені іншими людьми раніше. Щось у цьому є. Так було і у Вільнюсі. Десь годину я на це все витратив і вирушив далі на північ. Дорога від Вільнюса до Риги починалася комфортною швидкісною магістраллю як у решті Європи. Однак і на магістралі траплялися ділянки де тривають ремонти. Ремонти, при цьому не означають, що їхати нема де і що водій мусить петляти між ямами і знижувати швидкість до 5 кілометрів на годину. Всі роботи виділені, об’їзди вказані – жодних несподіванок. І дуже толерантні водії. Чому вони такі толерантні і обережні я зрозумів за 10 кілометрів до Риги, коли при обгоні трохи перевищив швидкість і мене зупинила поліція. Крити було нічим – на радарі у них світилися номери мого авто і швидкість – 137. Я обганяв сарай на колесах, який зібрав за собою цілий кортеж, а я був у тому кортежі першим і почувався винуватим за те, що я його не обганяю. В результаті всі, хто їхав за мною поїхали далі, а мене зупинили і виписали квитанцію на нереально високий штраф – 60 латів. Це десь 85 євро. Далі вже до самого українського кордону я швидкість жодного разу не перевищив, стежив за цим особливо ретельно, хоча це і відволікає від дороги – весь час лупати на спідометр.
Прибувши у Ригу, я особливо ретельно обирав місце для паркування у центрі, щоб ще раз не натрапити на штраф. Став біля знаку «Парковка». Вийшов, запитав у хлопців, які продавали екскурсії, чи можна тут паркуватися і де платити? Мені відповіли, що сьогодні на честь дня міста і вихідного паркування безкоштовне. Я трохи заспокоївся, однак все одно повернувся до авто і запитав у водія припаркованого поряд шикарного БМВ, яким чином вони платили за парковку. На що отримав відповідь, що вони за парковку не платили – їм виписали штраф. Знову повертаюсь до місцевих жителів і питаю, за що цих людей оштрафували, якщо сьогодні паркування безкоштовне? Мені пояснили, що БМВ стоїть на місці для паркування автомобіля інваліда і саме за це отримав штрафну квитанцію на ті ж 60 латів. Згодом я переїхав на іншу площу і там паркував авто у дуже вузькому місці. Довго паркував крутячись вперед назад поки таки заскочив у щілину між мерседесом і сітроеном. Виходжу і бачу на сітроені штрафну квитанцію. Запитую у ресторані поряд, чи можна тут паркуватися? Чи відповідає дійсності знак «Паркінг»? І якщо відповідає, чому штрафна квитанція на Сітроені? І тут мені місцевий житель пояснив, що паркуватися у цьому місці можуть тільки автомобілі посольства Молдови. Оскільки мій автомобіль явно не був автомобілем посольства Молдови я бігом почав випарковуватися з тієї щілини, на що теж пішло достатньо часу. Зрештою, я все одно знайшов місце для паркування у центрі. Причому у самому центрі поряд з їхнім центральним універмагом – «галерія центр». Зрештою, це не складно. Головне – не панікувати і не вважати питання паркування чимось надзвичайним, не соромитися питати у всіх навколо чи можна тут паркуватися, не відмовлятися від допомоги сторонніх, які підказують вам при парковці. І ще один момент. З усіма місцевими жителями я починав розмову англійською, знаючи з розповідей в інтернеті про ставлення прибалтів до всього російського. Однак, вже з’ясувавши всі свої питання англійською, я запитував у людей чи говорять вони російською. І у більшості випадків мені відповідали, що так, звичайно говорять. Про те, що вони не знають російської мови мені сказала тільки пара літніх людей. Але то вони певно сказали з політичних міркувань – явно люди народилися у Радянському Союзі, де ця мова була частиною тої тоталітарної держави, а отже вони не могли її не знати. Більше того, скажу, що усі жебраки, які до мене підійшли у центрі Риги говорили саме російською і англійської не розуміли, коли я у них питав, чи не пробували вони заробити собі гроші на прожиття? У мене була домовленість про інтерв’ю з мером Риги. Однак, з огляду на те, що я безнадійно вибився з графіка я вже не наважився непокоїти прес-службу мерії своїм проханням про чергове перенесення часу запису і десь о 15 годині виїхав у бік Польщі. До ночі планував приїхати до українсько- польського кордону, щоб зранку бути у Києві.
