Мета цього тексту пояснити  читачеві, чому освічена частина українців прагне євроінтеграції і запровадження європейських стандартів і традицій в Україні.  Якщо коротко  – європейці у минулому столітті пережили ті потрясіння, які ми переживаємо нині. Нам треба брати з них приклад і не наступати на ті ж граблі, не робити їхніх помилок.

Одна з таких помилок – свого часу велика кількість людей виправдовували  політику Гітлера стосовно Австрії, Судетів, Польщі. Теж був референдум, теж була ейфорія. Потім була страшна війна. Ну і далі Нюрнберзький процес. І німці до цього часу дивуються, що вони могли підтримати маніяка…  За будь-яких обставин, європейці все це пережили і нині Європа навіть у час кризи виглядає краще, ніж ми у часи «покращення». Деталі, якраз у цій розповіді про проїзд велосипедом через німецьку глушину.

Другий день блукання німецькими горами привів мене у сільце Діз. Тут було три готелі і всі вони виявились заповненими. Невдача з місцем у готелі спіткала і у наступному селі Лімбург. Отже, не залишалося нічого іншого, як поставити намет у гайочку при дорозі, як я це робив в Україні. Виспався чудово і за бродяжництво мене не заарештували, що ще раз переконало: Німеччина – великий парк культури і відпочинку, абсолютно безпечна і дружня до мандрівника загалом і веломандрівника, зокрема.   Вранці зайшов у Лімбург, щоб попити чаю, зарядити телефон і розібратися, куди далі їхати, коли увімкнеться навігатор.  Сів у кафе на вокзалі. Раптом у кафе заїздить триколісний небачена донині інвалідний електровізок. Ним пересувався,  чоловік з серйозною проблемою опорно рухового апарату. У нас такі люди сидять по переходах і просять милостиню. У Німеччині така людина може бути активним членом суспільства і має можливість пересуватися самостійно, попри те, що навіть підняти руку і відкрити пляшку води для неї –  дуже непроста справа.  Біля бару стояла невелика черга, яку поступово обслуговували двоє людей. Коли заїхав інвалід на колясці – обидвоє працівників кафе припинили обслуговувати звичайних відвідувачів і вийшли обидвоє до чоловіка на колясці, бо він до бару під’їхати не міг. Вони прийняли у нього замовлення, принесли йому, допомогли відкрити пляшку і покласти їжу так, щоб йому було легше нею скористатися. Після цього повернулися до  обслуговування решти відвідувачів.  Ніхто не слова не сказав, всі мовчки чекали, розуміючи, що так правильно. Це все сталося не в столиці і інвалід на візку – пересічна людина, супроводу з ним не було. Тепер згадаймо ставлення суспільства до інвалідів у нас і порівняймо.  І давайте зробимо висновки.

Далі розповім, як я випадково сплутав велодоріжку з доріжкою для альпіністів чи якихось гірських тварин і як з тої пригоди вибрався. Отже, звернувши, за порадою німця-велосипедиста на спеціальний веломаршрут через гори, який мав мене привести до Мейса без виїзду на трасу для автомобілів,  спочатку їхав асфальтом. Через кілометрів 5 асфальт закінчився і далі була пристойна грунтова дорога. На моєму шляху траплялося чимало перехресть на яких важко було зрозуміти, де тут веломаршрут. Тому я до цього часу не знаю, де збився з дороги.  Проїхавши через якийсь хутірець на одній з вершин, почав заглиблюватись в ліс, їдучи грунтовою дорогою. Оскільки тут нещодавно був дощ, дорога трохи розмокла. Довелося злізти з велосипеда і стати пішоходом з надією за деякий час знову поїхати. Але не так сталося, як гадалося. Раптом грунтова дорога зникла. Переді мною були тільки залишки дороги вкриті по коліна минулорічним листям. У деяких місцях дорогу перегороджували дерева, що попадали від вітру, чи від старості. Я злегка запанікував. Думки про те, щоб повернутися і знайти місце помилки у мене навіть не виникло. За двадцять років мандрів зробив для себе висновок, що рухатись треба тільки вперед. Може висновок і неправильний, але вже так звик, то так цього разу і зробив. Несу велосипед на собі, продираюсь крізь нетрі, придивляюсь до території вище і нижче від мене – а раптом там загублена мною дорога. Оце в горах найстрашніше, коли ти сам, насувається гроза, дороги вниз ти не знаєш і розумієш, що отак на цьому рівні ти можеш бродити дуже довго без шансів вибрести на правильний шлях. Внизу може бути урвище, яке не дасть тобі спуститися до асфальту, хоча ти чуєш що десь там внизу їдуть автомобілі.

