Текст написав молодий житель Донецька, котрому довелося фізично і ментально рятуватися з «русского міра». Я позабирав дати і географічні назви, де вони могли б призвести до ідентифікації автора. Текст дає розуміння, як непросто людині з окупованих територій, скільки всього цим людям довелося пережити такого, що  пересічній людині з-поза русского міра може приснитися хіба що у жахливому сні.

 

В 2013 році, одразу після школи я вступив в Донецький національний технічний університет, спеціальність «—————–» або простими словами – ______ . Доля вела мене на вугільне підприємство, скоріше всього на шахту, але вийшло трохи інакше.

Ще з середньої школи я мав мрію – спочатку вчитися, потім поселитися у Донецьку –  столиці улюбленого футбольного клубу «Шахтар», місто мільйона троянд….

Тож, в вересні 2013 року розпочалося моє донецьке життя: гуртожиток, з сусідами-наркоманами, дівчина, з якою ми розійшлись через 2 місяці, пари, тощо. Коротше, розпочалася, як казали батьки, найкраща пора життя – студентство. Але, на жаль, цей безклопітний період тривав не довго. А точніше 24 травня 2014 – останній день, тому що 25 українська армія перший раз застосувала авіацію. До речі, саме 25 травня жителі ще тоді мирного Донецька почули перші вибухи, побачили перші винищувачі

Важливою частиною не тільки цієї історії, а й всього життя була моя дівчина, яка вчилася в паралельній групі на «———————». З початку навчання, аж до самого знайомства не дуже ладилось з моїм «найкращим періодом життя». Розлад  з «колишньою», нове оточення, сусіди, які замість пар курили або нюхали. Все це мене випробовувало. Рятував той факт, що мені подобалося вчитися. Пізніше, вже після розриву відносин – самотність і думки, що я неадаптивний до суспільства. Період-адаптація йшов не просто, але йшов і скінчився на початку 2014 року, коли з моєю майбутньою дружиною ми почали відносини.

Моя дружина – з хорошої родини, але, на превеликий жаль, не мала батька. Жили вони скромно, але завдяки працьовитості мами, яка працювала _________ на 2 ставки, могли нормально одягатися, їсти, і відпочивати в різних куточках України, але переважно в українських Карпатах. А Карпатські гори для сім’ї, яка любить Україну – найкращий відпочинок для дружної родини.

Відпочинок для моєї родини був інший. Батько працював шахтарем на хорошій шахті, яка до початку війни відносилася до Метінвесту. Для необізнаних  – то Ахметов. І наша родина мала більше грошей, ми могли їздити куди хотіли, але важка професія батька завжди вела нас в Крим, Ялту. Чому я приділив так багато уваги відпочинку, тому що нашій родині, і мені в її складі, не було цікаво знайомитися, наприклад, з горами, центральною або західною країною.

Тому можна зрозуміти, що коли прийшла війна, моя родина, як і багато людей, хотіла щоб з Донбасом було те саме, що і з Кримом. Родина дівчини – навпаки, була за цілісність. Але доля 18-річних «дітей» звела, а розбіжності почались вже пізніше.

Тож, після невеликого знайомства, можна перейти до «гарячого».

В 10 числах червня 2014 року, Донецьк був повністю занурений в паніку. Люди почали чути не тільки вибухи снарядів десь далеко, але і прильоти. Тоді бій йшов за донецький аеропорт. Від дому, де жила моя дружина – близько 10 км. Ідеальна відстань для того, щоб бойовики розміщали пересувні гради на територіях садочків (200 метрів від дому).

Може здатися, що ситуація страшна, але не даремно кажуть, що людина до всього звикає. І ми теж швидко до цього звикли. Тож, коли приїжджали гради, навколо них страшно гуркотіло. Часто були такі «кумедні» ситуації, коли я був у дівчини дома і починали стріляти гради. Замість того, щоб ховатися від можливої відповіді, ми продовжували робити, що робили, тільки жартували: «Зараз, почекай, відстріляють, а то нічого не чуть».

