Тиждень, що минає, запам’ятається громадянам України як тиждень гучних відставок. Олексій Гончарук, колишній організатор і учасник платних мітингів за і проти чого завгодно, що випадково опинився на посаді прем’єра, швидко цієї посади позбувся, а з ним позбулися посад і його міністри.

Окрім найгидкішого – міністра внутрішніх справ Авакова. Цей українофоб зберіг свою посаду, а отже, збільшив рівень впливу, що у майбутньому може послужити дуже погану службу країні.

Водночас, раптом зясувалося, що не все так було погано в уряді і загалом у владі, що щось цьому складу кабміну вдавалося. Ось спостереження керівника проекту «Наші гроші» Олекси Шалайського:

 Oleksa Shalayskiy

напишу свої враження з “профільного предмету” за звітний період. Так от. Корупції в вищих ешелонах влади стало суттєво менше.

– Нових схем не помічено
– Кілька старих схем скручено
– Кілька зафіксованих корупційних діянь після розголосу були зупинені на самому початку

Дійшло до того, що ми знаємо кілька історій, коли корупційна маржа, яка розщепляється на кількох чиновників, розщіплялась без врахування долі міністра.

Це означає, що на середньому і нижньому рівні все лишається майже як і було. І це означає, що судово-правохоронна система, ну далі самі знаєте…Я розумію, що короткий період ще не є визначальним. І, скажімо, перша новина зі словом “Порошенко” з”явилась на “Наших грошах” лише у січні 2015-го. Але саме зважаючи на зміну уряду – вирішив це зафіксувати.

Про нового прем’єра Олекса Шалайський висловився теж доволі влучно і песимістичнно

Oleksa Shalayskiy

Частина ФБ вважає, що Шмигаль – людина Коломойського, частина – Ахметова. І на базі цих гіпотез починає будувати складні логарифми майбутнього.Насправді тут – арифметика простого додавання..Інтереси олігархів в Україні практично не перетинаються. Галузі – давно поділені. Один обгризає пиріг з одного боку, інший – з іншого. Ніхто нікому не заважає. І якщо раніше держава своїми непрогнозованими діями кілька разів тимчасово псувала комусь одному апетит, то відтепер буде подавати серветки. Усьому достойному товариству, не зважаючи на прізвища..

Читаючи думки поінформованих людей, робиш висновок, що ротації в уряді спричинені тим, що урядовці обрали явний прозахідний вектор, а совок на президентській посаді, особливо ж його куратори у кремлі, цього не сприймають.

Volodymyr Viatrovych

5 marca o 06:25

Не вітаю, не співчуваю.
У нас традиція – вітати друзів чи знайомих із потраплянням у владу, навіть якщо ти не підтримуєш цю владу. Вишуканіша форма реакції – співчувати «щасливцям». Після вчорашнього дня традиція виглядає особливо дивно. Зеленський спокійно усунув з уряду усіх, хто вірив, що зможе зробити недосвіченного президента кращим, продовжити західний курс країни. Їх прибрали з політичної сцени як вже не потрібні декорації, європейські декорації. Ймовірно нині, повторюючи російські меми про соросят, демонтаж завершать усуненням Рябошапки. Наступна порція «хлопчиків (і однієї дівчинки) для биття», вчора іменованих урядом, вже не можуть казати, що не бачили на яку сцену і для яких ролей їх запросили.

Ще пару слів про ефективність президента і про його вміння робити справи від поінформованих людей:

Viktor Shlinchak
Після почутого сьогодні, розкажу вам історію, яку мені розповідав один добрий знайомий. Про Володимира Олександровича. Який свого часу був генпродюсером каналу «Інтер».Так от, стверджував мені тоді знайомий, що ВА – великий трудоголік. Без іронії. Вже зранку на каналі. І до пізнього вечора. А часом – до ночі. І так – з місяця в місяць. Одна біда. Замість того, щоб рейтингам каналу рости, вони весь час валилися. Ну, і, відповідно, доходи від реклами. Хорошковський злився. А підлеглі Володимира Олександровича дивились на все це і… «динамили» по повній. Навіть зами. Хорошковський, який на той час очолював СБУ, хватався за голову, бо видатки з місяця в місяць тільки збільшувались. Зрештою, і ВА, і Хорошковський (на той час – уже віцепрем’єр) втратили свої посади майже одночасно, у 2012-му. Кажуть, до цього часу у них збереглися нормальні стосунки попри провальний менеджент. До чого це я? Послухав президента і його підлеглих. Навіть попри шалений трудоголізм і месіанство, хвилюють наслідки