Коли мені набридло йти без дороги вирішив спуститися схилом трошки нижче. Можете уявити собі цю картину, крутий схил, купа листя під яким не відчуваєш землі, дерева, якісь колючі кущі і я з велосипедом продираюсь вниз, сповзаю, падаю, чіпляюся за гілки, знову падаю. Десь з півгодини я витратив на те, щоб спуститися вниз метрів на 50, звідки помітив ще нижче метрів за сто щось схоже на дорогу. Ще хвилин 15 сповзання і я нарешті на якійсь грунтовій дорозі –серпантині. Поїхав, радісно вкручуючи педалі і не помічаючи що повзу вгору туди, звідки щойно спускався. Раптом хвилин через 10-15 доїхав до якогось майданчика, де була двоповерхова будівля, якась телевежа і на краю – оглядовий майданчик. Краса невимовна. Внизу розміром з сірникові коробки виднілися будівлі якогось села. Згодом я дізнався його назву – Обернхоф. Намилувавшись краєвидами я почав шукати дорогу далі. А її не було. Вірніше не було для велосипеда. Далі була вузесенька стежечка-сходи вирубана в скелях, якою могла пройти одна людина тримаючись за поручні. З обох боків стежечки – дика прірва. Про те, щоб їхати велосипедом мови не було. Більше того, навіть пронести велосипед цими сходами було проблематично. А ще ж невідомо, що там далі. І довершував цю не дуже оптимістичну картину надпис, який свідчив, що до села внизу – 7 кілометрів. Уявляєте собі сім кілометрів спуску по таких сходах? Я уявив і приблизно вирахував, що якщо візьмусь спускатися вже, то години за три-чотири я таки доповзу до низу, якщо ще якоїсь несподіванки не буде. Отож, спуск почався. Тримаючись однією рукою за поручень іншою тягнув велосипед, обережно зі сходинки на сходинку переступаючи. Сходи незабаром закінчилися і далі треба було просто сповзати, як говорив герой Всеволода Нестайка, на «западному полушарії». Що я, власне, і почав робити. Ще з півгодини пішло на сповзання по схилу. Нарешті доповз до такого місця, де вже спускатися разом з велосипедом було небезпечно. Водночас, більш-менш вільний від колючих кущів напрямок був тільки вниз. Тоді залишаю велосипед, іду на розвідку. Потихеньку спускаюся на 50 метрів, бачу невеличке урвище і за ним асфальт. Розумію, або я звідси легенько сповзу, або ж блудити мені цими горами і блудити. Натхнення скористатися цим урвищем для спуску додавала гроза з градом, яка раптом змінила сонце і спеку. Повернувся назад до велосипеда і вже разом зі своїм транспортом потихеньку сповз з гори до асфальту. Останні метрів 15 просто мусив віддатися на волю гравітації і фактично впасти з гори попередньо скинувши велосипед. Результатом цього сповзання став загублений задній червоний ліхтар, купа гілок у колесах, колючки у штанях. Під шаленим дощем спустився асфальтовим серпантином у село і натрапив на працююче кафе. Сохнучи у кафе за чашкою капучіно і дивлячись з вікна на кручі, з яких щойно спустився думав собі: «От воно, щастя». Просто перспектива залишитися у горах в грозу на ніч з розрядженим телефоном, без води і їжі не надто мені подобалася і мене просто розпирало від радості, що я з тої пригоди вибрався. Неймовірно смачний салат зі смаженим місцевим сиром додав радості і сил. А ще як завжди порадувала домашня атмосфера кафе, де німці родинами проводили вікенд, спілкуючись з власником кафе та односельчанами. Хотілося вічно спостерігати за цим процесом, їсти такі салати, пити капучіно і бачити у вікно чудові німецькі гори. Але треба було повертатися, бо віза замість 34 днів була видана польським консульством лише на 15 днів. А затримка з виїздом загрожувала депортацією. Причому, я поляків розумію. Уявіть, поряд з вами живе неадекватний сусід-алкоголік, який влаштовує п’яні дебоші в громадських місцях, краде все що погано лежить, матюкається, інших мов крім мови матюків не знає і вчити не бажає. І раптом, хтось з родини цього сусіда хоче зайти до вас в гості. Чи пустили б ви його? Може б і пустили, бо з сусідами треба якось налагоджувати контакт, але десять разів би все зважили і перевірили. Ми для європейців якраз отакий сусід-неадекват. Можливо у майбутньому, коли наші міністри не влаштовуватимуть п’яних дебошів у європейських аеропортах, коли туристичні візи будуть використовуватись винятково для турпоїздок а не для нелегального виїзду, коли наші у масі своїй за кордоном навчаться поводити себе культурно – ставлення до нас зміниться. Нині ж треба погодитись зі станом речей. Принаймні тоді, коли ти до них в гості їдеш.

