День почався з неприємностей – кляті «Жигулі» знову не завелися і Василеві довелося колупатися у нутрощах  старої розвалюхи, щоб вона таки поїхала. Можна було б звичайно цього не робити, адже до райвідділу де він ось уже третій рік тягнув лямку опера,  він без поспіху дійшов би за 15 хвилин, Та чомусь Василеві це здавалося несолідним. Тому мусив боротися з законами фізики і здорового глузду, які підказували, що цій «копійці» вже давно пора на металобрухт.  «Треба з цим щось робити, пора щось міняти, бо згнию я тут з цими  крадіжками коліс з велосипеда та п’яним мордобоєм. Он дружбан –однокурсник у ОБХСС, так у нього вже «Волга»… , хоча б у прокуратуру чи що, якось там хлопці крутяться, і мають не те, що я, і не на металобрухті на роботу їдуть». За цими похмурими, думками мало не проїхав  «кантору»… За три роки звик ставити свого «лімузина» поряд з шефовим «Мерседесом» (якось взяли одного баригу,  а в нього «Мерседес» без номерів у гаражі, тепер возить Петровича). Але сьогодні на тому місці стояла чорна «Волга», яка зразу Василеві не сподобалась. «А це ще хто до нас забрів з гебешними номерами?»

У райвідділі якась підозріла метушня. «О, а ось і ти, ми там тобі дитячий садок привели, іди приймай… у клітці сидять, але перед тим до Петровича зайди, там у нього гості» – каже Василеві черговий з єхидним ленінським прищуром.

У мавп’ятнику сидить виводок переляканих пацанів, але Василь не заходячи навіть до свого кабінету біжить на другий поверх до Петровича.

«Треба було пішки йти, кляті «Жигулі», ще зараз від начальства втик за запізнення отримаю. Точно через цвинтар кличе, а там ще й кінь не валявся. Якісь виродки повалили купу могил на центральній алеї. Спочатку думали – міжнаціональний конфлікт, але не схоже, бо таке враження що буревій пройшовся – все підряд повалено, побито… Металеві ковані частинки відламано. Вже тиждень справа лежить, не знаєш, з якого боку підійти, а тут ще ці діти мені на голову, що за діти, чого до мене, чи у нас немає дільничних?…

Можна, товаришу підполковник?, – сказав Василь, уже зайшовши у кабінет шефа і постукавши по внутрішній частині дверей.
Заходь, –  буркнув Петрович, риючись у папці з паперами. У кабінеті окрім шефа було двоє гебістів (на їхніх задоволених рилах було написано, що вони з КДБ, ніяких посвідчень не треба.)
Чого на роботу після мене приїжджаєш? Крутий став? – Петрович відірвав голову від паперів – знайомся, товариші з області, з комітету.  Учора Вовчик з 14 дільниці зробив твою роботу –  вичепив пацанів, що на цвинтарі того… як його… вандалізмом займалися.  Іди розбирайся,  я думаю, це просто хуліганка, а товариші приїхали бо у них серйозний  сигнал був. Бігом сюди батьків, одним словом все кидай, цвинтарем займайся і мені зразу докладай. Ясно?
Так точно, дозвольте йти?

– Іди, але вертайся якомога швидше. Ти мене почув?

– Так точно, – сказав Василь, беручи з шефового стола теку зі справою.

Пацани у мавп’ятнику – точно дитячий садок. Найстаршому 15 років. Завели  їх у актовий зал усіх сімох, менші ревуть з переляку.

– Ану роти закрили, бо зараз у яму посаджу на всю ніч!

Даремно Василь це сказав, ревти стали ще голосніше. Навіщо вони могили валили – толком сказати не можуть. Замість цього «Дядя міліціонер, ми більше не будемо-о-о-о-о!»

А Вовчик вичепив їх чисто випадково. На крилі велосипеда один з пацанів вчепив залізну квітку, відірвану від огорожі на могилі. Вовчик його з шкірку «Де взяв?» «У Миколи» Той його за вухо і до Миколи. А у Миколи  ще одна така квітка валяється, та й багато чого іншого, що на могилі може і потрібне, а вдома ну, зовсім ні до чого. Потім ці двоє здали решту гоп-компанії. Виявилось, підлітки розважалися. Але що ти з них візьмеш, пороздавали батькам під розписку.  Залишився найстарший, який похнюплено сидів на лавиці  – за ним ніхто не прийшов.

– Як звуть тебе?, – спитав Василь дістаючи черговий бланк.

– Андрій.

– Рік народження?

– Шо-шо?

– Скільки тобі років?

– Батько каже, що 15.

