Я давно не був у відпустці. Навіть у моменти відпочинку я беру з собою ноутбук і використовую вільні хвилі для виконання своєї роботи, ось минулорічне фото з пляжу на Тенерифе, де я писав апеляції
У Неаполі, до речі, без цього теж не обійшлося. Екстремальна ситуація вимагалв оперативних дій: клієнт перебував у Польщі по дорозі з України тільки до 15,00 отже тільки до цього часу можна було скласти вньосек на побит часовий. Я у цей час (коли дізнався, що людина уже виїздить з Польщі) був Неаполі на пляжі. Але це не стало перешкодою. Відкрив комп і подав вньосек через профіль зауфаний. Звичайно, я з компом у плавках виглядав трохи дивно серед спеки і людей, які розважалися, але мені до лампочки, коли цього потребує робота, за яку мені заплачено.
(нагадаю, я займаюся документами іноземців у ЄС і нині у мене у провадженні щонайменше 50 справ, за якими щодня треба стежити і щось у кожній робити, а ще ж вчити своїх курсантів і шукати нових клієнтів) І от завдяки дружині, яка полетіла в Італію до родичів, я опинився у Неаполі. 
Вийшло так: вона поїхала на тиждень раніше, а потім ми зустрілися у неапольському аеропорту і поселилися у самому центрі Неаполя у апартаментах, підказаних нам італійськими друзями. Вулиця страшенно шумна – продовження віа Толедо. Якогось Енріке. Якого – ще подивлюсь
але є потужні тапарелі (ставні) і балкончики. Якщо ці тапарелі закрити – шуму майже не чути. Зараз я пишу це на балкончику в туалеті, щоб не заважати дружині доспати ранкові найсолодші сни. Щось у цьому є. Як у всьому Неаполі. Нижче – відео з тих апартаментів, коли ми уже виселялися. Я помилково називаю цю вулицю Віа Толедо, але пробачте немісцевому.
@oleksandrivakhniuk Неаполь житло туристичне
Певно усі ви чули масу історій про те, який Неаполь брудний, замальований графіті і небезпечний. З моїх дотеперішніх вражень – не більше ніж будь яке інше велике місто.
У перший вечір ми потрапили на виступ якихось малих музикантів на центральній площі міста з нагоди якоїсь там річниці заснування міста. Спочатку хтось довго говорив, потім пішла музика. Люди не потрапляли в ноти, але оскільки навколо стояли переважно батьки музикантів – усім подобалось. Зрештою, це дуже круто, коли академконцерти малим музикантам роблять на центральній площі такого міста. Виглядало красиво.
Загалом, це залежить від нашого настрою – як ми сприймаємо те чи інше місто. Київ у порівнянні з Неаполем все ж таки виглядає чистішим і впорядкованішим, але для мене Київ – жлобівня, через російську мову, яку там часто чуєш. Тут російської мови не чути і тому відчуття зовсім інші, попри те, що сміття, шуму, дорожнього руху та всього того, що у місті може не подобатись, у Неаполі – набагато більше ніж у Києві. Прилетів я у вівторок Райнейром.
Ми увечері пішли на берег у порт, застали чудовий вечір, але у моєму віці треба бути дуже обережним з ментальними проблемами і набиратися терпіння, бо інакше можна посваритися. Ми посварилися через те, що моя найрідніша, найкраща у світі дружина вчила мене як переходити тут дорогу. Я поривався як побачив жовте світло – негайно добігти до тротуару – вона кілька разів мене повчала, що бігти тут не можна, бо на світло тут мало звертають увагу. Треба обережно переходити, оглядаючись, чи хтось не їде, навіть якщо твоє світло горить і твоя черга переходити. Вона мала рацію і я це згодом зрозумів, але повчання так мене збісили, що я до вечора сердився, не помічаючи краси місця де перебуваю. Більше того, цього дня ми потрапили на червоний місяць, який, як виявляється, буває раз на 18 років. І я через стрес цього не помітив. 