Якщо відставка уряду ще так – сяк міжнародною спільнотою могла бути переварена, то от відставка генерального прокурора викликала бурхливу реакцію. Виявляється прокурор Рябошапка сприймався західними партнерами як фігура, здатна виплутати зрештою Україну з корупційних тенет.  Хоча, знову ж таки, поінформовані люди з іронією до такої думки ставляться

Volodymyr Boiko

На каналі «Скрипін.ua» 4 березня 2020 року про мою скромну персону згадав професійний «громадський активіст» Лємєнов – дрібний рекламний агент, що обслуговує найбрудніші корупційні схеми в ДБР, НАБУ й органах прокуратури та заробляє на оспівуванні й облизуванні Артема Ситника й Руслана Рябошапки. На запитання Данило Яневський чому Рябошапка, про витівки якого я написав чимало натхненних рядків, не захистить у суді спаплюжені мною честь, гідність і ділову репутацію, Лємєнов пояснив, що пан Бойко – це «відомий зливний бачок, який незрозуміло з яких доходів живе» і навіть більш того: «пана Бойка було кілька разів ідентифіковано, коли він стрибав… як їхати до Білої Церкви, по правій стороні у нас є… перед Гребінками… дропзона, там де стрибають з парашутами, 3-4 тисячі один стрибок». І оскільки пан Лємєнов мене там «часто бачить», то в нього виникло запитання, за які кошти я там стрибаю, викидаючи на вітер шалені гроші.

Тож маю прохання до Rouslan Riaboshapka: Руслане Георгійовичу, поясність Вашій домашній тваринці Лємєнову, що це не я плачу за парашутні стрибки, а мені платять. У мене на Фейсбук-сторінці зазначена моя професія й мій індивідуальний номер D-36649, який я проставляю разом зі своїм підписом у будь-якій країні під документами, що стосуються виконання мною стрибків з парашутом. Буква «D» означає, що я маю найвищу кваліфікацію та право виконувати будь-які стрибки під власну відповідальність, а по номеру нескладно переконатись, що я сертифікований у Сполучених Штатах і внесений у міжнародну базу даних як тренер з парашутного спорту та інструктор з парашутної підготовки. Я щороку проходжу переатестацію за кордоном, де, власне, і працюю за своєю основною професією.

Що ж стосується Вашої, пане Рябошапка, домашньої тваринки, то, дійсно, в останній день серпня 2019 року я був на аеродромі «5 Океан», де виконував стрибки як тандем-інструктор з початківцями. Зразу скажу: я не є співробітником цього аеродрому, це був разовий випадок – кілька моїх знайомих забажали виконати парашутні стрибки в тандемі, а я сертифікований, у тому числі, як тандем-інструктор, тож ми й поїхали на найближчу дропзону, де я був на один день оформлений в штат (ще раз пояснюю – я, як інструктор, маю міжнародну ліцензію, яка визнається на всіх аеродромах світу, окрім Північної Кореї). Мої пасажири внесли гроші в касу аеродрому, я з ними провів належний інструктаж і виконав кілька тандем-стрибків.

І ось серед дня на цей аеродром приїхав безробітний Лємєнов, у якого з Ваших, Руслане Георгійовичу, щедрот знайшлись зайві 3,5 тис. грн. На ці гроші Лємєнов вирішив отримати розваг та екстриму, бо адреналіну йому від спілкування з Вами та Ситником не вистачає. На запитання Лємєнова з ким він може стрибнути в тандемі, керівник стрибків показав йому на кількох інструкторів, що стояли поодаль (точніше, я сидів, бо якраз пив чай у перерві між стрибками), запропонувавши вибрати одного з нас. Побачивши мене, Лємєнов змінився в обличчі, заховав гаманець і втік з аеродрому.

Загалом, рівень дискусії у парламенті, рівень промов депутатів і Президента настільки дійшов до плінтуса, що уже просто соромно це слухати. Я випадково увімкнув трансляцію парламенту у момент голосування за правками по земельному закону. Правки дурні, написані юристами олігархів, ці нещасні папуги з депутатськими значками їх озвучують, не надто розуміючи, що у тих цидулках їм написали, виглядає дуже смішно. І Разумков виглядає дуже розумно, даючи команди як саме за цю чи іншу поравку голосувати. Наприклад, коли підконтрольна частина депутатів має проголосувати проти Разумков говорить перед запуском голосування: “Прошу визначатись і голосувати”. Коли голосувати треба за рішення фраза звучить: “Прошу голосувати”.

