Продовжую викладати результати свого дослідження шляху у Європу пересічного українця. Комусь здається, що цей шлях лежить через мітинги і демонстрації і я не виключаю, що у такій думці є сенс. Адже всі важливі речі робилися активними громадянами. Тому громадянська активність навіть у такому вигляді важлива. І вихід на майдан – це кращий варіант ніж триматися за своє бюджетне місце з копійчаної зарплатнею і боятися начальства та ходити на Антимайдани «щоб не вигнали», або перекривати дорогу до Рава-Руської, виїжджаючи організовано на автобусах до місця перекриття…

Водночас, мені здається, що є інший, ефективніший варіант євроінтеграції і загалом руху до цивілізованого життя. Якщо у всій країні з цього приводу йдуть дискусії: одні прагнуть до одного союзу інші – до іншого, одним близькі одні цінності іншим – інші, то тоді потрібно євроінтегруватися на рівні спільноти, у якій всі згодні з обраним курсом. Наприклад, на рівні родини. От у мене в родині дискусій з приводу євроінтеграції немає. Ми з дружиною обидвоє вважаємо, що треба вчити іноземні мови, вчитися загалом, вдосконалюватися, їздити за кордон, відкривати нові світи і, в міру можливостей, розповсюджувати отримані знання серед найближчого оточення. Раніше я розповів про те, як працює малий бізнес зимового відпочинку на польському курорті Бялка Татшанська і порівнював його з таким же бізнесом в Україні, у Славському. Подивіться відео, щоб зрозуміти, про що мова

Все, про що я розповідаю – перед тим перевіряю на собі. Нічого не вигадую. Час від часу приходять на мою адресу гнівні листи з Харкова, у яких мене звинувачують у русофобії чи зі Львівської області у яких мені закидають, що я працюю на владу проти майдану. Хочу ще раз запевнити – все перевіряю на собі, не брешу, бо маю можливість викладати факти і вважаю викладення фактів головним у своїй роботі. Отже, якщо одним реченням переказати попередній текст, то вийде так – поляки сподіваються тільки на себе і займаються тим, що вміють і тим, що їм подобається, тому у них виходить продукт та послуги, затребувані співвітчизниками і іноземцями. І якщо застосувати досвід поляків в Україні – буде той же ефект і процвітання. Можна обійтися без допомоги держави, більше того, держава не зможе цьому завадити. Такі приклади успішної роботи в Україні є. Точно так, як є приклади, коли держава не заважає, так люди самі гальмують розвиток. Щоб було зрозуміліше, наведу конкретний український приклад – у селі Славське що на Львівщині є чудова гора Тростян – відома гірськолижна гора ще з часів Радянського Союзу. А там донині немає не те, що сучасного крісельного підйомника а навіть дороги до тієї гори немає. Чи винна у тому держава? Сумніваюсь. Адже бізнес місцевих жителів полягає у тому, щоб довезти лижників і сноубордистів до гори на всюдиходах – старих, позбавлених будь-якого комфорту радянських бобиках. Виникає запитання – чи будуть зацікавлені всі ці люди у тому, щоб до гори проклали нормальну дорогу? Звичайно, ні. Як наслідок, народ їде у Польщу, де до підйомника можна добратися звичайним автомобілем. Поки що це не масове явище, але, сподіваюсь, з часом частково розвіються страхи українців стосовно поїздок на авто за кордон. Є кілька страхів. Перший страх – українські дороги. Страх, звичайно, небезпідставний, але вовка боятися – у ліс не ходити. Ну скажіть, невже ви купували авто тільки для того, щоб їздити ним з роботи і на роботу у місті? Таку функцію може виконати і велосипед і тому, хто з цим не згоден я можу детально розповісти, як це робиться – двадцять років досвіду. Повірте – це можливо. Водночас, страх перед поганими дорогами уже явно не стосується тих, хто добиратиметься до кордону від Києва, скажімо, до Краковця чи Шегинів. Тут уже абсолютно комфортна дорога, хоча є певні нюанси. Наприклад, пішохідні переходи через швидкісну трасу – це ненормально і не по-європейськи. На трасах такого рівня у Європі немає жодних пішохідних переходів. На трасах нижчого рівня переходи є, але які! Підсвічений сам перехід, є світлофор, розмітка заздалегідь показує – зараз буде перехід. Ну і швидкість руху біля переходів обмежена 50 кілометрами на годину. У нас же водій дізнається про пішохідний перехід у темряві тільки, коли його вихоплює ближнє світло фар. А ще у наших співгромадян чомусь абсолютно відсутній інстинкт самозбереження. Перехід поза пішохідною зеброю – це самовбивство.

Це, щонайменше, стрес для водія і для тих, хто за ним їде. По дорозі до кордону і назад кілька разів у найнесподіваніших місцях мені доводилося різко гальмувати, щоб не допустити наїзду на пішохода, якому здалося, що найкоротший шлях переходу дороги – це перелізти через відбійник. Насправді, це найкоротший шлях на цвинтар і навряд чи така людина потрапить у рай – їй пряма дорога в пекло. Не думає ні про себе, ні про кого іншого. Пішоходу зупинитися набагато легше ніж автомобілю і водій, їдучи біля пішохідного містка над дорогою не очікує, що хтось у цьому місці перебігатиме дорогу по проїжджій частині. Оце, власне, найбільший страх на українських дорогах – неадекватні пішоходи, яким терміново треба перебігти дорогу у невстановленому місці. Все решта у дорозі до кордону від Києва мене, як водія, влаштовувало. Правда, Львів, як завжди не підвів – дороги там стабільно погані, його краще об’їхати. Але якщо вже вирішили заїхати, щоб скоротити шлях – терпіть. Терпіти доведеться аби-яке паркування на проїжджій частині, перехід вулиці без правил ну і решту речей, абсолютно неприйнятних для жителів міста, що претендує на звання міста європейської культури. По дорозі до кордону вам, звичайно ж, захочеться десь зупинитися і відпочити, бо весь час їхати – то не відпочинок. То вже якась робота. Чудовим місцем для зупинки міг би бути Олеський замок. На відео момент коли проїздимо якраз район Олеська

