Щойно повернувся з чергової несподіваної подорожі і свіжими слідами спробую описати її. Навіщо? По-перше: приємно згадати. По-друге: читачі читають такі тексти з задоволенням навіть через кілька років. Он мій текст про три дні у Парижі, чи про Брюгге, чи про п’ять тисяч кілометрів Європою на авто чи про вело мандри, продовжують відвідуватися, читатися, давати мені нових клієнтів. Бо люди читають текст, надихаються і пробують зробити, як я. Інколи роблять самостійно і безкоштовно. Інколи мені платять за те, щоб я їм допоміг. І я з цього живу ось уже років 4. Тобто, розповідаючи про свої подорожі, я роблю корисну справу і собі, і людям. А отже, вона має сенс.
Дружина поїхала на тиждень до мами в Італію і я приготувався до ударної праці та самостійного господарювання впродовж наступних десяти днів. Але так склалося, що від Павії, куди дружина приїхала до своєї матері, а моєї тещі, і до своєї сестри, а моєї куми, є потяг до Ніцци. Окрім того, у двох сестер було бажання і натхнення сісти у цей потяг та поїхати до Ніцци попляжитись. Попляжились вони і дружина раптом вирішила, що я мушу бути поряд. І літак візейра якраз підходив більш менш за термінами. Все склалося так, що не летіти було не можна. Не летіти – це було б жорстокою дурницею, про яку б я ще довго шкодував. Тому, наступного ж дня я був у літаку. Далі почалася казка. Літак мало того, що летить над горами то ще й сідає у аеропорту Ніцци, заходячи з моря. А я сидів біля вікна. Звичайно ж трошки наклацав звідти фотографій і навіть відео.
В аеропорту замість банди таксистів, які завжди зустрічають туристів в українських аеропортах майже біля трапу літака, тут просто перед входом – трамвай чи метро (бо заходить під землю) що їде просто до центру Ніцци. Ніцца – місто, показане, можливо, у половині французьких фільмів. Герої приїздять у це місто, поселяються у готель, йдуть на пляж – це обов’язкова програма – ну і ще щось там з ними відбувається по дорозі з пляжу до готелю і назад. Мрія побувати у Ніцці, Каннах, Монте-Карло чи Сен-Тропе їсть з дитинства усіх, хто дивився французьке кіно. А я якраз такий. Тому сприйняв приліт у Ніццу як подарунок долі, як відповідь на мої багаторічні мрії про те, щоб тут побувати.
Впродовж останнього століття регулярно намагаються зруйнувати міф про Ніццу як про райське місце. Ще у 30 роках минулого століття німецькі карикатури показували «останніх не кольорових французів» натякаючи на те, що Франція перестає бути країною, де живуть європейці і що це погано.
Насправді, тодішні фашистські пророки помилилися, як помиляються нинішні рашистські. У рос медіа регулярно можна прочитати про засилля мігрантів, про те, що Франція перетворилася у зборище невідомо кого. (з цим можу погодитися тільки частково: росіян забагато. Забагато чути російської мови і це заважає. Це не означає, що росіян тут більше ніж інших. Просто тільки росіяни верещать на пляжах, у барах і скрізь, де зявляються) Франція і зараз дуже французька, дуже європейська, впорядкована, неймовірно атмосферна, смачна і така ж приваблива як і десятки років тому. Особливо вражає впорядкованість. Наприклад, вузькі вулички змусили місцевих пересісти з автомобілів на моторолери і їх у місті неймовірно багато, для них передбачені спеціальні парковки і пальми поміж ними виглядають дуже живописно, по-французьки симпатично і неповторно. Велодоріжки і смуги руху громадського транспорту відділені бетонними обмежувачами, рух розплановано так, щоб хоча б якось порадити собі з корками.