Ситуація була така, що я студент, який вчиться, а на той момент ще були пари, мешкав в Донецьку в гуртожитку. Дівчина ж  жила близько до Донецька і кожен день їздила на заняття. Сидіти в гуртожитку і чекати, поки щось прилетить не дуже хотілося. Ще мої батьки дуже сильно переживали, тому часто просили матір дівчини, щоб я залишився у них дома. Справа в тому, що у них вдома був підготовлений до обстрілів підвал. Підготовлений до обстрілів? Це коли в підвалі є все, щоб там можна було жити декілька днів в разі авіаудару: запаси води і їжі, теплий одяг і навіть відро для відходів.

Після прохань мого батька, я часто залишався на ніч у своєї дівчини, хоча ми були знайомі тільки 3 місяці. Але, так далі продовжуватися не могло і щось треба було робити. Не дивлячись на практику в університеті, деканат повідомив, щоб всі студенти їхали додому до врегулювання ситуації.

Ситуація все більше загострювалась і мої батьки вирішили, щоб я їхав додому. Їхати було близько 250 км. Луганськ був закритий повністю, а їхати треба транзитом через нього. Також був повністю закритий південний бік  нині окупованих територій. Був відкритий варіант їхати по прямій, через Дебальцеве. Ми вирішили, що краще буде поїхати електричкою. Не думаю, що це грало велику роль.

Родом я з населеного пункту розташованого недалеко від кордону з  Росією. Але на той момент, там теж йшли бої, а також, як я написав раніше, Луганськ був повністю закритий, а на громадському транспорті треба їхати тільки транзитом через нього. Тож, я поїхав до бабусі і дідуся, село яких було близько до півночі луганської області.

Дорога додому. Спочатку ми попрощалися з дівчиною, розуміючи, що статися може все. Сів на електричку і поїхав під звуки градів і гаубиц, пострілів танків і автоматів. Вже потім усвідомлюєш військову напруженість. На той момент, всі люди в електричці намагалися не думати про це, а я дивився на телефоні фільм «Забойный реванш». До речі, рекомендую, непогана комедія….

Дорога була нормальна, допоки не приїхали на станцію недалеко від Дебальцево. Зупинка мусила бути кілька хвилин, ми ж стояли в рази більше. Коли люди в вагоні спитали в чому річ, сказали, що щось сталося на станції Дебальцево, а точніше підірвали вагон-резервуар.

Простоявши близько години, ми вирушили далі. На моїй станції мене зустріли дідусь і бабуся і ми поїхали додому. На той момент, в селі, куди ми їхали, було ще безпечно. Але, на жаль, все швидко змінилося.

В моєму місті були запеклі бої, і батько відправив через поля маму і брата до мене. Сам же він, як голова родини сидів там, ще і ходив на роботу. Тож ми, пятеро були в селі, де, до речі, не було інтернету і тоді вже українських каналів. Новини Росії по телевізору лунали майже цілодобово.

Для розуміння ситуації, моя сім’я, включно зі мною, які жили поблизу Росії, все життя дивилися їх телепередачі, залишилися наодинці з телевізором. Крім нього робити було майже нічого. Ходити нікуди не можна, Все це привело мене до повній русіфікації думок.

Водночас треба пам’ятати, що на іншому кінці телефонного зв’язку була моя дівчина зі своєю родиною, які телевізор не дивилися, а ситуацію моніторили тільки на українських сайтах. Наші погляди на ситуацію діаметрально розійшлися. Ми, 18-річні сварилися на тему політики кожен день. Якраз у «цукерково-букетний період». Це продовжувалось близько 2 тижнів. Тоді, сталася ситуація, котра нас трохи заспокоїла. І після цієї ситуації ми перший раз домовилися не розмовляти про політику. Це дуже допомогло.

Виберемо умовно дату 1 липня 2014 року. За кілька кілометрів від дому в полі була стара військова база ще з часів другої світової. Потім радянська влада створила базу для навчань луганських міліціонерів. В Луганську, за мирних часів, був поліцейський технікум, який, як я розумію, на час якоїсь практики вивозив студентів до казарм і там були навчання. 1 липня 2014 року військові самопроголошених республік зайняли базу для подальшої дислокації. Що це значило для нас, все просто, війна підступала. Тільки тепер нема куди тікати. Благо що у дідуся і бабусі – дуже добрий дім з величезними запасами продуктів і величезним підвалом.

Ввечері першого липня жителі села збирають гроші, продукти і голова сільради йде до них на базу, щоб попросити їх поїхати. Ясна справа, що марно.