Десь у Василевій підсвідомості дзенькнула думка про те, що, певно, ця історія з цвинтарем забере у нього сьогодні більше часу ніж очікувалося. Раптом двері відчинилися і у залу  ввалився міцний дідок років 60, розхристаний і червоний: певно біг добряче.

– Що Вам діду? –  буркнув Василь до відвідувача

– Це мій тато, – відповів за діда хлопець.

– Та-а-ак. Ваш герой?

– Мій, – промимрив відсапуючись дід.

– Треба поговорити. Ти піди погуляй за дверима, – наказав Василь хлопцеві, бачачи, що вже нікуди він не подінеться.

Коли хлопець вийшов, зачинивши двері, Василь повернувся за стола, підсунув до себе бланк.

– – То скільки дитині років? Що це він мені таке сказав: «Батько каже що 15», Де його документи?

Дід якось обм’як одразу і зробився ніби років на десять старший.

– Немає документів, – промовив майже пошепки.

– Як то? Що за дурня?

– Отак, це взагалі не мій син, – ще тихше промовив дід, поглянувши на двері, чи зачинені.  Далі видихнув так, ніби щось важке зняв з плечей і спокійно не чекаючи запитань почав розказувати:

–  Я столяр. Якось років 15 тому мене попросили на Мишоловці поріг зробити у  квартирі, бо під час чергового загулу хазяїн зашпортнувся об поріг, розсердився на нього взяв сокиру і порубав  і без того трухляву дровиняку на друзки. Тепер двері не зачинялися. Хоча, треба сказати, що у тому районі робочих бараків замки не дуже то і були потрібні. У хатах з продуктів був тільки самогон і закуска то й то на короткий час. Зранку, коли народ йшов на завод, злодієві не було б чим у тих злиднях розжитися. Вдень робота увечері п’янка до забуття і зранку знов робота. Отож, тільки тому, що то знайомий попросив за свою бабу, яка жила з якимось пияком на тій Мишоловці я і погодився туди піти та зробити той поріг. Прийшов, сиджу чекаю. Людей нема – всі на роботі, двері не зачинені. Але не йду – чекаю там де сказали. Раптом чую, у хаті щось впало. Видивляюсь у вікно, що там, помітив дитину під столом і повна тиша. Отут я вже не витримав зайшов. Те що я побачив до цього часу стоїть перед очима як страшний сон. Чоловік і жінка лежать біля ліжка на підлозі, спочатку подумав – мертві. По перегару зрозумів – живі. Посеред хати під столом в оточенні порожніх пляшок сиділа дитина у дорослій футболці  і розважалася тим, що перехиляла пляшки собі у рота та закушувала недоїдками з підлоги. Воші просто роїлися на малюкові. Я вхопив дитя, струсив з нього вошей, як міг, повитирав якимось рушником, зняв піджак загорнув у нього дитину і вийшов на вулицю. Ніде нікого не було, я не знав що робити але розумів, що лишати дитину у такому товаристві – це гріх, злочин, якого я ніколи собі не пробачу. Назустріч дільничний, Іван Якович.

– Що несеш, Семеновичу?

Розказав дільничному, вертаємося разом з ним на місце. У хаті ні чоловіка ні жінки і навколо нікого.

– – Так, ну ти бери дитину до себе поки, а завтра здамо його у дитячий будинок.- каже дільничний.

Василь пригадав дільничного Івана Яковича з Мишоловки. Хороший був чоловік. Простий, спокійний. От народ йому дістався непростий. Підрізали його якось у тих бараках. І за що? Пішов розбороняти двох мужиків, які бабу не поділили. А баба його і підрізала…

…. Так отож я приніс малого додому. Моя зразу в сльози, давай балію гарячої води, відмила його, зеленкою майже всього помазала.  Тиждень у нас дитя живе. Моя вже «синочок,синочок» (своїх дітей у нас не було, не дав бог). Тут приходить Іван Якович, дільничний каже: «Не можу поки що я з цим ділом розібратися, не знають коли ця дитина на світ з’явилася і чия вона, про зникнення дитини теж ніхто не заявляв, хай живе у тебе поки що, а ми розберемося і щось придумаємо. Ти тільки напиши мені розписку, що ти прийняв на утримання ліцо мужського полу, якому приблизно… півтора року, зріст, вага, і т.д.».

Отак він у мене жив до семи років. (Ну, я прикинув що йому було десь півтора року коли ми його взяли до себе). Якось так без документів обійшлося, бо в дитсадок ми його не віддавали – моя Ганька боялася, що заберуть. Вона спочатку, як бачила десь близько дільничного, хапала дитину і бігла у плавні на Дніпро.