І про останній етап подорожі, який через стислі терміни на повернення, змушений був здійснити на потягах і автобусах.  Як уже розповідав, спустившись з гір у селищі Обернхоф, знесилений, але щасливий, що спустився, рушив далі, до містечка Мейс. Далі вже їхав спеціальним веломаршрутом, який загубив у горах. Поряд зі мною їхали десятки, чи навіть сотні німців: від найменших, до зовсім літніх людей. Важко було повірити, що сімдесятирічні бабуся і дідусь їдуть на велосипедах  тридцять кілометрів від кемпінга, де вони зупинилися і назад. І все це за один день! І таких людей там безліч. Німці так відпочивають. По дорозі я бачив як виглядає стандартний німецький кемпінг. Це вкритий травою майданчик над річкою поряд з веломаршрутом, на якому по периметру вишикувались трейлери – будиночки на колесах. Німці з великих міст  на початку травня приїздять у ці краї зі своїм будиночком на колесах, розгортають біля будиночка додатковий намет, ставлять супутникову телевізійну тарілку,  виймають велосипеди і відпочивають.  Таких кемпінгів я бачив кілька по дорозі, а на велодоріжці буквально аншлаг.  У компанії німців-велосипедистів я доїхав до Мейса – курортного містечка у природному парку Нассау.  Звідти вирішив  проїхати останні 13 кілометрів маршруту до Кобленца електричкою, щоб зрозуміти чим відрізняються наші електрички від німецьких і в чому секрет роботи німецької залізниці, що про неї знають в усьому світі?  Квиток на вокзалі я купував через автомат – каси там немає. А в автоматі можна придбати квиток куди завгодно. Треба просто обрати станцію відправлення і прибуття, клас потяга, бажаний час відправлення і автомат видасть вам квиток. Уявляєте у нас такі автомати стоять по всій Україні? Думаю, на зекономлені гроші можна буде не те що потяги нові купити – колії золотом покрити. До речі, вартість проїзду залізницею від Мейса до Кобленца – (нагадаю велосипедом це 13 кілометрів, а електричкою кілометрів 30-40) – 5 євро.  Натомість я їхав у комфортному вагоні, де було місце для велосипедів, де можна було сісти і де ніхто нічим не торгував, не співав, на просив. Потяг прийшов вчасно і їхав дуже швидко. Зрозуміли, на що я натякаю? Для того, щоб щось було якісним, воно не повинно бути дешевим. Зараз чимало читачів скажуть: «У нас малі зарплати, щоб ми могли платити стільки за проїзд!» Так оце ж і є мотивація заробляти більше, вчитися, шукати роботу, за яку платять, діяти і жити, а не стогнати. Або ж ходити пішки. Залізниця – для всіх. Натомість значна частина українців не може скористатися послугами приміських електричок через те, що умови проїзду неприйнятні для цивілізованої людини. Якщо у німецькій електричці ти можеш за 5 євро комфортно доїхати від станції до станції, то на українській електричці скільки б не заплатив – комфорту не отримаєш.  А отже людина, яка має авто – їхатиме на авто, у той час, як могла б їхати електричкою, не створюючи заторів на дорозі.  Але, менше з тим. Доїхавши до Кобленца я планував поселитися в готелі і наступного дня рушити далі на Бонн і Аахен. Однак, сидячи перед вокзалом і оцінюючи стан велосипеда, фінансів, час, що залишився до завершення дії візи вирішив не ризикувати і розвернутися. Знову пішов на вокзал, в черговий раз поспілкувався з німецьким білетним автоматом і купив собі квиток до Франкфурта-на-Майні. Почалася моя дводенна подорож до Києва, але вже не на велосипеді. У цій подорожі теж вистачало пригод. Таких як пошук потяга на платформі, пошук непрокуреного, більш-менш пристойного і недорогого  готелю у нічному  Франкфурті, захмарна вартість авіаквитків до Києва. А ще рецепшен на німецькому вокзалі спрямував мене до Кіля замість Києва, і я купив квиток туди через Гамбург, а потім його повертав за пару хвилин до відправлення потяга (що значить правильна артикуляція) і на пересадки з одного потяга на інший, з потяга на автобус мені давалося кілька хвилин. Наостанок, з Кракова до Києва ходить автобус української транспортної компанії,  а тут уже без пригод просто бути не могло.