Настав день, коли мені реально загрожувала небезпека. В ніч з 1 на 2 липня 14 року ми як завжди розмовляли з дівчиною телефоном. У нас була фішка, засинати разом, а потім вже відключати слухавку, точніше хтось відключав. Близько 4 ранку ми вже майже спали і тут я почув страшні вибухи. Я в перший раз побачив як можуть колихатися стіни. Що сталося? Була військова атака системою град на базу. Знаючі люди розуміють, що кілька кілометрів для відкритої місцевості  – це як за ворота (в відкритій місцевості звук прильотів чутно за 40 км).

Я почав всіх швидко будити, і кричати що нас бомблять і треба швидко бігти в підвал. Порадувала реакція брата, котрий сказав, щоб я його не чіпав, тому що він спить. Але всі інші побігли до підвалу. Дівчина після того, як почула вибухи в трубці більше нічого не почула, тому що зв’язок розірвався, бо військові поставили заглушки. Дівчина нічого не знала. Не уявляю, що вона переживала в ті хвилини.

Дякувати Богу, обстріл був не довгим, всього кілька хвилин. Бабуся була в повному шоці і ми кілька хвилин її приводили до тями. Після обстрілу зв’язок включили. Я вийшов з підвалу, щоб подзвонити дівчині. Живий, мовляв. Все ок.

Стало ясно, що ховатися в селі більше немає сенсу. Ще і місцезнаходження таке, що була одна траса на Алчевськ під бойовиками, а інша, на Лисичанськ – під Україною. Село було в ямі, і атака могла прилетіти з будь-якого боку.

Ще ми вже не могли перебувати в 4 стінах дому. Це було неможливо. Ми попросили, щоб батько якось нас забирав. Рішення було таке, він з товаришем приїде в об’їзд Луганська по полях, забере нас і ми 2 машинами поїдемо назад.

Нашу машину батько залишив, коли привіз маму і брата, щоб вона була ціла і залишилась в сім’ї. Бо бойовики, які ще вчора були ніким, сьогодні стали всім і могли, (і так робили дуже часто), просто забирали авто, яке їм сподобається.У першу чергу це стосувалося нерадянських авто.  Коли бачиш автомат сильно не посперечаєшся. Тоді все місто різко знайшло радянські копійки, п’ятірки. А хтось з керівництва підприємства навіть купив гараж десь у селі, привіз туди свого мерседеса, і повністю заклав його цеглою. Кажуть, мерседес вцілів.

Моя родина мала на той час гараж в гаражному кооперативі. Ціни були близько 3 тисяч доларів. Коли почалися бойові дії люди все кидали і продавали за безцінок. Батько, як справжній оптиміст, коли сусід по гаражу за 300 доларів вирішив продати гараж, батько його купив. Дякувати Богу все ціле і тепер ми маємо 2 гаража.

Батько з товаришем приїхали до нас у село майже без проблем. Наша машина була не повністю заправлена, і батько віз бензин у 6-літрових флягах. Коли вони приїхали до чергового блокпосту військові побачили бензин і сказали: «О, нам бензин везете. Дякую». Але якось відкупилися, обґрунтовуючи що нема сенсу їхати далі, тому що нема бензину на машині, а назад їхати близько 100-150 км. Ясна справа, що заправки не працювали і бензин можна знайти тільки у перекупників.

Після зустрічі і невеликого обіду ми поїхали в напрямку рідного міста. Напрямок через трасу на Алчевськ, потім по південній частині об’їзд Луганська по полях. В принципі, всі до цієї поїздки відносилися спокійно, бо декілька годин тому батько проїхав по цій самій дорозі.

Поїхали. Перші 30 кілометрів нічого нового ми не відчули, допоки не виїхали на алчевську трасу. По ній їхали швидко, але під доволі неприємні звуки, які були дуже схожі на звук від тяжких літаків з гвинтовими двигунами. Мені все здавалося, що над нами літають якісь безпілотники. На ділі все було простіше. Асфальт від переміщення колони танків став схожий на старовинну дошку для прання. На сучасних трасах, коли переїжджаєш з полоси в полосу чутно такі звуки.

