Чому шепеляві і безголосі так хочуть працювати на радіо?  Я цього питання так і не з’ясував, а змушений був впродовж 17 років роботи час від часу мати з цим справу. Я сприймаю це як якусь помсту цих людей усім слухачам радіо невідомо за що. Ну чому, як ти десь по дорозі до повноліття загубив звук С, або у тебе незмикання зв’язок тобі обов’язково треба знайти знайомого чи родича – директора або власника радіостанції і влаштуватися там працювати?

Чому у людей взагалі виникає ідея стати ведучим на радіо, коли вони мають мовний дефект, несумісний з цією роботою? Запитання риторичне.

Хоча… Професіонали з бездоганним голосом і дикцією інколи роблять в ефірі такі виверти, що дадуть фору будь-якому шепелявому.  Саме про це  – наступна розповідь

«Говорять Чернівці, 8 година, 10 копійок»  З такими словами колись вийшла в ефір  моя радіоколега з чернівецького радіо, звідки я свого часу почав свій шлях як радіожурналіст.   Звичайно ж, колегу за це сварили,  говорили їй про непрофесіоналізм і погану підготовку до ефіру. Але, не все так однозначно. Можете мені повірити, що помилка в ефірі тільки додає радіостанції слухачів і дає можливість від душі посміятися.  Приклади? Будь ласка.  Коли мені довірили керівництво службою новин на чернівецькому радіо «Сіті» у 2000 році, я намагався у першу чергу навчити ведучих серйозно ставитися до ефіру. Тобто, не забігати у студію за секунду до ефіру і не бекати в ефірі. Прочитати перед ефіром текст,  зробити мовну гімнастику, ну і так далі.  Для більшої переконливості я оплачував ведучим тільки  ті випуски, у яких вони не зробили помилок. Як наслідок, люди готувалися до ефіру. І от одна ретельна дівчина, прийшовши вранці на ефір,  приготувала випуск… Зайшла у студію, приготувала техніку до прямого ефіру, увімкнула мікрофон за три хвилини до ефіру, щоб переконатись, що він працює і забувши, що вона в ефірі почала робити мовну гімнастику.  Тобто на фоні пісні яка йшла в ефірі звучало приблизно щось таке: «Бі-бі-бі-бі-біп, Бе бе бе бе бе, ба ба ба ба ба…» ну і так далі. Зробивши мовну гімнастику, дівчина прочитала випуск у режимі репетиції, так як я її вчив, ретельно вимовляючи кожну літеру. Це теж своєрідна мовна гімнастика   «Сьогодні голова ОДА  візьме участь у колегії управління внутрішніх справ. – прочитала вона  повільно і чітко на фоні пісні.» Ну а далі, дочекавшись ефірного сигналу з Києва,  ще раз прочитала випуск уже в рамках випуску новин. Все це мені розповів мій знайомий – постійний слухач нашої радіостанції і  рекламодавець –  власник служби таксі. Якби я сам це чув в ефірі я б посивів. Але я спав, бо була шоста ранку, а керівник може прийти на роботу о 9.  Ніхто не був готовий до ранкового концерту у рамках випуску новин. Але, варто сказати, що цей випуск новин мені ще довго різні люди згадували, що означає –  від форми подачі дуже багато залежить. І інколи заради того, щоб щось люди запам’ятали, потрібно зробити помилку.   Радіо –  це емоції.  І наступна історія ще раз доводить цей факт. Знову ж таки, історія з Чернівців.  Читала у нас  мистецькі новини така пані Любомира Дмитрівна Паранюк.  Робила вона це так, що слухачам могло здатися, ніби вона зараз вискочить з приймача до них у кімнату.   «Вітаю вас. В ефірі мистецькі новини. У студії Любомира Паранюк. Наша смереково-барвінкова буковинська земля сьогодні зустрічає свого буковинського соловейка Павла Дворського.  Барвисті пісні у його чудовому виконанні лунатимуть у нашому прекрасному театрі імені Ольги Кобилянської.»  Ну і так далі.   У мене, як людини, яка 4 роки вчилася говорити у мікрофон і на сцені, таке читання викликало бажання взяти автомат і строчити безперервно. Але, як виявилось, я був нестандартним буковинцем. Приїжджим.   Обласне радіо в Україні як одну зі статей доходу має замовлення пісень і привітання різноманітним марнославним людям. І  усі ці марнославні люди хотіли, щоб саме Любомира Дмитрівна Паранюк своїм голосом читала це вітання.  При цьому поряд працювали професіонали, які пояснювали зокрема і мені, молодому і зеленому, що так читати не можна навіть якщо ви на Буковині.   