Як з’ясувалося, 1500 кілометрів з Риги до Києва через Люблін набагато швидше можна проїхати ніж 1060 – через Мінськ. А все через кордон з Білоруссю, який охороняють так ретельно як колись охороняли кордон Радянського Союзу. В’їжджаючи у Білорусь на автомобілі ви окрім стандартних паспорта і техпаспорта на автомобіль повинні заповнити автомобільну декларацію, де вказати що ви ввозите або вивозите авто. І заповнення цього документа відбирає хвилин по 15 у кожного, хто проїздить кордон. Як наслідок задоволення перетину білоруського кордону розтягується на сім годин. А оскільки я перетинав його двічі – з боку України і з боку Литви, то у моєму випадку це було понад 14 годин. Розумно було б бланк цієї декларації розмістити десь на сайті прикордонної чи митної служби і люди б приїздили на кордон з уже заповненим бланком. Але, я так розумію, наші сусіди білоруси не шукають легких шляхів і, певно, зайві туристи у них на території їм не потрібні. А раптом вони виявляються шпигунами або ще гірше, журналістами. Отож, відчувши сповна радість перетину білоруського кордону, я, повертаючись з Риги вирішив об’їхати Білорусь десятою дорогою. Поїхав на Каунас далі перетнув кордон з Польщею. Отут зроблю ліричний відступ. Люди, яким нині років 40, пам’ятають, що не так давно ми всі жили за високим парканом з колючого дроту, яким була обнесена одна шоста суходолу нашої планети. І називався цей концтабір Радянським Союзом. Колись, ще будучи школярем, я був на фестивалі клубів інтернаціональної дружби у прикордонному молдовському селі Варатек і нас водили дивитися на кордон. Вигляд контрольно-слідової смуги рядів колючого дроту і за ними широкий вільний Прут тоді викликав масу емоцій. З того часу я мріяв про момент, коли зможу вирватися з цього концтабору у вільний світ. Про час, коли колючий дріт не зупинятиме рух людей назустріч одне одному. Тому, перетинаючи кордон Литви з Польщею, я пережив якесь надзвичайне піднесення. Дитяча мрія втілилася у життя. Я без зупинки проїжджаю місце, де ще двадцять років тому був колючий дріт і люди з автоматами мали право вбити кожного хто не зупиниться на кордоні. Водночас, порожні споруди контрольно-пропускного пункту, сторожові вежі і решта прикордонних причандалів нагадують про тоталітарне минуле, з якого Прибалтика уже вибралась. Після проїзду кордону починається гориста, але доволі комфортна дорога. Польські дороги як і латиські та литовські не викликають страху навіть уночі, але плани на вечір у вигляді 500 кілометрів до українського кордону польською територією – це було доволі амбітне завдання для такого водія, як я. Тому далі я був весь у дорозі, максимальна концентрація і увага. Найбільше в темряві страшать пішоходи які зненацька вискакують на дорогу. В Україні це звичне явище. Більше того, коли такий пішохід перелазить через відбійник і потрапляє під колеса автомобіля, який їде у крайній лівій з дозволеною швидкістю – громадськість завжди на боці пішохода. Водія одразу оголошують п’яним мажором і всі медіа починають стогнати про те, як це погано, що у нас на дорогах вбивають людей. Жодного разу не зустрічав статей про те, що перелазити через відбійник не варто, що це самогубство, що водій автомобіля не бажає вбивати нікого, що для водія це страшний стрес – збити людину. І це кримінальна відповідальність. Що людина після того, як зіб’є такого самогубця навряд чи наважиться сісти за кермо навіть за умови, що у суді вдасться довести провину неадекватного пішохода. Все це українські реалії. Натомість у Польщі Білорусі чи Прибалтиці жодного разу пішоходи не кидались під авто. А в Польщі, крім того, усі пішохідні переходи на трасі і в межах міста виділені світлом, спеціальними знаками, яскравою розміткою. Попередження про наближення до переходу і обмежувальні знаки теж дають змогу водієві зорієнтуватися. Отже, неадекватних пішоходів я не зустрів жодного разу у Євросоюзі, з чого роблю висновок, що там, певно у школах працюють кваліфікованіші вчителі і з початкових класів привчають дітей до важливості дотримання правил дорожнього руху усіма учасниками, зокрема і пішоходами. Проїжджаючи відрізки траси між містами без особливих пригод, у містах я безнадійно блудив маючи навігатор, бо ремонти і об’їзди повністю електроніку дезорієнтували. Допомога приходила від таксистів та інших водіїв – вони підказували як виїхати на правильний шлях у Сувалках, Білостоці, Любліні та інших містах, які я проїздив. В якийсь момент відчув, що мене хилить в сон. Кілька разів ставав біля заправок і спав по годині-півтори, а потім рушав далі. Що ближче до українського кордону, то більше ставало ремонтних робіт на дорогах. Певно, донедавна, якість доріг у східному напрямку не була для поляків пріоритетом і нині вони взялися виправляти ситуацію. На КПП «Медика», як не дивно, цього разу черги не було зовсім. Десять хвилин – і я вже пройшов і поляків, і українців та рушив у бік Києва. З українського боку теж черги не було, що дуже мене здивувало, як людину, яка буквально місяць тому давала хабара у триста гривень, щоб об’їхати чергу з автомобілів у півкілометра. Дорога від Шегині до Києва – комфортна про неї нічого розказати окрім того, що цю комфортну дорогу використовують працівники ДАІ для свого бізнесу. Бізнес полягає у тому, щоб зафіксувати порушення і в обмін на невиписування протоколу отримати фінансову винагороду. Патрулів на дорозі так багато, що фактично постійно треба дивитися на спідометр щоб ненароком не перевищити швидкість на радість цим стійкам для радарів у формі. У мене на під’їзді до Рівного не вийшло і тому заробив штрафну квитанцію. Отака вийшла подорож. Кожен її момент, зокрема і 14 годинне стояння на кордоні – це мій досвід, за який я вдячний долі. Звернув увагу на те, що у чергах на кордоні стоять доволі симпатичні і цікаві, інтелігентні люди. І черга на кордоні, попри всю її глобальну аморальність – все ж таки сприяє налагодженню контактів сусідніх народів.