За кілька годин військова ситуація змінилась. Ми це зрозуміли з того, що всі тимчасові блокпости, враховуючи той, де хотіли забрати бензин були порожні. Проїзд їх був швидкий, без перевірки документів і багажника. Після проїзду близька 100 кілометрів населені пункти скінчилися і ми поїхали через поля. Поля, в яких років 50 назад був поганий асфальт, а зараз, це просто знущання.

Вже потемніло і наша мала колона з двох машин (наша сім’я їхала другою машиною) рухалися під світлом фар. І в певний момент на дорозі зявилися озброєні люди.  Вони зупинили нашу колону і нецензурною лексикою проінформували, що ми несповна розуму тут їздити, що дорога назад була вже закрита через бойові дії і їхати тепер ми мусимо тільки вперед. Але їхати з фарами заборонили, тому що це дуже виділяє нас і якщо будуть хотіти влучити, наприклад з гаубиць, то дуже просто це зроблять.

Це здається неможливо, але наші дві машини, в полі, де дорога була настільки поганою, що краще було б їхати узбіччям (а узбіччям не можна, тому що територія замінована) продовжили їхати тільки на габаритах. Батьку, який був за кермом, було легше, він орієнтувався на авто попереду. А от за  товариша батька –  не знаю, як він їхав.

Після 10 кілометрів такої дороги, не доїжджаючи кілометрів 15 до нашого міста, нас зупиняють бойовики на черговому блок посту, якого не було ще 4 години тому і говорять, що проїзд далі заборонений, тому що зараз «идет обезвреживание диверсионной группы». І буквально через декілька секунд після цих слів в метрах від нас починає «працювати» гаубиця.

Наші дві машини швидко розвертаються і незважаючи на заборону фар їх вмикають і по ямах глибиною до 30 сантиметрів летять від того місця назад. Треба сказати, що мій батько є дуже скрупульозною людиною, а особливо в питаннях керування автомобілем. Але в той момент було не до об’їзду ям.

І знову, ми, як в бойовиках, їдемо від пострілів гаубиць. Мама, яка сидить на передньому пасажирському сидінні кричить нам з братом : «Лягайте!», а батько: «А який сенс?!». Словом, їдемо. Але через декілька хвилин ми від’їхали від «гарячого» місця на нормальну, а головне спокійну дорогу. До дому залишалося їхати близько 15 хвилин.

Після 11 години ночі бойовики запровадили комендантський час. В місто наша колона  заїхала як раз після 23:00. Це означало, що якщо ми зустрінемо патруль, то потрапимо в повному складі «на підвал». Ще і штраф декілька тисяч рублів.

Але на сьогодні випробуванні скінчилися, тому що це було наше рідне місто і ми знали як треба їхати, щоб не зловили. Приїхали додому, поїли і лягли спати. Вже на наступний день коли спілкувались з батьками про це, то назвали ту дату – другим днем народженням. Ми були постійно у контакті з моєю дівчиною. На той момент мешканці крайніх районів міста, де вона мешкала, вже почали тікати хто куди, тому що прилітало інколи і у житлові будинки. Коли снаряди почали падали за 1,5 км в центральному парку, вирішили евакуюватися.  Крім того, все більше непокоїла  дислокація бойовиків на території дитсадочків та житлових будинків.  Вже в дорозі вони вирішували, де можна зупинитися. Добре, що в Дніпрі мешкали далекі родичі. Тож було рішення зателефонувати їм, родичам, з якими майже втратився зв’язок, щоб приїхати на деякий час. Родичі не відмовили.

Тож, зібравши машину речей, документи, всі гроші, які були, сховавши найцінніші речі до підвалу сім’я моєї дівчини вирушила з вірою в краще. Під звуки відльотів і прильотів доїхали спочатку до лінії розмежування, пізніше до перших українських постів.

Для україномислячої сім’ї привітання від українських військових, пропозиція допомоги – це був ковток свіжого повітря. У родичів у Дніпрі родина моєї дівчини провела місяць.

Наближався день народження моєї дівчини. Ясна справа, що ми дуже хотіли побачитися і відмітити його разом. Але як?! Я в своєму місті на кордоні з Росією, вона – в Дніпрі. Між нами не тільки близько 500 кілометрів, між нами більше – купа закритих кордонів, міст і містечок. Між нами різні погляди наші, які ми відсунули на другий план, але, що серйозніше – діаметрально різні погляди батьків, особливо мого батька і матері дівчини – голів наших родин.