Диктори у яких я вчився говорили мені,  що новини треба у мікрофон нашіптувати. Особливо запам’ятався урок від диктора – дружини технічного директора. Говорила вона в житті  тоненьким голосочком. «Зараз ми йдемо у студію, новини треба читати спокійно, дихати правильно, говорити діафрагмою а не горлом. Ну все. Ви сидите тихо я читаю новини, а потім ще поговоримо». Все це було сказано на високих нотах і далі майже чоловічим басом:  «Говорять Чернівці  15 година 40 хвилин»   Далі розкажу про вахтерів  Як відомо, ОДТРК – режимний об’єкт, який охороняється міліціонерами з пістолетами. Ці сонні мухи сидять у своєму загоні і суворо усіх пускають за перепусткою чи посвідченням.  На перепустці підпис ставила людина рівня заступника генерального директора. Тобто, запрошуючи когось  на ефір чи на запис ти мав потурбуватися щоб відповідний папірець був у міліціонера, інакше запису чи ефіру – каюк. Якраз такий каюк якось трапився, коли молодіжна студія запросила на ефір Кароліну Куєк, більше відому під сценічним псевдонімом. Ми довго її вмовляли, нарешті, ніби вмовили, що вона наступного дня після концерту прийде на ефір радіостанції, де колись диктором працювала її мама і де вона сама не раз її чекала, поки мама «ефі рила». Старожили кажуть, що Кароліна фактично виросла на радіо. Але хвилин за п’ять до ефіру, коли ми нарешті побачили, що Ані Лорак з продюсером таки прийшли, з’ясувалося, що мій колега, який, власне, її запрошував забув виписати перепустку. Міліціонер був невблаганний. «Перепустка є?» –       Ну будь-ласка пустіть, ми зараз випишемо, п’ять хвилин до ефіру!!! –       Я нічого не знаю, – сонно сказав міліціонер, – поки перепустки не буде – я пустити сторонніх не можу. Зрештою все закінчилося добре у цьому випадку, але це не фінал історії. Десь через тиждень, я виходжу після ефіру зі студії і бачу хлопця який йде мені назустріч. -Добрий день,- каже він мені радісно, наскільки це можливо –  Я представник канадської компанії. У нас сьогодні ювілей фірми і ми в честь цього свята даруємо подарунки. Оце вам!!!. Воно коштує 500 гривень, але сьогодні для вас – всього 35… «Дивовижно, як він пройшов міліціонера з пістолетом?» –  думав я, ведучи за шкірку несподіваного гостя до виходу.   Але ще цікавіше, як він зайшов на поверх, де стоїть на дверях замок з електронним кодом. Адже це поверх ефірних студій. Заходиш – вмикаєш кнопку і тебе чує вся область. Тут окремо варто розповісти про цей кодовий замок. Мене якось моя старша колега розіграла. Перший раз ведучи мене на ефірний поверх, вона перед входом сказала значущим тоном: «Тут кодовий замок. Просто так не зайдеш. Запам’ятовуй код», –  сказала вона і продиктувала мені щось, на зразок:   23657456376598 . Я старанно записав і в момент, коли настав мій перший раз самостійного походу у студію, я з трепетом підійшов до дверей і почав набирати заповітний код, звіряючись з цидулкою. Ще й половини цифр не ввів, як услід за мною піднявся технічний директор. «Що це ти робиш?» – запитав він. «Код набираю», – відповів я. «А…, ну набирай, набирай», – сказав він, натиснув вісімку, двері відчинилися і він зайшов. Мене просто розіграли. Але це не єдиний випадок, коли сторонні люди проходили кодовий замок. Якось у передвиборчий період  (Якраз цього вечора у одній з прямоефірних студій відбувалися дебати кандидатів у міські голови. Чинний міський голова теж був присутній) виходжу з новинної студії – а мені назустріч йде дядько у коротких штанях, затертому капелюсі з гітарою і авоською. «Слухай, де тут мери засідають, уже півгодини ходжу – не можу знайти»,- каже мені дядько. «А Ви, пробачте, чому про це питаєте?» – поцікавився я. «Так я ж мер, ну, кандидат я. О!» – пояснив дядько з авоською і гітарою.   