Ким замінили тих, що пішли? Оборонка міністром не надто задоволена. Має йому що закинути. За словами одного з військових, Таран – одіозна особа ґатунку генералів Януковича. Особа яка при роботі в розвідці у 2008-2011-му роках не помічала сепаратизму в Криму, внаслідок дій Тарана була зруйнована агентурна мережа української військової розвідки на окупованих територіях Донбасу і багато патріотів потрапили в руки російських спецслужб, у 2015-му звільнений зі складу моніторингової групи яка стежила за припиненням вогню на Донбасі у зв’язку з підозрою у державній зраді.. Те саме стосується і інших міністрів. Але, поживемо – побачимо.

На цей тиждень припало кілька важливих для України і українців дат, про які неможливо не згадати, хоча це і події давніх часів.

5 березня 1933 р. у Німеччині, нацисти виграли парламентські вибори з 44 відсотками голосів

4 березня – день народження Володимира Івасюка, видатного українського композитора, на піснях яких донині ростуть громадяни України.  

5 березня   70 років тому загинув у бою Головний командир УПА Роман Шухевич. Лицар нешляхетного ХХ століття, який продемонстрував, що боротьба за свободу навіть в найнесприятливіших умовах не лише можлива, але й необхідна. Завдяки йому стала реальністю Україна, яка змінить світ. Вічна пам‘ять генералу!

3 березня сталася страшна подія у Павлокомі,

про це краще буде розповісти польською мовою.

Krzysztof Krzyżanowski

Jutro przypada 75 rocznica tragicznych wydarzeń w lezącej 40 km od Przemyśla wsi Pawłokoma.

Rano 3 marca 1945 roku ta ukraińska wieś została zaatakowana przez oddział b.Armii Krajowej dowodzony przez porucznika Józefa Bissa „Wacława”. W wyniku tej pacyfikacyjnej akcji zamordowano ponad 368 obywateli polskich narodowości ukraińskiej w tym wiele kobiet i dzieci.

13 maja 2006 roku w Pawłokomie odbyła się uroczystość odsłonięcia skromnego pomnika z udziałem prezydentów Ukrainy i Polski – Wiktora Juszczenki i Lecha Kaczyńskiego. – Jesteśmy tu, by głośno powiedzieć, że taka tragedia nigdy nie może się powtórzyć, że nigdy my, Polacy i Ukraińcy, nie staniemy przeciwko sobie – powiedział wówczas Lech Kaczyński.
—————————————————————————–
prok. Grzegorz Malisiewicz
Naczelnik Oktęgowej Komisji Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu w Rzeszowie.
S 52/01/Zi – śledztwo wszczęte 20 września 2001 r. w sprawie zabójstwa w dniach
1−3 marca 1945 r. w Pawłokomie ponad 360 obywateli polskich narodowości ukraińskiej

23 stycznia 1945 r. nieustalony pododdział UPA uprowadził z Pawłokomy 7 mężczyzn narodowości polskiej /-/ (historyk Eugeniusz Misiło w swojej książce „Pawłokoma 3 III 1945”, w oparciu o świadectwa osób, które przeżyły udowadnia, że była to grupa specjalna NKWD) Po tym zdarzeniu rodziny wymienionych zwróciły się do Ukraińców z Pawłokomy z żądaniem wydania chociażby ciał zabitych ich bliskich. Zwrócono się również w tej sprawie o pomoc do księdza greckokatolickiego z Pawłokomy Włodzimierza Ł. Wezwania te nie przyniosły żadnego efektu.

Zbrodniczą akcję w Pawłokomie poprzedziło poinformowanie polskich mieszkańców tej wsi przez organizatorów akcji o swoich zamiarach. Skutkiem tego część polskich rodzin na kilka tygodni opuściła wieś.