Але це все неважливо, коли люди хочуть бути разом і разом рухатися по життю.

На початок вересня 2014 року Луганськ далі закритий, але теоретично, якщо зірки зійдуться, можна спробувати проїхати на півдні. Там бойовики вже відвоювали територію і дорога до Донецька була відкрита. Принаймні я так собі подумав. Як писав раніше, до зустрічі моєї дівчини я був самотнім і тільки навчання мені давало сили. Тож у мене був не явний, але хоч якийсь привід їхати назад до Донецька – вчитися. Військова ситуація, як кажуть лікарі, була не доброю, але вже тоді більш менш стабільною.  Тож я почав постійно «капати на мозок» батькам, що деканат сказав, що заняття з вересня повертаються і треба до них вертатись а то відрахують. Це було не зовсім брехнею, але і не до кінця правдою. Через профоргів факультетів ректорат повідомляв, що відвідування лекцій є необов’язковим, але лекції відбуватимуться.

Батьки довгий час не погоджувалися, мовлячи що це було дуже небезпечно. Але розуміючи, що справа там не в навчанні, батько дізнавався реальні можливості, як доїхати власним транспортом. І нарешті батьки повідомили: «Добре, відвеземо тебе на навчання на наступному тижні». Хоч, нажаль, день народження ми так і не відсвяткували разом, але це було не так важливо, бо через 3 місяці розлуки нарешті ми могли зустрітися.

Настало довгоочікуване __ вересня 2014 року, день, коли я нарешті міг приїхати до Донецька. Перед тим поїхали до знайомих перекупників, щоб заправитись і рушили в дорогу близько 250 км. Хоч на цей раз нічого цікавого не було, не враховуючи, що від початку війни ми не виїжджали в сторону півдня області. А виявилось, що дорога, яка і раніше була не дуже добра, після постійних снарядів покрилася великими воронками, а, від постійної передислокації танків була повністю убита. Тобто їхали ми часом 30-40 км/год.

Ясна річ, що дорога замість 4 годин по прямій через Дебальцеве зайняла 6, але це було неважливо. Я нарешті повернувся до Донецька. Військова обстановка була стабільна.

Наприкінці вересня, після більш ніж 3 місяців розлуки ми нарешті зустрілися з моєю дівчиною і зустріч була незабутня.

Дуже хотілося, щоб нарешті наше експрес-дорослішання підійшло до кінця, але доля вирішила інакше. По приїзду до Донецька я зрозумів, що хоч військова ситуація і трохи змінилася в кращий бік, вона все рівно була поганою. Ще і навчання, на яке насправді ніхто не ходив теж не додавало песимізму. Було зрозуміло, що починаються зміни.

На початок жовтня 2014 року в університеті було різка зміна ректора. Деканат нам казав, що ректор вирішив піти на пенсію. Але студенти знали, що бойовики перед цим приходили до ректора. Ще, з п’ятого поверха гуртожитку були переселені студенти до інших кімнат. Гуртожиток, який раніше був дуже великий і місця було багато – змінився. Студенти ще не приїхали до гуртожитку, але місця закінчувались. І це при тому, що вступна компанія 2014 року повністю провалилася.

І нарешті на початку жовтня профорг факультету в групу старостів дала інформацію, що треба зробити зібрання і обговорити перспективи. Виявилося, що деканат приховував інформацію, щоб не втратити студентів, що юридично університет наразі не існує і зараз відбувається перенесення документації до філії університету, який базувався на підконтрольній території України. Але вона ще повідомила, що в Донецьку заняття теж будуть відбуватися з викладачами, які не будуть переїжджати.

Фактично, великий університет з майже 100-літньою історією переїжджає до малого інституту, в якому просто не було для нас місця. Бо один з 11-ти корпусів в Донецьку був більший ніж цілий інститут. І це при тому, що там є повністю зібраний склад як студентів, так і викладачів. Але це ми дізналися пізніше, на той момент всі казали, що буде все нормально і нас там чекають.

Після невдалого першого року перебування в місті я нарешті почав якось облаштовуватися. Ясна справа – дівчина, з якою я розумів, що нам по дорозі. Отримав гарну кімнату в гуртожитку, де перебував сам. І в принципі, я збирався залишатися в Донецьку. Ще і батьки додавали що це на 100 процентів правильне рішення і «Україна, як країна, вже скінчилася».