Почалася подорож з Німеччини в Україну з купівлі квитка на потяг до Франкфурта за допомогою білетного автомата. В принципі, нічого складного, не знаєш німецької мови  – можна обрати англійську і далі просто заповнюєш графи у таблиці: станція відправлення, станція прибуття, бажаний час виїзду, бажаний клас вагона. Ще дуже важливо чи ви резервуєте місце для сидіння чи ні? Якщо не резервуєте, то змушені будете поступатися місцем тим, у кого  у квитку місце вказане. Крім того, якщо від вказаної вами станції відправлення до станції прибуття немає прямого потяга – автомат видасть вам квиток на потяги з пересадкою. І треба бути дуже уважним, тому що на пересадку інколи дається буквально пара хвилин, щоб вийти з одного  потяга і сісти в інший.  У мене якраз був такий квиток  від Кобленца до Майнца, а там – пересадка на потяг до залізничної станції у аеропорту Франкфурта-на- Майні. Довго шукав потяг на пероні. Попри те, що вже знав – у Європі потяги не стоять по сорок хвилин перед відправленням, а приїздять хвилин за 5 до відходу,  все одно нервувався. Поки 5 разів у різних людей не запитав чи звідси йде мій потяг, поки вони, подивившись мій квиток не підтвердили, що таки сюди він прийде – я не заспокоївся. Нарешті потяг прийшов, я з велосипедом завантажився і ми поїхали. Ніхто в принципі не заперечував проти того, щоб я зайшов у потяг з велосипедом, але місця він займав більше ніж його було у тому потязі. Куди його не поставиш – він заважає. Втомившись переставляти велосипед з тамбура в коридор, з коридора в тамбур, вирішив його розібрати. Процес розбирання і упакування у чохол зайняв десь хвилин 30 і завершив я цю справу за кілька хвилин до пересадки у Майнці на потяг до Франкфурта.   Я взяв квиток в аеропорт, бо наївно думав, що зараз полечу у Київ. Це справді було дуже наївно. Вартість авіаквитків до Києва сьогодні на сьогодні – захмарна. Більше тисячі євро, у той час, як квитки взяті за місяць можуть коштувати у тому ж напрямку 300 євро а інколи і дешевше. Крім того, і німецька авіакомпанія і український авіаперевізник, які літали до Києва могли запропонувати мені квиток за згаданою захмарною ціною тільки на післязавтра. Отож,  побігавши по аеропорту і зрозумівши безперспективність авіаперельоту, мусив їхати на центральний залізничний вокзал.  Найшвидше цей шлях можна проїхати на метро. Тут варто сказати, що у Франкфурті-на-Майні станція метро, залізнична станція і аеропорт об’єднані в одному терміналі. І коли ти йдеш на метро, тобі не доводиться, як у Києві виходити з одного приміщення і заходити в інше, товплячись біля входу і виходу, проходячи повз прокурених таксистів,  і бабусь які гундосять своє «кваартіра, квартира, квартира».  Єдина проблема – купівля квитка. Знову спілкування з автоматом – цього разу тим, який продає квитки на метро. І тут мені допомогла розібратися німкеня, яка заради пришвидшення процесу показала мені на які кнопки натискати. Треба сказати, що німці радо підказують іноземцям напрямок, і всіляко допомагають, коли до них звертаєшся.  Всі, за невеликим винятком німці до яких я звертався могли спілкуватися зі мною англійською.  Франкфуртське метро від київського відрізняється тим, що на вході там немає контролерів і турнікетів, а людей з велосипедами не вважають порушниками громадського порядку. Велосипед можна не розбирати і сміливо йти з ним у франкфуртське метро. Я бачив у підземці чимало велосипедистів. Виникає питання, чому у київському метро з велосипедом не можна?  Натомість можна торгувати співати фальшивими голосами і просити милостиню. Чому?  Я шукаю відповідь на це питання впродовж 11 років. Ще не отримав, хоча регулярно запитую у статтях і програмах  у керівництва міста і метрополітену.  Кілька зупинок підземки – і я на центральному залізничному вокзалі Франкфурта.   Відстані на місцевому вокзалі чималенькі, отож, поки я тягав складений у чохол велосипед – конкретно заморився. В якийсь момент я залишив його під стіною на тривалий час, поки ходив в  довідку, потім намагався взяти квиток через автомат…  У якийсь момент я навіть подумав, що не буду заперечувати як його у мене вкрадуть  – так мені набридло з ним носитися. Але ніхто не зацікавився моїм велосипедом. Отож, коли я остаточно зрозумів, що квитка я сьогодні не куплю – автомат вперто відповідав, що квитків немає, взяв я велосипед в руки і пішов шукати готель. Запитав у поліцаїв де тут є близько готель. Вони мені показали на хостел за сотню метрів від вокзалу. Хостел розташовувався на третьому поверсі звичайного будинку і куривом смерділо уже на першому поверсі, що мені одразу не сподобалось. Однак все ж зайшов у ліфт з трьома декласованими елементами, підійшов до рецепшена. Дівчина на рецепшені запропонувала мені ліжкомісце за 20 євро. Я навіть не пішов дивитися на кімнату, оскільки не був готовий до ліжкомісця зовсім, тому залишив цей заклад вдвічі швидше ніж туди прийшов.  Цей хостел нагадав мені один страшний студентський гуртожиток у Донецьку  з п’яними прокуреними, агресивно налаштованими пожильцями. Різниця була тільки в кольорі шкіри пожильців. Тут переважно мешкали вихідці з Африки.  Наступний готель я вирішив шукати за допомогою таксиста. Зупинив таксі, вкинув у нього велосипед і рюкзак і попросив підвезти до найближчого недорогого готелю.  Ми проїхали пару кварталів і зупинились на вулиці, де було поряд одразу два чи три готелі. У першому мені знову не сподобався цигарковий сморід і не надто дружній спіч працівника і я так зрозумів власника готелю – турка. Мовляв,  мій готель, хочу курю, а не подобається – шукай собі інший. В іншому готелі теж смерділо цигарковим димом, але на рецепшені мене зустріли ввічливіше і я вирішив, що це привід тут залишитися на ніч за 40 євро, до речі. У самому номері теж відчувався цигарковий дим, хоча заборонна табличка висіла. Я для себе зробив висновок, що у разі, як потрібен  готельний номер  у Франкфурті без цигаркового смороду і з нормальним обслуговуванням  –   треба щоб його вартість була вища від 50 євро за добу.  Все що дешевше – це сервіс а ля Україна.