1 i 2 marca 1945 r. nastąpiła koncentracja polskich oddziałów partyzanckich z sąsiednich w stosunku do Pawłokomy miejscowości oraz oddziału pod dowództwem „Wacława”. 2 marca 1945 r. Zdzisław Ż. ps. „Syrokomla”, zastępca „Wacława”, przeprowadził odprawę z udziałem dowódców plutonów swojego oddziału. W jej trakcie przedstawił on zamiar przeprowadzenia w następnym dniu akcji przeciwko nacjonalistom ukraińskim w Pawłokomie. /-/.
W nocy z 2 na 3 marca 1945 r. polskie oddziały partyzanckie przeprawiły się na prawy brzeg Sanu, okrążyły Pawłokomę i weszły do centrum tej miejscowości. Przechodząc przez wieś napastnicy przeszukiwali zabudowania należące do Ukraińców oraz rodzin mieszanych. Odnalezione w ten sposób osoby prowadzili do miejscowej cerkwi, w której ksiądz Ł. odprawiał nabożeństwo. W trakcie wyłapywania Ukraińców napastnicy dopuszczali się również ich zabójstw na terenie zabudowań, obejść oraz na ulicach wsi. Ponadto dokonywali kradzieży mienia ofiar. Część osób była zwalniana do domów po wykazaniu przez nie polskiej narodowości. Po zgromadzeniu ludności ukraińskiej w cerkwi dowódca partyzantów, którym miał być, według różnych zeznań: Józef B., Tadeusz K., Józef K., Sz., P. przerwał nabożeństwo i zażądał od zgromadzonych wydania sprawców wcześniejszego uprowadzenia 7 Polaków w Pawłokomie oraz przekazania rodzinom zwłok ofiar. Kiedy nie uzyskał informacji na ten temat, dowodzeni przez niego partyzanci zaczęli oddzielać kobiety z młodszymi dziećmi, które miały być oszczędzone, od pozostałych, przeznaczonych na rozstrzelanie. ((nie zabijano dziewczynek do lat siedmiu i chłopców do lat pięciu) oraz dziewczęta-nastolatki z niemowlętami na rękach. ) Część z mężczyzn będących w cerkwi, w tym ksiądz Włodzimierz Ł. była wyprowadzana na zewnątrz, gdzie sprawcy bili ich, próbując uzyskać w ten sposób żądane informacje. (Ze szczególnym okrucieństwem potraktowano greckokatolickiego proboszcza Pawłokomy ojca Wołodymyra Łemcia: najpierw ciągnięto go końmi wokół cerkwi, potem owinięto kolczastym drutem i bito na śmierć łańcuchami.) Następnie osoby przeznaczone na rozstrzelanie były wyprowadzane na miejscowy cmentarz. Członkowie pierwszej grupy zostali zmuszeni do wykopania grobu nad brzegiem, którego dokonywano egzekucji Ukraińców. (Ludzie byli wyprowadzani z cerkwi i rozstrzeliwani grupami, najpierw mężczyźni, potem kobiety, na koniec dzieci. ) Również kilka osób zostało zabitych w pobliżu cerkwi, prawdopodobnie w czasie podjętej ucieczki. Osoby, które zdołały uniknąć rozstrzelania na cmentarzu, w wyniku wykazania polskiego pochodzenia zeznały w śledztwie, iż egzekucji dokonywano poprzez wystrzały z pistoletów w tył głowy. Według zeznań innych świadków egzekucje przeprowadzano przy pomocy karabinu maszynowego. (Do tych, którzy zostali w cerkwi, zwrócił się osobiście „kierownik akcji” Wacław. Ogłosił, że daruje im życie, że odtąd Pawłokoma zmienia nazwę na Wacławówkę i kazał kobietom z dziećmi iść „za Zbrucz, na Ukrainę”.) Osoby zwolnione do domu otrzymywały od sprawców stosowny dokument z podpisem „Wacław”. (kobiety z dziećmi w liczbie około 40 osób w konwoju pędzono przez kilka miejscowości aż do Siedlisk, gdzie mieszkali Ukraińcy.)
Na podstawie zeznań bezpośrednich świadków oraz treści wspomnianego już protokołu częściowej ekshumacji jednego grobu w Pawłokomie z 9 października 1952 r., w śledztwie przyjęto, iż egzekucji na cmentarzu dokonywano w wyniku wystrzałów z pistoletu w tył głowy ofiar.
W tym czasie na terenie Pawłokomy inne grupy sprawców poszukiwały dalszych Ukraińców i dokonywały kradzieży należącego do nich mienia. Odnalezione w ten sposób osoby były zabijane na terenie wsi lub też odprowadzane do cerkwi. Część Ukraińców ocalała z uwagi na to, iż udzielili im schronienia ich polscy sąsiedzi. W godzinach wieczornych kobiety z dziećmi w liczbie kilkudziesięciu osób, zostały odprowadzone w stronę wsi Siedliska. Po drodze sprawcy zabili dwie starsze kobiety.
Część Ukraińców, którzy zdołali się ukryć przed napastnikami, uciekło w kilku grupach, pod osłoną nocy, do różnych miejscowości, ratując w ten sposób swoje życie. W ten sposób uratowało się prawdopodobnie kilkadziesiąt osób. W ciągu dwóch dalszych dni sprawcy przeszukiwali zabudowania Pawłokomy, poszukując pozostałych Ukraińców oraz zabierając należące do nich mienie. Kilka odnalezionych w ten sposób osób zostało zabitych na cmentarzu oraz w rejonie zabudowań. Ciała zabitych na terenie wsi Ukraińców zostały przewiezione wozami konnymi i zakopane na terenie cmentarza w Pawłokomie.