Це, на жаль, важко контролювати, але треба. Я кожного разу даю собі слово, що не буду реагувати на якісь такі подразники, що буду перетерплювати, але наступного разу знову щось знаходиться нове. Наступного разу ми посварилися на острові Прочіда через газовану воду. Я п’ю воду сильно газовану. Це єдина моя радість після того, як у мене виявили цукровий діабет і я перестав взагалі пити солодкі води. Ну, то як не солодкі – хоча б газовані. Бо звичайна вода мені смакує як вода для змивання унітазу. Тому тільки сильно газовані. І тут у ресторані я замовляю газовану. Італійською це фріссанте. Мені приносить, на ній написано фріссанте, але вона зовсім не фріссанте. Я про це кажу, прошу стронг фріссанте. Альтаменто фріссанте – вони кажуть що це у них газована вода і нічого іншого вони не запропонують. І ми посварилися, бо дружині здалося, що заявляючи офіціанту, що це не газована вода, я поводився по-хамськи. На жаль, такі речі зі мною трапляються, попри мої установки не реагувати. Пишу це все, щоб раз і назавжди запамʼятати – це дрібниця, варта ігнору, щоб життя було якісним, настрій хорошим і відпочинок повноцінним. Пообіцяв собі більше цієї помилки не повторювати, але знову це сталося через день. І тут опишу теж, бо це важливо для розуміння за що варто платити у Неаполі, а за що ні. Резервуючи готель у Польщі чи в інших країнах, ми часто вирішуємо заплатити одразу за сніданок, щоб мати це з голови. У Неаполі цього робити не варто. Ми замовили сніданок, а ним виявилася кава з круасаном. До того ж, круасан по-неаполітанськи – це така радянська саєчка порожня або з чимось. Звичайно ж ми ще додатково брали щось (я, наприклад, хотів не просто еспресо а подвійне і це додатково три євро, дружина хотіла соку помаранчевого це ще 4 євро, ще там щось і набігало додатково до уже оплаченого сніданку 8 або і більше євро. І це сердило. Не з причини, що шкода грошей і треба економити (хоча це, певно, теж) а з причини, що почуваєшся ошуканим, платячи вдруге за те, за що, на твою думку, ти уже заплатив. І я десь третього чи четвертого ранку запропонував випити тут кави, за яку ми заплатили, а потім піти знайти якесь місце, де поснідати, щоб якщо платити, то не тут, а деінде. Бо не хочеться почуватися розведеним лохом. Я запропонував, дружина (за звичкою) спочатку заперечила. А потім, коли ми уже замовили чогось на 8 євро, погодилась з тим, що це була добра ідея. І оце мене знову збісило, за що я себе знову і знову сварю. Це дрібниця. Треба погодитись з тим, що жінки так роблять. Це їх стиль. Треба це прийняти. Зараз я це розумію, а у момент події мозок відмовляється сприймати таку нелогічну поведінку. Зрештою, ми помирилися знову, але такі речі не проходять безслідно ні для неї ні для мене і я шкодую, що не стримався. Це безвідповідально. Хто ще з чимось таким стикався розкажіть – як ви собі радите, розуміючи, що щось абсолютно неприйнятне треба прийняти, розслабитись і полюбити такі викрутаси замість їх обговорювати і критикувати. Отже перший день – вечір на набережній, другий – поїздка на Прочіду – острівець поряд з Неаполем.