Якби за таку ціну мене поселили у готелі в Україні – я б влаштував скандал, але у Франкфурті довелося змиритися. Що не сподобалось? Навіть крізь свіжу білизну відчувався цигарковий сморід від ліжка і подушки, туалет від кімнати відділений якоюсь картонною перегородкою.  Сантехніка у стилі пізньої совдепії. Дискомфорт від цього  готелю можна  порівняти з відчуттями від готелю у містечку Оріхів на Запоріжжі, де  адміністраторку довелося минулого року під час моєї велоподорожі до Росії,хвилин 15 вмовляти, щоб дозволила внести велосипед у номер. А номери у тому готелі були двох цінових категорій: 55 гривень – за ліжкомісце у двомісному і 95 –  за одномісний номер. При цьому туалет і надщерблений умивальник замість душу розташовувались на коридорі. Так от, франкфуртський готель за 40 євро десь приблизно відповідав рівню комфорту оріхівського за 95 гривень.

Але все це не завадило мені добре виспатись і зранку знову постала проблема руху на схід. Пішов на вокзал і попросив у довідковій дати мені інформацію, чим я можу доїхати з Франкфурта до Києва? У моєму виконанні це звучало так: …фром франкфурт ту Кієв. Місто Київ вимовлене англійською мовою з російською транскрипцією зіграло зі мною злий жарт. Я сказав Кієв, а дівчина у довідці почула Кіль і видала мені маршрут до Кіля через Гамбург. Я ще здивувався, що є прямий потяг до Києва з Гамбурга, я про такий ніколи не чув. Здивувався невисокій ціні, коли дав отриманий на довідці листок працівниці сервісного центру, щоб вона продала мені квиток. Квиток я отримав, але перевірити, що там написано не додумався – довіряв німцям на сто відсотків. Перебіг подорожі просто переконав мене у тому, що німцям можна довіряти.  Отже, поклавши до кишені квиток до Кіля через Гамбург думаючи, що маю квиток до Києва, я щасливий і розслаблений пішов назад у готель за речами, бо потяг відходив менш як за годину. У готелі попросив адміністратора викликати мені таксі,  бо нести до вокзалу велосипед зовсім не хотілося. Зібрав речі і за хвилин 5 спустився. Таксист уже мене чекав. Взяв у мене велосипед спільно ми завантажили речі у його бежевий мерседес. Треба сказати, що у Франкфурті всі таксі які я бачив були одного кольору, хоча, я так зрозумів, належали різним фірмам- перевізникам. Мерседес, який приїхав за мною, був чистенький, зі шкіряним салоном. Таксист розповів, що він у Франкфурті таксує уже років з 15 і тільки на Мерседесах.  За проїзд трьох кварталів до вокзалу я заплатив таксисту здається 5 євро і пішов на платформу, звідки мав відходити експрес на Гамбург. Отут я нарешті подивився на квиток і виявив, що пункт призначення не зовсім той, який мені треба. До відходу потяга залишалося хвилин 10. З речами і переляканими очима я знову прибіг до жінки яка виписувала мені квиток. Пояснив ситуацію. Вона спокійно ввела новий пункт призначення, з’ясувала, що до Києва звідси потяги не ходять  і запропонувала маршрут до Кракова через Берлін. Причому до Берліна потягом, а з Берліна –  автобусом,  який теж належить ДойчеБану, до Кракова.  А з Кракова, подумав я, вже якось виберусь. Схопивши квиток, побіг на потрібну платформу і за деякий час вже вмощувався у зручному кріслі берлінського експреса.  Експрес, звичайно вразить людину, яка користується потягами української залізниці. Провідники винятково у формі, охайні, усміхнені,  крісла зручні, є чимало місць для вантажу. Принаймні для велосипеда у чохлі місце знайшлося. А як цей експрес їде – це просто казка.  У тамбурі є табло на якому відображається наступна станція і швидкість потяга та інша інформація. Коли я побачив швидкість –  не повірив своїм очам – 249 кілометрів на годину. І це мабуть  ще не межа. На цій швидкості пасажири ходять собі спокійно по вагонах, п’ють каву у барі, спілкуються так, ніби потяг стоїть десь у полі, а не мчить з шаленою швидкістю. Ще дві цікавих особливості. За огорожею залізниці прокладена асфальтована велодоріжка і нею активно користуються. І ще німці дуже дотепно вирішили проблему розмальовування стін і огорожі біля колій – там розміщені рядами великі довгі  квітники, отож, коли навіть якийсь підліток шукаючи спосіб самоствердження напише чи намалює щось на стіні – пасажири потягів бачитимуть тільки зелені насадження.   