W śledztwie nie ustalono pełnej liczby ofiar zbrodni w Pawłokomie. W tej sprawie brak jest jakichkolwiek dokumentów urzędowych oprócz wspomnianego protokołu częściowej ekshumacji jednego z trzech grobów. Z uwagi na to, iż Urząd Gminy w Dynowie nie dysponuje księgą cmentarną ewidencjonującą pochówki na tamtejszym cmentarzu grekokatolickim, odstąpiono od przeprowadzenia ekshumacji zbiorowych grobów w Pawłokomie. /-/
Zeznając w śledztwie, byli żołnierze oddziału „Wacława” zaprzeczyli, aby oni lub ich koledzy i koleżanki brali udział w egzekucjach Ukraińców w Pawłokomie. Wspominają oni o kilku zabójstwach uciekających osób. Wyżej wymienieni stwierdzili przy tym, iż ich rolą było zdobycie dzwonnicy oraz osłanianie wsi, natomiast wyłapywaniem i likwidacją ukraińskich nacjonalistów mieli zajmować się miejscowi partyzanci, którzy posiadali rozeznanie w tym zakresie. Odmiennie w tej sprawie zeznają mieszkańcy obecnej gminy Dynów. Twierdzą oni, iż wiodącą rolę w przeprowadzeniu akcji w Pawłokomie posiadali żołnierze oddziału „Wacława”.
Zeznający w śledztwie pokrzywdzeni stwierdzili, iż w zbrodniach tych brali udział zarówno umundurowani, nieznani im mężczyźni, jak też miejscowi Polacy w ubraniach cywilnych, często z biało – czerwonymi o paskami na ramieniu. Świadkowie ci oraz osoby składające oświadczenia przed funkcjonariuszami SB podali nazwiska licznych uczestników tych zdarzeń. Mimo podjętych w toku postępowania licznych czynności procesowych, osoby te nie zostały jednak zidentyfikowane ze względu na powtarzalność pewnych imion i nazwisk na tamtym terenie również wśród ludności polskiej i ukraińskiej, a także brak możliwości przyporządkowania niepełnych danych osobowych konkretnej osobie sprawcy /-/
W oparciu o zgromadzony w śledztwie materiał dowodowy ustalono, iż akcją w Pawłokomie dowodził por. Józef B. ps. „Wacław”. /-/ . Mając na uwadze fakt, iż Józef B. nie żyje, postępowanie wobec niego umorzono wobec śmierci sprawcy. /-/
Sprawcy zbrodni zaistniałej w Pawłokomie w dniach 3-5 marca 1945 r. dopuścili się czynu wyczerpującego znamiona przestępstwa zabójstwa z art. 225 § 1 obowiązującego ówcześnie kodeksu karnego. Zdarzenie to prokurator ocenił również w kategorii zbrodni ludobójstwa, gdyż sprawcy pozbawiali życia ofiary z uwagi na ich ukraińską narodowość. /-/
Mimo podjęcia licznych czynności, które obecnie zostały wyczerpane, nie zdołano ustalić pozostałych indywidualnych sprawców zbrodni w Pawłokomie. Z uwagi na to postępowanie w tym zakresie umorzono wobec niewykrycia sprawców przestępstwa.

Postępowanie przygotowawcze nie doprowadziło również do ustalenia bezpośrednich sprawców wypędzenia kilkudziesięcioosobowej grupy ludności narodowości ukraińskiej z Pawłokomy w stronę wsi Siedliska 3 marca 1945 r. Bezspornie ustalono, iż sprawcami były osoby narodowości polskiej. Część świadków w swoich zeznaniach podała imiona i nazwiska sprawców tego przestępstwa. W toku śledztwa nie zdołano jednak ustalić pełnych danych osobowych tych osób, a przez to dokonać ich pełnej identyfikacji.

Prokurator uznał, że poprzez swoje działanie sprawcy dopuścili się poważnego prześladowania tej grupy mieszkańców Pawłokomy z uwagi na jej przynależność do ukraińskiej grupy narodowościowej. Wypełnili oni zatem znamiona zbrodni przeciwko ludzkości określonej w art. 3 ustawy o Instytucie Pamięci Narodowej – Komisji Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu. Zaznaczyć przy tym należy, iż czyn którego dopuścili się sprawcy był również ówcześnie przestępstwem określonym w art. 251 kodeksu karnego z 1932 r.