Але все було складніше у дівчини. Оскільки її батько загинув, вона отримувала соціальні виплати, на які і жила. Вона не хотіла залишатися в ворожому місті та і не могла. Вона просто не мала грошей на існування. Тож ми розуміли, що нам знову треба буде роз’їхатися і можливо на цей раз остаточно, тому що відносини на відстані неодмінно би до цього призвели.

В 10-х числах жовтня дівчина забрала документи для відновлення в українському університеті. На той момент вже було чітке розділення – донецький і український університети. Тільки була надія, що це на деякий час. Але не писав би я зараз цю історію, якби ми просто роз’їхалися. Нам було по дорозі – так твердила доля.

Через пару днів треба було перший раз поїхати до цього міста, де надалі їй треба було залишитися. Я хотів її підтримати. Хоч і відстань була всього 50 км, ми розуміли, що нині відстань вимірюється не в кілометрах…» особливо, коли через кожні 5 км на лінії розмежування були блок-пости.

Нажаль, батьки вважали, що Україна всіх хлопців забирала до армії. Тож поїхати з дівчиною мене не відпустили. Їм довелося не говорити, і для них, в цей день я був у дівчини вдома. Та і я вважав так само, але розумів, що я студент і мешканець на той момент Донецька – я в безпеці.

Сіли на автобус на вокзалі в Донецьку і поїхали. На той момент ще були прямі рейси від міста до міста. Через кілька місяців їх вже не буде. Тож, дорога до першого поста бойовиків була спокійною. На цьому пункті військові в наказному тоні повідомили, що всі чоловіки, віком від 18 до 60 років (можу помилятися) вийшли і вишикувалися в шеренгу. Для нас на сьогодні це був перший шок.

Вийшовши з автобуса я, з іншими чоловіками, стали і у нас почали питати, чому ми не вступили до добровільних військових отрядів. Назвали кожен свою причину, у нас почали перевіряти документи. Далі, нам сказали, що для чоловіків сьогодні акція. Тут ми думали, що далі не їдемо, бо акція – боронити наш край від «київської хунти». Але ні, він пожартував. Просто ми повинні були всім жінкам вступити місця.

Наступний блок-пост бойовиків, остатній перед контрольованою територією України був схожий на перший і ринулися далі. Далі – ворожий для мене, на той момент, блок-пост українських військових.

Коли ми під’їхали до нього, так само нас вистроїли в шеренгу, але, що мені сподобалося, все було без виходу за рамки. По військовому чітко – ім’я, прізвище, куди і навіщо їдеш, чому не перевівся, коли справа дійшла до університету. Чому не воюєш, для мене була причина – студент. З тремтячими руками зайшли в автобус і поїхали далі. Далі дорога була вже спокійною.

По приїзду одразу пішли до університету, віднести документи. Дівчині дали документи для заселення в гуртожиток. Прийшли до кімнати і зрозуміли, що дівчина, яка не хотіла жити в гуртожитку і дня, повинна була залишитися в чужому місті сама, без близьких людей. Хотілося нормальних умов. Ми побачили наступне: старі шпалери, радянські стілець, стіл, шафа і 4 ліжка, вистроєних в рядок. Інтер’єр під атмосферу дня,  інакше не скажеш. Перші сльози дівчини виступили в цей момент.

Наступна «позитивна» подія – прихід коменданта, яка сказала, що треба швидше заселятися, тому що очікується велика кількість студентів і ліжка будуть стояти навіть в колишньому спортзалі. Пішла, а ми залишилися. Ще й виявилося на додаток, що з технічних причин в місті не було води цілих 2 місяці.

Перспектива залишитися «в казармі» дівчині одній, без води з купою народу була  жахливою. А я збирався залишатися в Донецьку. Ми залишили речі і поїхали назад додому. Нас очікувала небезпечніша подорож в житті.

Прийшли на автостанцію і виявилось, що квитків на сьогодні вже немає. Касир сказала, щоб ми чекали на дорозі, якийсь автобус зупиниться і зможемо поїхати. Ми домовилися з водієм, з яким хотіли поїхати і пішли чекати на дорогу. Через 10 хвилин бачимо наш автобус. Піднімаємо руку, щоб зупинився, а він просто поїхав далі. Ми були в легкому шоці, тому що це був останній автобус на сьогодні згідно розкладу. Поки думали що робити, приїхав інший, якого в розкладі не було. Він зупинився і ми поїхали.