На одній з наступних станцій у потяг сіла велика група студентів і у них була резервація місць у квитках, а у мене не було – я не просив вказати місце, а такий квиток коштує дешевше. Натомість,  коли приходить людина з квитком де місце вказане – мусиш їй місце звільнити. От якраз це зі мною і сталося – довелося звільнити місце пасажиру з таким квитком, однак я знайшов інше вільне місце без проблем. При цьому речі не переносив вони лежали на поличці для вантажу і нічого з ними не сталося, бо потяг німецький і пасажири – німці, а їм, як так зрозумів, чуже не потрібне в принципі.  У Берлін потяг прибував з невеликим запізненням, але мене і це запізнення непокоїло, оскільки я повинен був за 15 хвилин знайти Європлатц звідки відходив автобус на Краків. Коли вискочив з потяга і з розширеними від хвилювання очима біг берлінським вокзалом у напрямку виходу – думаю, це виглядало підозріло і поліція мала б мною зацікавитись. Однак я поліцаїв випередив.  Побачивши двох патрульних підбіг до них і, хекаючи, запитав напрямок до Європлатцу, де стоять автобуси. Вони показали. На вулиці мені допоміг заспокоїтися поляк. Я так зрозумів, він на вокзалі бомжував, але ми з ним порозумілися і він показав мені краківський автобус, який стояв на платформі, як це і було заплановано. Один з водіїв того автобуса виявився російськомовним. Але треба сказати, що він відрізнявся від усіх російськомовних працівників сервісу, яких я до цього у своєму житті зустрічав. Ввічливий, уважний, акуратно вдягнений – просто як з іншої планети. Коли я згодом попросив у нього щось гостре, щоб вийняти сім-картку з айфона він зняв скріпку з якихось документів і приніс  до мого місця у автобусі. Ви зустрічали таких водіїв у наших краях?  Другий водій, чи поляк чи німець – не зрозумів, бо говорив він з німцями німецькою, з поляками – польською, а зі мною, який не знав ні польської, ні німецької говорив англійською. Коли один з водіїв сидів за кермом –  інший обслуговував пасажирів  – робив каву, чай, довго говорив то з одними, то з іншими, відповідав на питання. А ще, оскільки у автобусі працював туалет і деякі літні пасажири ним часто користувалися, то водії по черзі регулярно проводили якісь санітарні роботи в туалеті.  Це було настільки незвично,  інколи здавалося, що це мені сниться. Українцеві важко повірити у те, що існують водії рейсового автобуса, які не вмикають на всю гучність тюремну музику, не хамлять пасажирам, а навпаки, намагаються їм всіляко догодити, бо клієнт завжди правий. Дорога з Берліна до Кракова була подолана за 5 годин безперервного руху з швидкістю сто кілометрів на годину.   Чистенький акуратний комфортний автобус з ввічливими і професійними водіями був схожий на мрію. Але з мрії треба було повертатися в реальність. По дорозі я в інтернеті шукав подальші варіанти свого руху на Київ. З’ясував, що з Кракова о 20 30 відходить потяг на Львів. Отож з мрією про те, що встигну сісти на цей потяг я побіг з автостанції на залізничний вокзал. Мрії розбилися об сувору реальність  – усі квитки на потяг до Львова були продані. Знову повертаюся на автостанцію і купую квиток на автобус, який виїздить наступного дня об 11 годині з Кракова до Києва.  Знову  мушу шукати готель і знову допомогли поліцаї – просто поряд з автовокзалом  показали чудовий готельчик, розташований у старовинному будинку, з двориком, кав’ярнею і англомовним ввічливим персоналом.  Щасливий від того, що маю квиток до пункту призначення,  заснув у передчутті ранкового походу по центру Кракова і поїздки додому. Я ще не знав, що автобус, яким їхатиму з Кракова до Києва належить українській транспортній компанії з усіма наслідками…