Я не повірив, запитав прізвище, подзвонив на прохідну, спитав, чи пропускали вони таку-то людину на «мерські»  дебати?. Виявляється, пропускали. Це дійсно був кандидат у мери, якого жартома висунули його сусіди по гуртожитку (тоді для реєстрації кандидатом у мери треба було зібрати 300 підписів на свою підтримку, здається). Довелося провести дядька у прямоефірну студію…Якраз вчасно, бо ще б пару хвилин він поблудив – і  пропустив би свою чергу на виступ, а слухачі  обласного радіо не почули б того, що далі почалося. «Кандидат» сказав  пару слів про те, що всі його добре знають, тому реклами він не потребує, а решту часу він витратив на те, щоб поспівати пісні під розстроєну гітарі. Присутні у студії мер та інші кандидати в мери давилися зо сміху, але мужньо витримали десятихвилинну гітарно-вокальну атаку. Слухачі, я думаю,  у цей момент прикипіли до приймачів, бо раніше вони такого по цьому каналу ніколи не чули… Сміх сміхом, але кодовий замок цей індивідуум теж пройшов якимось чином, точно так, як  представник канадської компанії. Як їм вдалося потрапити на ефірний поверх при такій охороні? От би мені такі вміння. Це так важливо у наш час бейджиків, посвідчень, перепусток, ідентифікаторів та іншого непотребу пройти чергового вахтера без спілкування з ним.    Ну і вже зовсім на завершення розповім пару радійних історій, які потребують знань особливостей української мови.  Було це ще у радянські часи, коли випуск новин підписували до ефіру редактор випуску, керівник служби новин, заступник гендиректора з питань радіомовлення і куратор у обкомі партії, а після ефіру кожна інформація проштамповувалась і підписувалась диктором. За три обмовки в ефірі диктору могли винести догану, а про прихід на ефір з закладеним носом чи хворим горлом не могло бути і мови. Саме у ці суворі часи диктор чернівецького обласного радіо Жанна Линькова, читаючи новини вранці сказала таке: «Сьогодні у Чернівцях відбудеться партійна конференція під гаслом «Вихуємо молоде покоління у дусі марксизму-ленінізму»… Так так, я не помилився. Не виховаємо, а вихуємо. Прочитала вона новини і сидить у студії в розпачі, розуміючи, що зараз за нею прийдуть з наручниками і більше вона тут не працюватиме. Але, на щастя все обійшлося. Цензор з обкому проспав, а радіо начальство вирішило своїх не здавати.  Інша історія сталася на радіо Ера. Був у нас колись такий політик-комуніст Георгій Крючков.  Частину новин ми брали з російських інформагенцій, російською мовою. Перекладати треба було швидко, тому вкидали текст у інтернет-перекладач і потім редагували. Ведуча поспішила, не додивилася і в ефірі замість Георгія Крючкова прозвучало «Георгій Гачків» Та ж історія сталася з віце-прем’єром з питань енергетики Олегом Дубиною, який завдяки інтернет-перекладачу і неуважності ведучої перетворився в Олега Дрюка   А наступна історія сталася зі мною.   Заходжу у студію щоб прочитати новини посеред години. У студії – ведучий і тодішній міністр освіти Василь К. Я сідаю за вільний мікрофон, а тим часом завершується перша частина розмови, наприкінці якої ведучий поставив якесь питання міністру, яке його розлютило і він ледве стримувався. Ведучий оголосив про перерву на новини і вимкнув мікрофон. За секунду до того, як свій мікрофон увімкнув я,  Кремень сказав таку фразу ведучому «Ти тут не ви…..ся, бо я і й….ти можу. Я все таки міністр». Шкодую, що я так пізно увімкнув мікрофон, бо, як на мене, оці слова були квінтесенцією програми. Вони все пояснювали про нашу освіту і про міністра і про владу загалом.   І вже зовсім наостанок про божий промисел у сфері радіо. Оператором на чернівецькому радіо працював колишній працівник технічного відділу КДБ, підполковник у відставці з чудовим українським прізвищем Чмир.  У КДБ він пропрацював років 30 і головним його завданням було глушити «Голос Америки», «Бібісі» і «Радіо Свобода».  Шукати частоту і глушити. Уявляєте людину, яка основну частину свого життя присвятила тому, щоб щось глушити? Удосконалювала свої навики у цьому питанні, мабуть їздила на навчання з цього приводу, освоювала нову техніку глушіння. Можливо пан Чмир вніс якусь раціоналізаторську пропозицію, яка дозволила ефективніше глушити сигнал ворожих голосів. І що ви думаєте, входило у його обов’язки на чернівецькому радіо? Вранці о 6 він мусив записати програму «Голосу Америки» з ефіру і о 10 пустити цей запис на місцевій радіостанції «Буковина». І так щодня. З чого я зробив висновок, що Бог все бачить і дає кожному по ділах його.

Цей текст – фрагмент з моєї книги, яка продається. Бажаючі можуть отримати її у PDF форматі собі на пошту.  Звертайтесь на [email protected]