Маленький острівець фактично забудована гора
з портом для поромів і яхт. Зі спокійними пляжами, де ніхто нічого не продає, людей небагато, а тим часом є все, що треба для пляжного відпочинку. Поїли ми там смачних рибок, які дуже нагадували смажених бичків з Затоки. З тою тільки різницею, що тут було видно, що олія для цієї рибки свіжа і це було не на вулиці, а у ресторані. Симпатично. Шкода тільки, що я, поїдаючи ці рибки, думав про те, що ми знову у такому чудовому місці посварилися. На щастя ми помирилися за годину і далі уже все було ок. Ще одним тригером були проблеми з телефоном дружини, які ми намагалися цілий день вирішити. Я звичайно ж, потягнув на острівець ноутбук і навіть відкрив його одного разу, але на сонці це дуже незручно, натомість носіння рюкзака цілий день – теж не надто приємне задоволення. Одним словом, вчора це було недоречно. А наступного дня поготів, бо ми поїхали на Везувій. Це багато ходіння і мінімум часу на роботу. Хоча, треба сказати, що я дуже люблю ранкові години на відпочинку присвячувати праці. Мені це просто подобається. Поки дружина спить – я клацаю на компі. Це був добрий день і я компенсував учорашній та позавчорашній негатив. Я просто уже старший – мені 53 роки і мій спокій дуже легко розвалити. Постійна тривога за справи своїх клієнтів дається взнаки. Треба відпочивати, відволікатися для того, щоб потім успішно компактно по часу і якісно робити свою роботу. На жаль, розуміння цього приходить до кожного окремо і жоден досвід інших нікому не допомагає. Кожен мусить дійти до цього самостійно через проби, помилки, сварки, зіпсований настрій, прокрастинацію і так далі. Це, правда, теж досвід. Отже, як хтось всерйоз поставиться до того, що я тут написав і спробує застосувати це правило – йому може бути легше. Правда, життя каже, що – ні. Нові покоління роблять ті самі помилки, рідко використовуючи досвід тих, хто уже собі набив гулі об життя і набивають свої гулі та потім намагаються докричатися до когось, хто їм дорогий, щоб цих гуль не набивали. Безуспішно.. Так влаштовано цей світ і треба з цим змиритися. 
Поїздка на Везувій про яку я далі розповім, увінчалася ще й успіхом у роботі. Прийшла гарна новина: чергова помилка мазовєцького відділу справ іноземців (видача карти на рік) виправлена – дозвіл буде на 3 роки для підприємця-програміста. 
Вірю, що я дочекаюся умовного рефлексу в цьому уженді: як бачать що я пелномоцнік – підлостей не роблять. Без надії сподіваюсь. Ще таких справ штук 4 в роботі, де карта безпідставно на рік замість трьох. Ще про вечірній Неаполь: центр повсюдно смердить маріхуаною
Як ми їхали на Везувій? Спочатку від метро «Данте» до «Гарібальді» потім по стрілочках до « trena Vezuviana” квитки у касі і очікування на потяг на переповненому пероні. Висідати треба на станціі pompei skali via del misteri. Ми поїхали далі і просиділи півгодини чекаючи потяга у зворотному напрямку.
Зрештою, добралися до потрібної станції, витративши на це додаткові півгодини. І тут нас заскочила новина, що візит до кратера треба резервувати заздалегідь, щоб потрапити туди. Однак, на відміну від інших таких місць (наприклад, Лувру, ресторану на вишці у Берліні, вулкану Тейде на Тенерифе) на станції у Помпеях працюють туристичні фірми, котрі за 35 євро за людину роблять так, що ви не маючи зарезервованого квитка на кратер, все ж потрапляєте туди і вас довозять туди і назад не муніципальним транспортом, а комфортним автобусом. 
Дорого, але ми уже приїхали, то заплатили і поїхали на Везувій, звичайно ж почекавши на сонці відправлення автобуса. Беріть панамки і сонячні окуляри. Ну і взуття мусить бути відповідне, бо тюпати до кратера від місця куди вас привезуть – 20 хвилин щонайменше по вулканічному піску.
Сам кратер – нічого особливого. Але факт, що ти туди добрався і що це саме те місце, яке ти бачиш знизу як дуже високу гору десь вдалині, а також це місце, про яке ти читав у підручнику історії за 5 клас – це варте тих 35 євро. Поставили галочку що ми тут були, наробили собі фоток 
і пішли назад. Нагадую, там цю відстань до автобуса можна пройти тільки пішки. На гору на авто їздять тільки продавці з сувенірних кіосків та рятувальники за кимось хто зомлів по дорозі. Таких, я так розумію, вистачає. Коли ми уже спускалися – вгору по цій пішохідній стежечці мчало авто рятувальної служби. Це, звичайно, не Еверест, але як нема здоров’я – краще туди не пертися, щоб не створювати проблем ні собі, ні близьким людям.