Потяг у Берлін прибував з невеликим запізненням, але мене і це запізнення непокоїло, оскільки я повинен був за 15 хвилин знайти Європлатц звідки відходив автобус на Краків. Коли я вискочив з потяга і з розширеними від хвилювання очима біг берлінським вокзалом у напрямку виходу – думаю, це виглядало підозріло і поліція мала б мною зацікавитись. Однак я поліцаїв випередив.  Побачивши двох патрульних підбіг до них і, хекаючи, запитав напрямок до Європлатцу, де стоять автобуси. Вони показали. На вулиці мені допоміг заспокоїтися поляк. Я так зрозумів, він на вокзалі бомжував, але ми з ним порозумілися і він показав мені краківський автобус, який стояв на платформі, як це і було заплановано. Один з водіїв того автобуса виявився російськомовним. Але треба сказати, що він відрізнявся від усіх російськомовних працівників сервісу, яких я до цього у своєму житті зустрічав. Ввічливий, уважний, акуратно вдягнений – просто як з іншої планети. Коли я згодом попросив у нього щось гостре, щоб вийняти сім-картку з айфона він зняв скріпку з якихось документів і приніс  до мого місця у автобусі. Ви зустрічали таких водіїв у наших краях?  Другий водій, чи поляк чи німець – не зрозумів, бо говорив він з німцями німецькою, з поляками – польською, а зі мною, який не знав ні польської ні німецької говорив англійською. Коли один з водіїв сидів за кермом інший обслуговував пасажирів  – робив каву, чай, довго говорив то з одними, то з іншими, відповідав на питання. А ще, оскільки у автобусі працював туалет і деякі літні пасажири ним часто користувалися, то водії по черзі регулярно проводили якісь санітарні роботи в туалеті.  Це було настільки незвично,  інколи здавалося, що це мені сниться. Українцеві важко повірити у те, що існують водії рейсового автобуса, які не вмикають на всю гучність тюремну музику, не хамлять пасажирам, а навпаки, намагаються їм всіляко догодити, бо клієнт завжди правий. Дорога з Берліна до Кракова була подолана за 5 годин безперервного руху з швидкістю сто кілометрів на годину.   Чистенький акуратний комфортний автобус з ввічливими і професійними водіями був схожий на мрію. Але з мрії треба було повертатися в реальність. По дорозі я в інтернеті шукав подальші варіанти свого руху на Київ. З’ясував, що з Кракова о 20 30 відходить потяг на Львів. Отож з мрією про те, що встигну сісти на цей потяг я побіг з автостанції на залізничний вокзал. Мрії розбилися об сувору реальність  – усі квитки на потяг до Львова були продані. Знову повертаюся на автостанцію і купую квиток на автобус, який виїздить наступного дня об 11 годині з Кракова до Києва.  Знову  мушу шукати готель і знову допомогли поліцаї – просто поряд з автовокзалом  показали чудовий готельчик, розташований у старовинному будинку, з двориком, кав’ярнею і англомовним ввічливим персоналом.  Щасливий від того, що маю квиток до пункту призначення,  заснув у передчутті ранкового походу по центру Кракова і поїздки додому. Я ще не знав, що автобус, яким їхатиму з Кракова до Києва належить українській транспортній компанії з усіма наслідками…

Кілька слів про вечірній Краків і про готельчик поряд з вокзалом. Вартість його, здається 130 злотих за ніч.  Дорожче, звичайно, ніж в Україні, але дешевше і комфортніше ніж у мене був нічліг у Франкфурті-на-Майні.  Проблема полягала у тому, що  я не мав злотих – тільки євро. І поміняти їх уже було ніде поблизу – вечір.  Водночас у готелі пішли мені назустріч і взяли плату євровалютою. Ще з додаткових опцій готелю – мені дозволили скористатися пральною машиною.  Це було дуже важливо для людини, яка мала купу речей, що кілька днів не могли висохнути і мали відповідні аромати. Йдеться про намет, спальник, і решту туристичних причандалів, які або ж потрапили під дощ і сохли у рюкзаку або ж були випрані раніше і за ніч не встигли висохнути. Оце до речі велика проблема веломандрівки, яку я ще не знаю як вирішити. Вранці хочеться вдягти чисте. Щоб воно було чисте, або ж треба мати дві пари велоодягу, що збільшує вантаж, або ж випрати увечері і вдягти вранці на себе мокре, що теж не завжди можливо.  Отже, над вирішенням цієї проблеми я ще думаю. Сподіваюсь, думаю не лише я, а й виробники велоаксесуарів. Буду вдячний за винахід який допоможе знайти вихід.   Ще більша проблема з веловзуттям. Важить воно багато, змінну пару з собою не везтимеш Сохне після дощу довго. Аромати від взуття, яке не висохло жахливі. Що з цим робити – ще одне завдання для дизайнерів велоаксесуарів…