Недалеко від дороги, є якісь заклади харчування, можна піти на екскурсію у музей. Я недаремно сказав – міг би бути. Склалося враження, що переважна більшість людей, з якими ми спілкувалися у Олеському замку і навколо, які там працюють, були не раді ні нашому, ні будь-чиєму іншому приїзду. Я вже якось розповідав, що влітку 2010 року охоронець цього музею не пускав мене з велосипедом на територію. Пропонував залишити велосипед посеред вулиці у незнайомому місці і мені довелося його переконувати хвилин 15. Я його тоді переконав. Цього разу був без велосипеда і охоронця на вході не було. Зайшли у замок. Вразила велика кількість бабусь-наглядачів. Їх було однозначно більше, ніж відвідувачів. Цим людям, щоб ви розуміли, держава, тобто ми з вами, платить зарплатню. Невеличку, але зарплатню. Фактично ми з вами платимо за те, щоб за нами у музеї спостерігали чи часом ми чогось не вкрадемо. З року в рік їм платять цю зарплатню.

Думаю, за ці гроші уже можна було б придбати найсучаснішу систему відеоспостереження ще й золотом її покрити. Так от, бабусі наглядачі за відсутністю відвідувачів, мило спілкувалися у холі, натомість білетерки, у якої можна було придбати квитка, не було на місці. Я запитав, чи можу я залишити гроші і піти по музею, щоб не чекати, бо ще ж шмат дороги попереду і хочеться її проїхати засвітло.. Ні не можна. А можна без білетів піти по замку, а потім при виході придбати білети? Ні не можна. Хвилин 5 пішло на те, щоб переконати, що це варіант і що від цього ніхто не постраждає. Пробіглись по замку. Замок цікавий, вартий уваги. Раджу, для більш цікавого проведення часу у ньому перед відвіданням почитати у вікіпедії та в інших джерелах про історію цієї будівлі. Краєм вуха чув екскурсовода – я б таку екскурсію не замовив навіть за 3 гривні. Такий екскурсовод сам повинен доплачувати людям за те, що вони її слухають. У мене просто є з чим порівняти – молоді, енергійні, веселі, цікаві екскурсоводи Кракова, Праги, Будапешта, Дубровника та інших міст. Правда, і у тих містах це стосується англомовних екскурсоводів. Російськомовні – нудні і старорежимні. Про україномовних нічого не можу сказати – україномовних екскурсоводів не вдалося поки що у європейських містах зустріти. Чомусь українцям проводять екскурсії російською. Причому, у Празі у нас була екскурсовод родом з Хмельницького. І вона говорила до нас, українців, російською. Біда, одним словом.
Одна з ознак цивілізації, яку я завжди тестую у подорожах – це туалети. Як це не оригінально звучить для наших громадян – туалет у більшості випадків підкаже вам, чи варто зупинятися у тому чи іншому місці, чи цивілізовані люди тут працюють?
У замку, який щодня відвідує чимало туристів, туалет розташований на вулиці і він жахливий. Про це нам розповіли самі працівники музею. До туалету потрібно спуститися крутою болотяною стежкою.
Є інший варіант – платний туалет за межами замку. А у самому замку є ресторанчик, у якому теж є туалет. Ми вирішили пообідати у тому ресторанчику, але ж я буду не я, якщо не перевірю персонал на рівень цивілізованості. Моє запитання до барменші – симпатичної галичанки звучало так: «Чи можу я скористатися туалетом?» «Ні, – відповіла мені галичанка, – у нас туалет тільки для клієнтів» Я пояснив їй, що якби вона сказала «так», то я б став клієнтом її ресторану і дав би їй чайових. А так доведеться шукати інше місце. Вона почала бідкатися, що до їхнього закладу заходять цілими автобусами і що це дуже незручно. Ну і в тому ж дусі. Стало ясно, що не всі галичани ще розуміють, що вони –  європейці. Не всім пояснили, що якісний сервіс не передбачає відповідь «Ні» потенційному клієнтові. Підприємця можна зрозуміти – усі хочуть до збудованого ним туалету. Важко зрозуміти начальство музею і начальство начальства, що воно дозволило відкрити ресторан, не обумовивши, що відвідувачі музею можуть скористатися безкоштовно ресторанним туалетом. Так в усьому світі це працює. Памятка належить державі. Держава грошей на туалет не знаходить, ну бо такі люди керують у цій державі культурою. Але держава дає дозвіл на ресторан у замку. То може ставити умови. Головна умова – нормальний туалет для відвідувачів. Звичайно, це рішення зрозуміле людям компетентним…  Залишилося призначити таких людей керувати такою пам’яткою.                                   Ми таки пообідали у тому ресторані. Але, попри те, що було смачно, все одно залишилося відчуття, що Європа з цього замку колись давно пішла і ще не повернулася. Так думаю не лише я. Я це писав кілька років трму. А ось львівянин Андрій Маринюк написав свої враження у квітні 2017 року.