Доїхали до першого українського поста. Далі події відбувалися як в поганому сні. Ми були першими на заїзд до цього швидко збудованого кордону, десь 50 метрів від бетонних блоків. І в цей момент по посту бойовики відкрили вогонь з гаубиць. Після перших вибухів від снарядів пасажири, включно з нами, вибігли з автобусу і українські військові приказали лягати на землю в траншею.

Оскільки дітей в автобусі не було, українські військові віддали свої бронежилети жінкам, включно з моєю дівчиною. Вона лягла на землю і для більшої безпеки я ліг зверху. Вибухи відбувалися на такій малій відстані, що ми бачили яскраве світло і як здіймалася вгору земля. Хвилин п’ять цієї небезпеки, після чого стало трохи тихіше і військові повідомили, щоб ми швидко рухалися від посту в зворотному напрямку.

Тільки піднялися і дівчина віддала бронежилет, як знову це почалося. Все те саме, тільки на цей раз я накрив її вже в бронежилеті. В ці хвилини, не повірити, ми шуткували, тому що весь автобус лежав поруч і був неймовірно гарний захід сонця. Після цієї атаки, теж хвилин 5, військові повідомили, щоб ми швидко тікали подалі від посту. Звичайно, що проїзд сьогодні був неможливий.

Як я писав раніше, мій батько є суворою людиною, але він і мама дуже мене люблять. І в момент, коли на фоні стріляли з автоматів і падали снаряди, батько задзвонив до мене: «З тобою все нормально?».  «Так, все нормально, працюємо…».. Поклав слухавку і нарешті ми відійшли від «гарячої» точки.

На сьогодні дорога в сторону Донецька була неможлива і ми поїхали назад. Одразу пішли до гуртожитку. Дівчина вже могла там перебувати на підставі студентства, а я – ні. Але ми попросили працівника вахти, розказавши, що і як, і нам дозволили залишитися разом. Цього разу ми перший раз ночували в одному ліжку. Здобули, можна сказати.

На велику радість наступного дня ми проїхали додому по тому самому маршруту без подій. Тільки було дуже страшно під’їжджати до вчорашнього посту. Як тільки проїхали перший пост, побачили згорілий автобус «Еталон», з водієм якого, можливо, ми домовлялися, щоб доїхати. Маю надію, що люди, які їхали в ньому залишилися живими.

По приїзду в гуртожиток, після всього пережитого, після побачених умов життя в новому місті я просто не розумів, як вона сама поїде. А після дій військових – хто насправді свій?. Я почав розуміти, що не дивлячись на те, що Донецьк – таке омріяне місто, я повинен теж їхати разом з дівчиною. А після декількох голосних прильотів в Донецьку, зрозумів, що життя в ньому ще довго не буде стабільним, спокійним, безпечним.

Тож, цього дня, за кілька днів після нашої поїздки повідомив дівчині, що хочу переїхати з нею. Звичайно ми вдвох раділи, але розуміли, що це буде дуже складно, бо батьки мене не відпустять.

Але набравшись хоробрості, я подзвонив батьку і повідомив, про своє рішення. На що була відповідь : «Звичайно ні!». І всі інші доводи з приводу правильності рішення залишитися в Донецьку, диплом захистити в Росії, бо студенти їхали захищатися до цієї країни. Я намагався довести свою точку зору, але на цей раз, вся сім’я, в складі 5 чоловік мені відмовила. Я став розуміти, що, скоріше за все, прийдеться залишатися в Донецьку.

Десь через тиждень підійшов момент переїзду дівчини в нове місто. Її туди відвозили на машині, тому була можливість скласти більше речей. В машині залишалося тільки одне місце. Але… Воно так і залишилося вільним, тому що в цей день, день, який запамятвся на все життя, дівчина від мене поїхала, а я залишився один. Вона одна в новому, маленькому місті з неймовірно поганими умовами життя, а я сам в колишньому місті-мільйоннику.