Корки все одно є, але вони були б гігантичними, якби не дивовижна впорядкованість французів, спричинена еволюційними змінами. Адже кожне правило, кожна традиція, кожне просторове рішення пройшло вікову апробацію, написане кровю і потом місцевих жителів. Є кумедні інфраструктурні традиції, які відрізняють Ніццу від інших місць, де я бував. Тут не чекають зеленого світла, щоб перейти дорогу. Йдуть, коли на дорозі немає машин. Натомість, коли світить зелене світло пішоходам – пішохід спочатку подивиться в обидва боки – не віритиме, що ніхто на зелене не поїде. Добре, що і автомобілі і пішоходи і навіть трамваї у людних місцях тут рухаються поволі і встигають одне одного пропустити. З чим пов’язана така дивна традиція? Не знаю. У Польщі чи Німеччині люди навіть на малесенькій вулиці, на переході через яку горить червоне світло, стоятимуть, поки не загориться зелене, а того, хто піде на червоне засуджуватимуть, хоча б у думках. У Ніцці перехід на червоне – норма. І тут навпаки ти, стоячи на переході, коли усі пішли, виглядатимеш дивно.
Тут дуже красиві церкви, наприклад є копія паризького Нотр-Дам, однак, церкви християнські тут порожні навіть у часи служби. Не знаю, з чого тут попи живуть. Ще одна особливість – парки і сквери на ніч зачиняються. Це зроблено, мабуть, для того, щоб бездомні там не спали і не облаштовувались. Саме тому парки чисті та акуратні.
Ще одна особливість: кулінарія. Є, мабуть, заклади, відкриті цілий день, але я таких не зустрів. Одні відкриваються о 7 щоб нагодувати вас сніданком і об 11 вони уже не працюють. Бо все сніданкове продали – можна готуватися до завтрашньої сніданкової сесії. Інші працюють на обіди і вечері. Треті – тільки на питво.
Ще одна важлива річ. У багатьох закладах кухарями і офіціантами працюють самі власники. Вони, мабуть, можуть найняти когось, але роблять це самі. Бо їм подобається. Це треба відчути – чим відрізняється, коли тобі страву приносить найнятий працівник і коли це робить власник. Якщо ви хочете побачити на працівників сфери обслуговування, які люблять свою роботу, своїх відвідувачів – вам у Ніццу.
Про смак і свіжість їжі. Це завжди геніально, смачно і красиво. Звичайно ж, ми налягли на морські страви. Мушлі спробували у трьох різних місцях.
Один раз я спробував жаб’ячі лапки.
Вранці, звичайно ж, кава з круасаном. Не знаю, чи то місце справляє таке враження, чи воно справді таке смачне, але кава з круасаном у Ніцці смакує особливо.
Хоча, скажу, що круасани у Бедронці навпроти нас у Варшаві мені подобаються не менше, а каву у себе вдома, як мені здається, я роблю найкращу з усіх, які коли-небудь пробував. Бо роблю її з 2002 року різними способами і знаю, чого хочу. Але, попри все це, смак кави і круасана та й загалом сніданку, зробленого власником кафе для тебе вранці у Ніцці особливий.
Не Ніццою єдиною. Поряд Монако зі своїм єдиним містом Монте-Карло. Туди 30 хвилин їде потяг з Ніцци. Звичайно, тих пару годин, що ми мали у післяобідній час на оглядини цього міста, малувато. Але казино, старе місто, набережну і чудові краєвиди ми побачили і на фото зафіксували
Наступного дня поїхали у Канни за тією ж програмою.
Уся ця прибережна смуга зєднана велодоріжкою і я мрію колись проїхатись узбережжям на велосипеді. Я ше доповню цей текст, але головне, що я хочу ним сказати: мандруйте, не бійтеся. Мандри надихають. Навіть якщо вивертають кишені, все одно надихають. Немає нічого неможливого. Я думав, що мені така подорож фінансово не під силу, але піднатужився – і вдалося. Важливо памятати, що за жодних обставин не можна перераховувати чеки у гривні чи у злоті. Все дуже дорого. Якщо це цікаво – напишіть у коментарях, опишу. Зрештою, просто треба розуміти, що те, що ви рахуєте у гривнях – тут у євро. І якщо рахувати – буде противно і відпочинку не буде. Треба запастися грошима і на рівєрі тільки витрачати. Порахуєте потім. І все одно знову захочете поїхати.