Прокинувшись у номері краківського готелю о 6 ранку я пішов гуляти вулицями цього чудового міста. Кажуть місто правильно розвивається, якщо ним зручно ходити пішки. Краків відповідає цим критеріям на сто відсотків. Особливо центр. Ходив би і ходив цими вуличками, тротуарчиками, площами, або їздив би на велосипеді.  Першим пунктом моєї прогулянки став замок Вавель. Справа в тому, що саме на березі озерця біля цього замку знімалася одна зі сцен фільму «Ва банк 3». Пам’ятаєте, де герой Яна Махульського – художник грає у шахи з героєм Бориса Шица.  Щоразу під час перегляду цього фільму у мене виникало бажання побувати на березі цієї водойми біля замку. І от, нарешті мрія збулася.  Не буду описувати красу замку  – про це вже все сказано без мене. Скажу про те, що о 7 ранку я без проблем зайшов на територію цієї архітектурної пам’ятки, хоча там є і охорона, і ворота, і відеоспостереження. Тут зразу спадає на думку як я якось  намагався оглянути замок у Луцьку. Потяг на луцький вокзал прибуває з Києва о 6 ранку, о 7 ми дійшли пішки до замку і поцілували замок – до десятої зачинено. Ми пішли шукати кафе, у якому  планували попити кави і дочекатися відкриття. Не знайшли. У цей час кави у центрі Луцька попити можна тільки у кіоску,  що звичайно ж неприйнятно для цивілізованої людини.  Між іншим, коли ми все таки піднялися на стіни луцького замку – побачили внизу просто під замком жахливий базар з МАФів.  Так от під замком Вавель жодних базарів немає – торгівля сувенірами та всім іншим тільки у стаціонарних приміщеннях, а  решта території – парк, велодоріжки, простір для туристів.

Та ж історія з Олеським замком на Львівщині. Коли я був там у 2011 році під час веломандрівки Київ-Львів-Тернопіль, мені охоронець забороняв зайти на територію з велосипедом, не пояснюючи причину такої заборони.

Отже, набродившись центром Кракова, зібравши інформацію про ціни у місцевих готелях у старому центрі на майбутнє, пішов збирати речі для автобусної подорожі на Київ. Автобус прибув вчасно. Номери вказували на те, що це автобус української транспортної компанії. Але номери можна було б і не дивитися. На бортах цього транспортного засобу було кілька наклейок різних транспортних компаній, які свідчили, що спочатку він їздив по Іспанії чи Португалії, потім, можливо, по Польщі і нарешті, коли вже відпрацював свій ресурс, його придбали для перевезення українців. Водій не зізнався скільки років автобусу.  Я так зрозумів, років 20, не менше. Одразу згадалася історія з Будапешту, коли німецькі туристи-пенсіонери упізнали автобус який привіз автобусну екскурсію з Києва. Подружня пара німецьких вчителів розповіла мені, що наш автобус за 14 років до цього возив дітей у одній берлінській школі. А потім його списали. Німці думали, що автобус пішов на металобрухт, А виявляється, те що для німців металобрухт, для українців – комфортабельний транспорт.

Приблизно така ж історія була і з автобусом, яким я мав доїхати до Києва. Чесно, коли цей ветеран поїхав – не вірилося, що він добереться до пункту призначення. Але до кордону ми таки добралися. Тут почалися пригоди. Одна з пасажирок прострочила дату виїзду. Вона повинна була виїхати на добу раніше. Як наслідок – депортація.  Оформлення депортації тривало десь годину. Тим часом інші пасажири уже проходили український кордон.  Повернення на батьківщину  відчувається одразу. Якщо з польського боку туалет на прикордонному пункті безкоштовний і чистий, то з українського боку він платний і брудний. Коштує справляння фізіологічних потреб на прикордонному пункті Краковець 1 злотий або 2 гривні. І, як бонус, ви отримуєте щастя спілкування з сердитою на весь світ туалетною прикордонницею. «От я і на батьківщині», – з сумом подумав, дивлячись на сувору «туалетну» тітку.  Наступна вітчизняна особливість чекала у відділенні банку на прикордонному посту. У мене залишалося кількасот злотих, які хотілося зразу обміняти на українські гроші. У відділенні банку мені сказали почекати. За деякий час касирка закрила касу і вийшла у залу з пачкою грошей. Міняла гроші мені та іншим пасажирам нашого автобуса просто у коридорі. Пояснила це тим, що інакше їй доведеться робити ксерокопію паспортів, а на це піде час, а часу вже немає.

У Львові сталося те, чого я чекав ще десь біля Кракова – автобус зламався. Йому вистачило ресурсу доїхати до якоїсь бази, де нас пересадили у інший, ще гірший автобус і ми продовжили шлях до Києва.  По дорозі кілька разів зупинялися винятково для того, щоб водії поколупалися у двигуні. Але, на диво, до Києва таки добралися. Тобто, хоча і на чесному слові, але автобусне сполучення Київ-Краків таки працює. Так закінчилася моя подорож у Європу. Десь тиждень після того я на велосипед і дивитися не міг, а оце  знову розчохлив і потихеньку втягуюсь у тренування. Аякже, мета не досягнута – маршрут не пройдений, отож треба готуватися до нової подорожі і цього разу винятково на велосипеді і винятково за вказаним маршрутом.  Про все це розкажу у фейсбуку у радіопрограмах та на нашому сайті  З задоволенням прийму пропозиції рекламодавців та спонсорів.