Текст написаний три роки тому, але, на жаль, актуальний надалі. Частина людей, які воюють з Україною найефективнішою зброєю – російською мовою – продовжують перебувати у владі і впливати на рішення. Значна частина з них перебуває на відповідальних посадах у силових структурах…
«Слава Україні – Героям слава» – ці слова на параді у Києві три роки тому вселили у мене віру у позитивні зміни в Україні. Найагресивніші українофоби мусили, підкоряючись наказу, промовити ці слова і якось самим собі пояснити, чому раптом?
А це, в свою чергу, означає, що в міноборони почали розуміти важливість того, щоб українська армія була українською не лише за формою, а і за змістом. Думаю, в армії ще вистачає «байцов і валантьорав» яким поруськикакосьльогше, але цим привітанням на параді зроблено рішучий крок вперед. Однак,.важливо услід за першим кроком зробити і наступні, які відфільтрують з армії сміття русского міра. Цей текст – саме про таке сміття.
Я – “кугут” і “мовнюк” Про це я дізнався нещодавно від людей, які називають себе байцамі і валантьорамі. Хто такий кугут у їхньому розумінні? Це обов’язково людина цивільної професії, яка говорить українською мовою і не брала участь у військових діях. Байци і валантьори таких людей вважають недолюдьми, нижчим сортом, а як людина ще працює за кордоном – то ще й зрадниками. Ну, хто такий мовнюк – зрозуміло. Це громадянин України, який використовує свою рідну мову
Усе це я про себе дізнався, коли ввічливо і акуратно запитав у дискусії на фейсбуку у однієї працівниці держслужби, чому байци і валантьори надають перевагу використанню іноземної (російської) мови у спілкуванні з громадянами України? Саме це питання, з точки зору «байцов і валантьорав» є злочином і «разжиганієм мєжнацианальнай вражди». Найстрашніше, що і ця держслужбовець потрапила на держслужбу, не розуміючи безпекового аспекту мовного питання.
Замість відповіді на це питання, «байци і валантьори» почали шукати на мене якийсь компромат. Знайшли старий запис в ЄДРПОУ, у якому я чомусь значуся директором ТОВ “Голос Росії-Україна” і, не читаючи моїх текстів, не дивлячись моїх репортажів, визначили мене зрадником, кугутом, ворогом. А ще – мені почали погрожувати фізичною розправою
у відповідь на оприлюднення загальновідомого факту – в армію набирали впродовж 20 років сміття і через це була втрачена територія. А оскільки територія не відвойована, то немає підстав вважати, що ситуація в армії змінилася. Зайвим цьому доказом є те, що «байцов і валантьорав», деякі з них є кадровими військовими Міноборони, дратує ввічливе питання на тему мотивації використання іноземної (російської) мови у спілкуванні громадян України між собою. Стандартно, в принципі, для руського міра, але у даному випадку, ці люди вважають себе громадянами України… Тоді чому їх так плющить і ковбасить від цього простого питання?
У мене є відповідь на всі ці питання і я її теж виклав публічно. Вважаю, що українська армія нині робить ту ж помилку, яка призвела до втрати територій у 2014 році. До армії набирають людей, які не надто розуміють значення слова «Україна», значення слів присяги на вірність країні, не розуміють причин і потреби існування України. Вони люблять територію, але державу на цій території підсвідомо хочуть знищити. Навіщо існує Україна? Чому вона зявилася? Тому що тут люди говорять українською мовою. Все інше – другорядне. Люди на цій території хочуть чути від держави, від армії, від сервісу свою мову. Це чудово, як людина знає ще й іноземні мови, наприклад, англійську, російську чи якусь іншу. Але іноземна мова доречна для спілкування з іноземцями, хіба ні? Телебачення мусить бути україномовне, радіо, музика, ведучі, вивіски, вулиці, театри, кіно, армія, школи… Інакше Україна зникне і зауважать це тільки кугути, для яких українська мова важлива. Але ми – кугути і мовнюки – собі застосування знайдемо. Бо як правило, кугутами і мовнюками малоосвічені совки називають людей успішних і самодостатніх. А от «байци і валантьори» змушені будуть змиритися з тим, що вони уже живуть у іншій державі. Мова буде їхня – російська, але держави Україна, за яку вони «ваєвалі» уже не буде. Саме тому, що вони «ваєвалі», стріляючи у таких як самі, хто вважав, що української мови бути в Україні не повинно, або ж вона повинна бути десь там на маргінесі.