Mimo wykonania licznych czynności procesowych, nie ustalono sprawców tego przestępstwa. Stąd też postępowanie w zakresie tego czynu umorzono wobec niewykrycia sprawców przestępstwa.

Ukraińska historia Pawłokomy zakończyła się na początku października 1945 roku, kiedy zjednoczone sotnie UPA zorganizowały akcję odwetową. Wówczas do wsi powrócili Polacy, w byłych ukraińskich domach osiedlili się nowi mieszkańcy. Pawłokoma została kompletnie spalona, przetrwała tylko greckokatolicka cerkiew, lecz w 1963 roku została rozebrana do fundamentów, aby nie przypominać o Ukraińcach.

Straszna tragedia żyłaby tylko we wspomnieniach ocalałych, gdyby nie tacy ludzie jak Dionizy Radoń – Polak z Pawłokomy, który wiele zrobił dla zachowania pamięci o niewinnych ofiarach i dla szerzenia prawdy o zbrodni. Włożył najwięcej wysiłku w uporządkowanie cmentarza, mimo atmosfery wrogości ze strony mieszkańców – był nie raz bity, zastraszany, spalono mu stodołę. Jednak odnowiony cmentarz udało się poświęcić w 1998 roku.

Триває похід коронавірусу планетою. Ломбардія закрита на вїзд – виїзд, Саме звідти коронавірус прийшов в Україну.  Як повідомляє Katia Sadilova з епіцентру – Лоді. На день чотирнадцятий. – 4636 інфікованих (+26%), з яких 197 померло, 462 людини в реанімації, 523 – одужало. – Ломбардія – 2008 інфікованих, 137 померло. Половина від загальної кількості інфікованих в регіоні Ломбардія – в провінції Лоді та Кремони. – в новому законопроекті, який було подано сьгодні прем’єр-міністру на затвердження пропонуються наступні кроки: * префекти можуть на власний розсуд тимчасово використовувати приватні готелі та інші структури, навіть без дозволу власників, для перебування там інфікованих на коронавірус людей, які мають бути під медичним наглядом або хворих, які з будь-яких причин не мають можливості бути на карантині вдома. * приватні медичні структури Ломбардії, Венето та Емілії Романьї будуть зобов’язані надавати як фізичну допомогу в якості медиків та медсесер (в разі відсутності лікарів у державних лікарнях через хворобу) так і логістичну: надавати у розпорядження державних медичних структур реанімації та транспорт. * суворе покарання порушувачів карантину, які втікають з карантину або приховують контакти з родичами/знайомими з “червоної” зони у проввнції Лоді * можливість викликання на роботу лікарів пенсійного віку та випусників медичних факультетів – офіційні статистики озвучені владою регіону Ломбардії після двотижневого карантину: 11,28% від усіх інфікованих одужали, 4,25% померли. – 200 000 громадян Італії залишились без сімейного лікаря, оскількі їх лікарі захворіли на коронавірус, – цифри озвучив президент федерації медиків Сільвестро Скотті – до 30 червня 2020, на власний розсуд префектів, слухання у цивільних та кримінальних справах по всій Італії можуть проводитись за зачиненими дверима або можуть взагалі переноситись на будь-яку дату після 30 червня (це не дуже добра новина для України, враховуючи, що справа Віталія Марківа повинна розглядатись в апеляційному суді міста Мілан у травні) – міністр інфраструктури заявила, що уряд не виключає продовження карантину у школах та інших навчальних закладах після 15 березня. – в госпіталь міста Лоді, який знаходиться на грані через великий наплив хворих у критичному стані, прибуло 19 лікарів і 47 медсестер з найвідоміших міланських медичних структур.

У Польщі майже два мільярди злотих підуть додатково на потреби державного телебачення. Таким чином держава компенсувала недоплати за радіотелевізійний абонемент, який нібито мусять платити усі, але більшість не платить. Опозиція висунула маніпулятивну вимогу про те, що ці гроші краще призначити на боротьбу з раком. Однак, Президент не піддався на маніпуляцію і ухвалив рішення на користь телевізійників. Польського президента за це рішення критикують. А я вважаю його правильним. Не даєш грошей своїм телевізійникам – даватимеш чужим через кишені споживачів. А ще віддаватимеш незалежністю. Звичайно, польське державне телебачення дуже смішне,  там новини настільки пропагандивні, що інколи стає соромно за те, що бачиш. За верстку, за синхрони, за зміст матеріалів. Але ж треба памятати для кого працює телебачення? Телебачення працює для примітивних шлунків з ніжками, людей без освіти, без майбутнього, але, на жаль, з правом вибору. І у цій ситуації краще, щоб національне телебачення забивало їм баки ніж коли б це робили якісь окупанти, як це є в Україні.