На той момент, зрозумівши, що дівчина їде, а я лишаюся, навчання немає ще і небезпечно я сам вирішив, що сидіти нема чого. Пішов на вокзал і на наступний день від переїзду дівчини купив квиток додому. Тоді їхати через Луганськ вже було можна.

В першу ніч нашого роз’їзду ми багато годин розмовляли по телефону. Я вмовляв, що все рівно до тебе приїду, якось переконаю батьків, ми будемо знову разом. Поїду додому і скажу, що все рівно переїду, але ми розуміли – це не правда. Ми все розуміли. Але одна фраза, яка була кинута в розмові, мені дуже запам’яталася : «Якщо ти відчуваєш, що хочеш їхати – їдь. Не для мене, не для батьків. Для себе!». Але я любив батьків, вони мене. Я не знав що робити.

Відключилися близько 3 години ночі. Спати звичайно ні я, ні вона не могли. Я довго думав що далі робити?  Здавалося, рішення не існує. Ближче до ранку я підвівся, дістав свою велику дорожню сумку, ще й під іншим ліжком знайшов величезний пакет і почав пакувати речі. Звичайно були емоційні каруселі: «Ні мушу залишитися, буде і тут все нормально», через хвилину вже думав навпроти. Але в той момент вже все вирішив.

Подзвонив бабусі і дідусю і зі сльозами на очах сказав, що вибачаюся, але я буду переїжджати і попросив не казати батькам. Якось сам про це скажу вже після свого переїзду і перевезення документів. Бабуся сказала, що все нормально, і що: «мені здається що краще залишитися, але ти краще знаєш, що тобі робити і тебе підтримую», а дідусь: «Ти все робиш правильно. Рухайся». Це додало мені сил.

Пішов на автовокзал, поміняв білети з однієї сторони в іншу. Зі своїми гігантськими сумками зайшов до автобусу, в якому було дуже жарко. Жарко, тому що зимове пальто, яке було на мені, мусило чекати ще кілька місяців в шафі, але класти його було нікуди. Прийшлось надягнути. Поїхав до нового життя з розбитим, але в той самий час гарячим серцем.

По приїзду мене зустріла моя дівчина, яка, звичайно, дуже раділа моєму рішенню. Але на умі залишалось питання: як повідомити батькам. Вирішив дати собі трохи часу. До вечора, наприклад.

Одразу пішли до універа, щоб віддати документи, поселилися в гуртожиток. Відсутність води дуже бентежила, але одразу пішли шукати криницю, бо знали, що люди адаптувалися і в дворах багатоповерхівок зробили свердловини.

На жаль, ключа хоча б від однієї не було, доводилося постійно просити у людей. Нерідко люди відмовляли, бо ми же не скидалися. Ще 2 тижні з постійними походами за водою для їжі, купання і навіть води технічної ми постійно носили у флягах по 6 літрів (через 2 тижні нарешті мешканці міста отримали воду після 3-місячної «засухи»). Жах, але добре що ми були романтичними студентами.

Тож прийшов час повідомити батькам, що я переїхав. Сенсу тягнути не було, тому що в цей день я мусив приїхати додому. Я написав смс на телефон, все в ньому розповів. Потім задзвонив батько. Розмова була дуже неприємною, тож напишу просто – він не схвалив моє рішення, як і решта родини. Близько тижня ми не спілкувалися, потім близько року мене вмовляли перевестись назад. Але наразі все вже в минулому.

А що далі, далі було дуже багато всього, включно з тим, що студенти говорили: «Понаїхали», бо ми їх стіснили в гуртожитках. Потім ректор, на одному з зібрань зі студентами, на питання, як ви віднеслись до того, що ДонНТУ переїде до вашого інституту, сказав: «Я взагалі не віруючий чоловік, але в день, коли дізнався про це, йшов біля церкви, і сказав – Господи, нехай це буде не правда».

Далі? Їзда близько доби додому, при тому що між містами 60 км по дорозі. Далі? Переїзд в іншу країну і робота на складі, тому що наша професія «залишилася на окупованій території». А з часів пандемії будь-якій законний спосіб приїзду додому фактично неможливий.

Ще? Постійне переживання за родичів, які кажуть, що сьогодні голосніше, а сьогодні тихіше. А вчора їхала колона техніки… тощо.

Підсумую назвою – Спасибо Россия.