Тепер трохи про тих, хто «ваєвал». Про «байцов і валантьорав». Нещодавно польська влада виявила і видворила за межі ЄС «валантьора» Людмилу Козловську. Вони активно «валантьорілі» на користь руського міра і називали себе громадянами України. Я спостерігав за цим з 2014 року. Ці люди вважали прийнятним використання російської мови громадянами України і дуже часто проводили різні заходи для громадян України російською мовою. На мою думку, це антиукраїнська діяльність. На жаль, українська влада ніяк на це не реагувала. Українське посольство спільно з цими людьми проводило якісь акції. Спочатку вони піарили руській мір, вимагаючи звільнити троянську кобилу Савченко. Тепер вимагають звільнити такого ж троянського коня Сенцова. Його випустять і він ще спрацює на користь русcкому міру. Бо він є частиною русcкого міра. Пише тексти російською і їх поширюють ось такі тролі русcкого міра як Людмила Козловська, Наталія Панченко та інші Запитайте у цих людей, чи вважають вони прийнятним використання російської мови громадянами України у спілкуванні між собою? Отримаєте ствердну відповідь. Вони не розуміють, що мова – чинник безпеки. Або добре розуміють і свідомо працюють на руській мір. І вважають кугутами тих, хто знає, чим загрожує використання російської мови в Україні.
Коли ти ввічливо питаєш про використання іноземної мови у спілкуванні українців між собою – отримуєш у відповідь заяву типу «Як ти такий патріот – іди воюй». Це гидка маніпуляція, яку треба докладно описати і розвінчати. «Іди воюй» – можна сказати тому, хто нічого іншого робити не вміє, або вміє воювати, оскільки за державні гроші цьому вчився. У нас таких достатньо. 300 тисяч випускників військових кафедр є для того, щоб я, який військових кафедр не закінчував, не сидів у окопі з автоматом. Натомість, я вмію робити щось, що має більшу додану вартість ніж сидіння в окопі. Погодьтесь, забивати цвяхи ноутбуком – дурне діло. Для цього є молоток. І точно так, як кожен предмет має своє призначення – так і кожна людина має своє призначення. Хтось, у кого в цивільному житті не вийшло ні роботи, ні родини, кому нічого втрачати – йде воювати, бо це йому пасує. А той, хто уміє і хоче робити щось інше – робить щось інше і приносить більшу користь державі, ніж приносив би, сидячи в окопі. Добре, якби це справді було нагальною необхідністю і прийшла б повістка – пішов би, куди подінешся. Це точно такий обов’язок як викинути сміття, щоб не смерділо, помити підлогу чи вікна. Як я не хочу мити вікна чи підлогу – я наймаю прибиральницю, вона приходить і миє мені вікна. На жаль, військового я найняти не можу, щоб воював за мене. Обрати собі сам і найняти. Цим займається держава. А я, коли у 1995 році почав працювати, фактично найняв державу за свої податки охороняти мене від зовнішнього ворога. Я плачу – держава мене охороняє. 19 років такої потреби не було. Був час вчитися, готуватися до війни. Замість цього «байци і валантьори» зливали соляру, перепродували зброю, військову білизну, працювали на іноземні спецслужби. Тобто, просирали країну, отримуючи від мене гроші на оборону. Чи мають право байци і валантьори мені зараз казати – іди воюй? Я вважаю, що не мають. Чи мають право люди у формі взагалі роззявляти рота на цивільних, які платять за їх утримання? Я вважаю, що не мають. То чому вони роззявляють? Чому суспільство це толерує?