Далі – інформація з русского міра. Російська мова  наразі є найпотужнішою зброєю найлютішого ворога України. Попри це, в Україні вона може безкарно заміняти українську. І я, як пересічний громадянин, нічого з цим зробити не можу. Нуль уваги на те, що для мене важливо, щоб сервіс говорив зі мною українською. Постійні дискусії з цього приводу. Тим часом, сусідня Росія пресує на своїй території усіх, хто наважується користуватися своєю мовою.  Конгрес народу саха виступив проти поправок Путіна до Конституції РФ Дедалі більше представників корінних народів Російської Федерації висловлюються проти внесення змін до конституції. Найбільше суперечностей виникає довкола визначення росіян як “державотворчого народу”. “Ми твердо заявляємо про свою принципову незгоду запровадження в Конституцію Російської Федерації поняття “державотворчий народ”, і вносимо пропозицію відхилити поправку до пункту 1 статті 68 Конституції Російської Федерації і залишити цю норму Основного закону в старій редакції” – заявили в Конгресі народу саха. Якути (самоназва «саха») – один з найчисельніших корінних народів Сибіру, корінне населення Республіки Саха. Якутський національний рух відомий далеко за межами регіону. Якутський націоналізм зародився у 1906 році. Його провісником став «Союз якутів» на чолі з В. Нікіфоровим. Організація домагалась права мати власного депутата в Державній думі, закріпити право володіння землями країни Саха за якутами. Ці вимоги були відкинуті місцевою адміністрацією, лідерів організації заарештовано. У 1912 р. засновники «Союзу якутів» висунули нові політичні вимоги до російської влади: представлення якутів в органах влади різного рівня, розвиток освіти та культури, скасування заслання для росіян в країну Саха. Розквітом якутського руху стали 1917-1920 роки, які, однак, закінчилися крахом сподівань через прихід до влади більшовиків. Воєнний комунізм спровокував якутські повстання, у яких взяли участь до 10 тис осіб. У 1927-1928 рр. в Якутії спалахнуло повстання (600 осіб) з метою надання республіці союзного статусу. Повстанці виступали проти утиску інтересів місцевого населення при заселенні республіки та вимагали формування національних військових частин. Повстання подавлено за допомогою Червоної армії. Новий етап в історії якутського національного руху почався у квітні 1986 р., коли студенти-якути виступили проти нерівності націй в республіці. Тоді обійшлося без жертв. У 1990 р. в Якутії виникає товариство «Саха омук», що розгорнуло боротьбу за проголошення декларації про державний суверенітет. Досягши цієї мети, товариство розпалось. Останньою яскравою сторінкою якутського націоналізму можна вважати організацію «Саха кэскилэ» («Якутське майбутнє»), яка вникла у 1993 році і боролась за реалізацію права народу саха на самовизначення. У 2000-х роках якутський національний рух був ліквідований під тиском федеральної влади. У 2009 році, на вимогу Конституційного суду РФ, положення про суверенітет Якутії здебільшого були виключені з Конституції Республіки Саха. Починаючи з 1989 року чисельність якутів, як і їх частка в структурі населення Республіки Саха, постійно зростає: 33% у 1989 році, 46% у 2002 році, 50% у 2010 році. Натомість частка росіян невпинно скорочується: з 50% у 1989 році до 38% у 2010 році.

Ну і вже зовсім наостанок – про 8 березня. Почну зі смішного віршика від Євгена Манженка

Євген Манженко

Ми – “Палеозойська січ”
Ми за традиційні цінності
Цінності ці, ясна річ
Не залежать від часу плинності

Бабі можна догризти
Недогризену мамонта кістку
Баба мусить не митись
Тим більше – не брити кіску

Баба мусить лиш бути
Берегинею і помічницею
Дубиною довбанути
Її можна на в’язки річницю

Це неандерталець, скотина
Придумав такий розводняк
Що баба – це теж людина
А ми, бля, його – хуяк!

Наше минуле – світле
Наші гасла – святі
Бабо, знай свої місце
На тобі, бабо, цвєти

Можна стільки завгодно розповідати про те, що це не свято, що воно жінок принижує і так далі. Але, повірте, подаровані сьогодні коханій жінці квіти не зашкодять. А тепер  – історична довідка від компетентних людей 

Український інститут національної пам’яті
1 godz. ·
Подію, з якої розпочалося відзначення Міжнародного жіночого дня як частини руху за права жінок, ініціювала зовсім не Клара Цеткін, як багато хто думав, а американка родом із містечка Бар на Вінниччині Тереза Сербер.