А  у школу як же він пішов? – спитав Василь

–   Та ж у мене сусідка – директор школи… Ми прикинули, що йому вже десь сім років і вирішили, що треба вже в школу.

Василь зателефонував директрисі, вона прибігла за хвилин десять. Побачивши хлопця перед кабінетом а діда –  на прийомі у слідчого зразу почала плакати і каятися. З’ясувалося, що хлопець у школі вчився добре. Що його потягло на той цвинтар – важко сказати. Але вік встановили –  15 років – отже можна криміналу уникнути, якщо постаратися. Але відремонтувати все поламане доведеться у складчину з іншими. На тому і розійшлися. Правда, документи…

З міліцейським архівом все було просто. У папках уже покійного Івана Яковича Василь  знайшов розписку про «ліцо мужського полу». Далі пішов у архів пологового будинку. Треба було знайти справжню матір, а для цього з’ясувати хто народжував у той час. Сімейних одразу відкинув, матерів одиначок було не так багато. Десь тиждень роботи –  і прізвище матері є. У РАГСі запису про реєстрацію дитини такою жінкою немає. Ще тиждень пішов на пошук горе-матері.

Жила вона по сусідству з Мишоловкою приблизно у таких же умовах як і 15 років тому. Плакала, аж протверезіла коли дізналася, що її дитина жива і мешкає за якихось пару кілометрів від неї. Розказала, що у той момент, коли столяр прийшов робити поріг її сусідам – її послали за самогоном. Коли повернулася, то не застала вдома ні дитини, ні співмешканців, і сама вирішила тікати, бо подумала, що її тепер посадять за втрату дитини.

Наступного ранку Василь при повному параді пішов до Ольги Валеріївни, начальниці паспортного столу – пишногрудої, але при цьому все одно мужикоподібної бабери з грубим голосом, цигарковим смородом з рота і пергаром. Про те, що це жінка нагадувала тільки величезна копиця -шиньон на голові. Все-таки робота у міліції чи виконання іншої такої чоловічої роботи робить з баби щось подібне до мужика – думав Василь щоразу, коли йому треба було вирішити якісь питання у паспортному столі і пити з шиньйоном у її кабінеті.

– Здравія бажаю, товаришу майор, є до вас важливе діло, – – звернувся Василь до Ольги Валеріївни і, не зволікаючи, вийняв півлітру та поставив на стіл. Ольга Валеріївна за звичкою роззирнулася, одночасно дістаючи з полиці два гранчаки. Мовчки випили.

– Олечко Валеріївно, треба справити документи пацану, бо біда з ним буде

–  Родич?

– Та ні, клієнт,  на цвинтарі пошарудів з гоп-компанією. Шепніть по телефону у РАГС, хай видадуть свідоцтво, бо пропаде ж пацан, будемо мати ще одного зека. Воно нам треба? Вислухавши усю історію до кінця, Ольга Валеріївна стерла сльозу зі своїх колючих очиць і, колихнувши шиньйоном, налила у гранчаки горілки. Вони знову мовчки випили.

– Гальое, –  це вже Ольга Валеріївна набрала свою подружку з РАГСу, –  Жанно, зараз до тебе козак прийде, свідоцтво про народження йому потрібне для дитини, задовольни його по повній програмі. Зроби, що він хоче. Поняла? Цілую. Давай.

… Дід разом з дружиною і хлопцем прийшли на дев’яту, як домовлялися. Місяць у діда пішов на те, щоб навести лад на цвинтарі, ліквідувати наслідки нічної розваги малолітніх вуркаганів. Кримінальну справу закрили,  вся слобода чомусь співчувала цим малолітнім хуліганам і робила все, щоб міліція від них відчепилася. На заводі, де працювала більшість батьків, пообіцяли взяти на поруки, сусіди зібрали гроші на відновлення надмогильних пам’ятників. Здавали навіть ті, чиїх родичів могили постраждали. Навіть поховальна контора написала, що це їхні майстри зекономили бетон і арматуру і через це надмогильні плити так легко було повалити. Добре, що хоч ніхто не травмувався через таку економію. Одним словом, “відмазували” всім селищем і Василь чомусь брав у тому участь. Чому? – і сам не знав.

– Ось тобі  свідоцтво про народження,  – більше по цвинтарях не лазь, бо вдруге отримаєш по повній програмі. Ти почув мене?

– Почув.

– Свою справжню матір побачити хочеш? Ми її знайшли.

Хлопець потягнувся правою рукою до батьків, які сиділи позаду: «Моя мама тут!»  – сказав він, міцно стиснувши жилаву жіночу долоню, простягнуту йому назустріч.