Я планував веломандрівку по Європі на сім тисяч кілометрів. Тоді не вдалося, тому що візу мені видали всього на 15 днів, отже я доїхав лише до Німеччини і назад повертався потягом. Розповіді про ту мандрівку звучали в ефірі радіо «Ера ФМ» з якого я звільнився через цензуру і українофобію керівництва. Нині вирішив викласти текстову версію. А раптом комусь ця розповідь знадобиться. Наприклад, хтось з вас, шановні читачі, вирішить здійснити схожу веломандрівку, або взагалі зрозуміє, що світом треба мандрувати… А можливо, комусь ця розповідь знадобиться для того, щоб зрозуміти, чому освічені, цивілізовані українці хочуть інтегруватися у європейську спільноту… Отже, моя подорож минулого року почалася у травні з Хмельницького… У перший день планував бути у Львові, але українські дороги скорегували ці плани і під вечір я ледве доповз до Тернополя. Дорогу від Тернополя До Львова я вже знав, бо півтора року тому їхав нею у зворотному напрямку. Нічого не змінилося: дороги практично немає. Думаю уже настав час, щоб кожен українець – платник податків поцікавився у своїх знайомих чи родичів – шляховиків, чому у нас такі дороги? Кожному з нас соромно, коли ми щось робимо неякісно при тому, що нам за це заплачено. Я впевнений, серед шляховиків теж є люди, яких можна запитати: «Вам не соромно за те, що ви за наші гроші робите?» Отже, дороги з Тернополя до Львова фактично немає – це я кажу для тих наших урядовців які вірять звітам про те, що така дорога існує і виділяють регулярно гроші на її ремонт.
Непростий день видався у Львові. Обмнаючи ями та намагаючись поділити дорогу з автомобілістами, я впав, втрапивши у колію, при під’їзді до Львова, крім того, мене з вікна авто облили водою.(це якраз був «поливаний понеділок», але спочатку я образився.) Ще чомусь львів’яни сигналять без причини велосипедистам, не пропускають пішоходів. На довершення картини, бачив трьох хлопців, які кинули шкірки від бананів на газон біля личаківського цвинтаря. І на додаток веломайстерні того дня не працювали, бо Пасха. Але на площі Ринок було класно, як і позаминулого року, коли я тут зупинявся.
Дорога від Львова до кордону порадувала – 78 кілометрів я їхав пристойним асфальтом з середньою швидкістю 30 кілометрів на годину. На КПП «Шегині» був приблизно о 10 годині. Мене з велосипедом прикордонники спрямували на піший перехід. Пригоди почалися на польському кордоні. Прикордонник повідомив, що до моєї візи потрібні листи – запрошення, а їх я якраз і не роздруковував, оскільки вони були в електронному вигляді і я думав, що цього буде достатньо. Прикордонник передав мене своїй колезі, яка пояснила, що їм потрібне паперове запрошення. причому роздрукованого з мейла буде достатньо. У відповідальний момент мій всевміючий смартфон мене підвів і пошту з нього прикордонникам я відправити не зміг. Попросив це зробити колегу – зателефонував ій у Киів, вона зайшла в мою пошту і надіслала листа прикордонникам. Години через дві ця пригода скінчилася і я таки в’їхав у Польщу. Це була чисто моя помилка. Якби мав ці роздруковані листи від велосипедистів з Франкфурта, Аахена, Антверпена або хоча б забронював у Кракові готель – жодних питань би не виникло. З приводу мовного бар’єру – його не було. Прикордонники говорили зі мною польською, я їм відповідав українською – ми чудово одне одного зрозуміли. Прикордонники були коректними, їхні слова і інтонації показували, що вони хочуть мене пустити, але їм для цього потрібно виконати певні кроки. Все ж таки один неприємний момент на кордоні з’ясувався. Виявляється мені видали візу не на місяць а до 21 травня. Отож доведеться свої плани обмежити і повністю маршрут проїхати другим разом.
У Пшемислі, що за 15 кілометрів від кордону я спочатку купив картку місцевого мобільного оператора за 5 злотих, (До речі, 4 злотих – це один євро) а потім поїхав ремонтувати велосипед. Після проїзду українськими дорогами навіть міцні колеса мого велосипеда потребували рихтування. Тривале спілкування з прикордонниками заклало у мене початкові знання про польську мову, тому з веломайстром я вже навіть намагався трохи «мувіць по польську». На кордоні десь загубив своє дзеркало заднього виду, яке кріпиться на шоломі, а купити його у Польщі не зміг. тим часом у нас такий девайс є у кожному веломагазині.
Обідав у кафе при краєзнавчому музеї. Поляки, як видно, не бояться того, чого так бояться у нас – не можна мовляв торгувати у храмі культури. Поляки вважають що можна і я бачив чимало прикладів які підтверджують – таки можна.
Дорога з Пшемисля на Жешув видадася чудовою. Варто сказати, що там теж ремонтують дороги, але роблять це з розумінням правил безпеки руху. Спочатку будується асфальтований об’їзд і лише потім дорога перекривається і починається ремонт. Я так замилувався цими дорогами, що під вечір втратив пильність і, не помітивши колії на дорозі, полетів сторчака у кущі. На щастя, без наслідків для себе і велосипеда, а от велошорти порвав так, що це потребувало ремонту. А тут якраз готель при дорозі, то ж довго не думаючи, став на нічліг. Дорога наступного дня була найпродуктивніша – я проїхав 8 травня 220 кілометрів. Багато в чому це стало можливим завдяки останньому відрізку дороги від Тарнова до Кракова Навігатор вивів просто на казкову дорогу! Узбіччя – два метри. дорога рівнесенька, був вечір і ваговози, які заважали мені їхати вдень, у цей час уже не їздили. Коротше, останні 90 кілометрів – це була чиста їзда з середньою швидкістю 37 кілометрів на годину. Майже доїхавши до Кракова, я зупинився на хвилинку попити води. Отут до мене і під’їхала поліцейська машина. Полісмен, перевіривши мої документи повідомив мені, що я їхав по автомагістралі, а це звичайно ж, заборонено. Поліцаї поспівчували тому, що я помилився через навігатор, підвезли мене і велосипед на своєму авто два кілометри до завершення автобану, виписали штраф у 50 злотих, побажали щасливої дороги і ми роз’їхались. Під враженням від зустрічі з поліцією і від сплати штрафу я доповз до найближчого готелю і влігся спати. Дороги були порожні, але я стояв на всіх світлофорах, чекаючи зеленого… Зранку було знайомство з Краковом. Це було 9 травня. У поляків, як і в усіх європейців, велике свято – день Європи. На площах грають оркестри, виступають артисти і чиновники, святковий і піднесений настрій передається і місцевим і туристам. Трохи про велосипеди. Вони тут усюди і користуються ними від найменших до найстарших. Велосипедів так багато і вони такі різні, що починаєш розуміти – це частина культури і традицій Європи. Оскільки моїми улюбленими фільмами є фільми Махульського, які знімалися у Кракові, я звичайно ж походив тими вулицями, які бачив у кіно. З Кракова до Франкфурта вирішив їхати потягом… Але це уже – наступна історія