Наступного дня ми пішли по центральних вулицях Неаполя де купили моцарелли, прошуто, пармезану, хліба, якоїсь вуличної їжі цікавої і зробили собі такий обід у домашніх умовах з локальних продуктів. Моцарелла ді буфала – дуже неаполітанська страва. А от піца Маргарита яку усі хвалять з Неаполя нам попалася пересмаженою. Може так і треба, але у Зегже піцу роблять краще ніж у Неаполі. Увечері ми на фунікулер і піднялися у респектабельну частину Неаполя, де менше шуму, графіті, арабів, чорношкірих, скутерів і де не смердить маріхуаною на вулицях. (Я усвідомлюю, як такий перелік може бути сприйнятий з правової точки зору, однак, як журналіст, мушу це написати. Бо це реалії життя. Я перелчіив те, що створює мені дискомфорт. І, зверну увагу, що колір шкіри для мене значення не має, однак зверну увагу, що не кожен чорношкірий – обмальовувач стін дурними графіті, курець мархуани і злодій – але майже кожен злодій обмальовувач стін дурними графіті, курець мархуани у Неаполі – чорношкірий. Це мої спостереження.
Отже, на горі всього цього менше. І там біля замку є чудовий ресторан з видом на Неаполь. Рекомендую. 
Ну а наступного дня ми знову подалися на острів. Цього разу – на Іскію. Це трошки далі і він більший ніж Прочіда.
Півтори години поромом – і ми на острові. Тут ми з дружиною розділилися. Вона хотіла пляжного відпочинку, тому винайняла шезлонг і парасольку за 20 євро, а я вирішив обїхати острів на скутері. Скутери винаймають у порту і коштує це від 40 до 60 євро за добу. Водночас, чоловік, до якого я прийшов за скутером, почувши, що я ніколи на скутері не їздив, порадив мені все ж винайняти авто. І я винайняв фіата, на якому і обїхав острів за годину. Але яка це година. Серпантини – як на Тенерифе, страшнувато, але враження залишилися. Фотографій з цієї поїздки небагато, бо треба було або їхати або фоткати. Наступного дня ми уже виїздили з готелю. Виселення об 11, а літак у нас о 20 50. Це, до речі, неправильно. Треба винаймати готель ще на добу, щоб не морочитись з речами і все ж таки щоб перед літаком трошки відпочити, перевдягтися, помитися, щоб не робити це уже в аеропорту, як це я зробив цього разу. Бо ми ж поперлися на пляж… Довго його шукали, знайшли випадково, запитавши де вхід. Виявляється, вхід на муніципальний пляж Сирена у Неаполі – на іншому боці вулиці і йде під вулицею, Тобто, йдучи повз пляж, ти його бачиш, але входу нема. Пляж дуже живописний. Гляньте на відео. Серед пляжувальників чув українську мову і, на щастя, не чув російської. І це прекрасно. Вистачало, звичайно, жлобства і без росіян. Якісь араби притягли на пляж величезну колонку і голосно її врубали. А звідти летіла їхня тумба-юмба. Однак, це можна було пережити. Повертаючись назад ми пройшли пішки усю набережну аж до центру. Замість сісти на метро. Це доволі багато. Не робіть так – втомитесь. Ну, далі літак, переліт і подорож додому. Не обійшлося без курйозу у аеропорту на паркінгу. Я додумався лишити білет з паркомату під лобовим склом і він за 5 днів, що авто стояло на парковці, вигорів повністю. Тобто, виїхати і заполатити без цього квитка не виходило. На щастя, певно я такий не перший. Приїхав з головного терміналу чоловік, який взяв у нас готівкою оплату і відкрив шлагбаум. За 5 днів стояння за 200 метрів від терміналу я заплатив 140 злотих. Якби став поряд з терміналом – заплатив би 210. В принципі, не так багато. Але цього разу вирішив зекономити. В принципі, невелика проблема – пройтися пару метрів. Ну і найважливіше: у мене прострочена у 2024 карта побиту і нині я чекаю на нову. На сайті стражі гранічної написано, що прострочена карта не дає права на вїзду у Польщу. Але я вїхав, як і всі мої клієнти з такими проблемами. Докладно про те, чи можна подорожувати маючи прострочену карту – тут