Є ще одна маніпуляція, яку треба розвінчати. «Байци і валантьори» наводять приклад Василя Сліпака, який, як вони стверджують, кинув кар’єру співака у Франції і пішов на фронт, бо вважав, що він там потрібніший. Ця маніпуляція годиться для наївних. Для людей з мозком – навряд. Я маю однокурсника громадянина України – оперного співака з Мінська. Він виступає по всій Європі. У нього немає можливості піти в окоп навіть якби він дуже хотів, бо його виступи розписані на півроку вперед. І він потрібен на сцені, бо він – співак, його хочуть чути глядачі. Його призначення – співати. Буває таке у житті, що людина щось робить – робить, а потім розуміє – це не моє. Або живе-живе, а потім розуміє – далі так жити нецікаво. Треба щось міняти. А нічого іншого крім того, чим людина займалася і в чому себе не знайшла – робити не вміє. Для таких людей армія – саме те, що треба. Але давайте не будемо маніпулювати і використовувати особисту трагедію людини з метою виправдати художню самодіяльність в армії. Ви скажете солдату з окопу – йди співай? Ні. Чому? Тому що співати треба уміти. Як людина не буде вміти співати і піде співати просто тому, що вважатиме це своїм патріотичним обов’язком а їй це дозволять – глядачі з театру потікають. Тобто, така людина наробить шкоди. А як співаку скажуть – іди воюй і він піде – чи не буде такий самий результат? Буде. Людина, не будучи професійним військовим, загинула. Бо професія військового – це, серед іншого, вміння вижити якнайдовше, а не вмерти якнайшвидше. Хоча, якби я вчився на військового і нині був у погонах – я б волів здохнути в окопі ніж брязкати медальками і розказувати про свій героїзм. Героями ви, шановні «байци і валантьори», будете тоді, коли повернете віддані території. Саме тоді я, як 20 річний платник податків на армію, вважатиму, що ви виконали те, за що я вам платив. До того ви не маєте права роззявляти рота не лише на мене, як на людину, що створює додану вартість, а на будь-якого кугута типу мене. На мене ви не маєте права роззявляти рота ще й тому, що у мене у військовому квитку лікар ще у радянські часи написав, що я зі своєю вродженою хворобою зору до служби в армії непридатний. Людей з такою болячкою як у мене, розставляють по переходах різні «валантьори», щоб їм давали милостиню. Я не лише не прошу милостиню, а створюю додану вартість. Моя робота важлива і потрібна. Її не можна порівнювати з будь-яким сидінням в окопі. Навіть найкваліфікованіший військовий на мою думку, менше користі приносить українській державі ніж я. Навіть попри те, що нині я працюю за кордоном. Я продовжую робити те, у чому розбираюся для тих, кому це потрібно. Більше того, я не завдав шкоди державі, здавши територію, як це зробила українська армія. Мої результати видно. А результатів військових – ні. Тільки процес. Медальки є, паради є, пафосні заяви є. Території як і раніше перебувають в руках окупантів. Результату – немає. Точніше, результат – негативний. Однак, для більшості шлунків з ніжками перед телевізором з випадково виданими укр. паспортами, ці «байци і валантьори» є авторитетами. Вони можуть назвати мене мовнюком, кугутярою і зрадником і їм суспільство може повірити. А я всього лише запитав, чому ви використовуєте іноземну мову, переписуючись з таким же громадянином України як самі? Чому на питання про використання українським солдатом української мови ти чуєш стільки смороду у відповідь? Наслідком цього є те, що громадянин України у своїй країні не може реалузватися, якщо не йтиме на поступки окупантам. Приклади? Прошу.
1 Я змушений був звільнитися з радіостанції, де пропрацював 10 років через те, що зняли мій матеріал про школу, де україномовний першокласник почувався іноземцем.
2 Батьки україномовної дитини змушені виборювати право своєї дитини на освіту рідною мовою.
3 Театри, кіно, радіо в Україні говорять іноземною мовою і працівники цих медіа з цим погоджуються. Це – інтелектуальна окупація
І що з цим робити? Що може зробити пересічний громадянин?
Я – за законні методи боротьби за свої права.
1 Йти на вибори самому, або проголосувати за того, хто, на твою думку, відповідає твоїм стандартам обраної людини.
2 Активно поширювати інформацію про значення мови для існування держави. Наприклад, можете поширити цей текст і ви вже зробите свій маленький вклад у те, щоб Україна колись стала незалежною.
Що може зробити громадянин України, який нині перебуває за кордоном? – взяти участь у виборах, зареєструвавшись у консульстві. Це мінімум, який може зробити кожен. Інакше – викиньте свій український паспорт. Ви – не громадяни.
Ми – кугути і мовнюки– мусимо нині обєднатися, щоб відстояти Україну у боротьбі з внутрішнім ворогом «байцамі і валантьорамі» яким в Україні поруськикакосьльогше і вони з піною біля рота це відстоюватимуть.