За її пропозицією наприкінці лютого 1909 року Соціалістична партія Америки провела в Нью-Йорку “Національний жіночий день”. За рік до цього також у Нью-Йорку близько 15 000 жінок пройшли маршем, вимагаючи коротшого робочого дня, кращої оплати праці та права голосу. У наступні роки в США продовжували відзначати Національний жіночий день в останню неділю лютого. Рух поширився на країни Європи, проте там відзначення жіночого дня не мало єдиної дати. У 1911-му в Австро-Угорщині, Данії, Швейцарії, Німеччині понад мільйон людей взяли участь у відзначенні жіночого дня 19 березня. Під час демонстрацій жінки вимагали права голосу та дозволу займати державні посади, протестували проти дискримінації за ознакою статі у сфері зайнятості. Саме 8 березня Міжнародний жіночий день чи не вперше відзначали в 1914 році в Німеччині та Англії – в обох країнах на підтримку виборчого права жінок.

В СРСР тональність 8 березня змінилася з часом – від емансипації жінок у 1920-х до свята мам, бабусь, “прекрасної половини людства” та весни, починаючи з 1950-х. Так правозахисна основа Міжнародного жіночого дня поступово витіснилася зі свідомості людей у країнах, що входили до Радянського Союзу.

Цього року хочемо нагадати, що насправді 8 березня – це про права людини. А також розповісти історії двох жінок – Терези Сербер (на фото справа) та Наталії Кобринської (зліва).

Тереза Сербер (у шлюбі – Малкіель) народилася у єврейській родині у містечку Бар 1874 року. Коли їй було 17, сім’я переїхала до Нью-Йорка. У новому місті дівчина влаштувалася на роботу у швейний цех й почала долучатися до рухів, які відстоювали кращі умови праці для робітників та права жінок. У 1899 році вона вступила до Соціалістичної партії Америки й за 10 років стала однією з її лідерок. Тереза створювала клуби виборчого права та доклала чимало зусиль, щоб підвищувати в людей розуміння того, з якими труднощами мають справу жінки-емігрантки. У 1911 році Тереза Сербер їздила півднем Америки з публічними виступами. Її вразило, що на ці зустрічі не пускали афроамериканців. На одному заході в Міссісіпі Тереза під зливою виступила з промовою для афроамериканських соціалістів, яких не пустили в залу через колір шкіри. Після цього туру вона почала виступати проти сегрегації темношкірого населення США. Останні два десятиліття свого життя присвятила освіті жінок-емігранток.

Наталію Кобринську вважають засновницею українського фемінізму. Вона народилася 1855 року на Івано-Франківщині у родині греко-католицького священника. Належала до українських інтелектуалів Галичини, писала власні твори. Наталя Кобринська вважала, що її літературна діяльність може послужити розвитку жіночого руху. В 1887 році разом з Оленою Пчілкою видала альманах “Перший вінок”, до якого увійшли твори 17-и письменниць з усієї України. За кілька років до цього, в 1884-му, організувала у Станиславові (Івано-Франківську) “Товариство руських жінок”. У програмних документах товариства зазначалося: “Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків”. У 1891-му Наталя Кобринська скликала в Стрию перше жіноче віче щодо організації дитячих садків. Організовувала збір підписів за право жінок навчатися в університетах та гімназіях. У 1893-1896 створене Кобринською видавництво “Жіноча справа” видало три книги альманаху “Наша доля”. Чимало сучасників Наталі Кобринської не розуміли її ідей. Її критикували різні українські політичні угрупування, які пов’язували ідеї фемінізму та соціалізму. З іншого боку, діяльність Кобринської підтримував Іван Франко, який навіть відвідував збори “Товариства руських жінок”, а послідовницями стали Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Наостанок – практичні поради на 8 березня:
▹ дізнатися більше про Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (http://bit.ly/3cGuDVO)
▹ почитати прекрасну підбірку матеріалів на сторінці “Генедер в деталях” (http://bit.ly/38wx7mu)
▹ діяти в інтересах рівноправ’я.

Якщо вам здається, що якась важлива подія залишилася поза увагою – напишіть у коментарі. Я додам до основного тексту. Огляд минулого тижня можна читати тут а за цим лінком – огляд іншого автора За лінком нижче – огляд подій тижня, написаний минулого року 5 березня